Люди, в яких розлучилися батьки. Як це вплинуло на їхнє життя та сприйняття себе?
У 2018 році в Україні було зареєстровано 53 861 розлучення. Це значно більше, ніж у 2017 році, коли офіційно розірвати стосунки забажало 33 169 пар. У дев’яностих та нульових розлучення рідкістю також не були: тоді з’явився жартик про покоління людей, яких виховували одностатеві пари – мами та бабусі.
Знайти героїв та героїнь для цього матеріалу, на жаль, було нескладно. Ми поговорили з людьми, батьки яких свого часу прийняли рішення розлучитися. Дізналися, як хлопці та дівчата переживали розрив найближчих людей та як це врешті вплинуло на їхнє доросле життя.
Артем
Мій батько зник, коли я мав 5 років. Тобто вони з мамою фактично не розлучалися, просто він раптом зник з нашого життя. Поїхав на заробітки до Москви, як мені сказала мати, і з кінцями.
Він був братком з бандитської бригади. До весілля та родинного життя батько точно не був готовий: гуляв, пив, веселився, зникав кудись на кілька днів. Мати ще казала, що він мав коханок. Але зі мною батько завжди поводився добре, не пам’ятаю жодного поганого епізоду. Це завжди було величезною радістю та пригодою – піти гуляти з татом.
Після від’їзду він лише один раз телефонував матері. А ще один раз його друзі передали 100 $ на мій день народження.
Ми жили з мамою удвох, аж поки мені виповнилося 10. Тоді з’явився вітчим. Ми переїхали до нього у велике місто. Я мав з ним приятельські стосунки, але якісь дистанційовані. Я не міг впустити його до свого життя повністю, а він, здається, не знав, як отримати мою довіру. Можливо, й не дуже хотів цього робити.
Також він мав дивні стосунки з моєю мамою. Коли приходила весна й літо, вони зближувалися, все здавалося добрим і теплим. А іноді бували пекельні ситуації: граєш в доту, заходиш на кухню перекусити і вже з коридору бачиш, що мама стоїть в темряві біля вікна і плаче. Вітчим дивиться телевізор у їхній кімнаті та вдає, ніби все нормально. Питаю, що трапилося, а вона не відповідає.
Я просто тоді її обіймав і намагався заспокоїти, не знав, що робити. Мама плаче, за вікном вечірнє місто, вогники, сніг. Так і жили: переважно спокійно, вдаючи, що немає гострих кутів, що ми звичайна мирна сім’я і в нас усе нормально.
Згодом я дізнався, що ще давно мати позичила вітчиму велику суму грошей, а він не намагався віддавати їх. Крім того, ми не мали власного помешкання й жили з ним. Коли мати нагадувала про борг, він нагадував, що жити нам немає де. Завжди був ризик опинитися на вулиці.
У побуті вітчим був пасивним. Він не хотів ділити побутові обов’язки, вони завжди перекладалися на маму. Я розумів, що це неправильно: вона одна прибирала та наводила порядок у всій квартирі. Вітчим не знав, що таке солідарність, і, напевно, це було однією з причин, чому ми не стали близькими. Ми були як два незалежні суб’єкти, такий собі ринковий підхід. При цьому він не був людиною, яка ніколи не допомагає. Коли я просив про допомогу, він ішов мені назустріч. Але все одно між нами були дивні стосунки.
Думаю, він сам не до кінця міг розібратися із собою, тому мав кризи й депресивні епізоди. Вітчим майже щовечора пив пиво, казав, що це корисно. Іноді він напивався у хлам, ставав червоним, неадекватним. Сьогодні для нього та доза алкоголю, яку він випивав раніше, завелика. Знайте точно: якщо хочете зберегти родину, не треба пити. Ця звичка не зможе допомогти вам нормально говорити або налагодити стосунки.
З вітчимом було складно спілкуватися, коли він пив, він запросто міг почати кричати, йому не подобалося, коли я мав свою думку. Колись за відмову щось зробити він схопив мене за голову та почав вдавлювати в подушку. Мати намагалася його відтягнути. На ранок він вибачився за це своєрідний акт насильства. Це несерйозно, звісно: кулаками мене не били, кісток не ламали, але слід залишило. Це виховало в мені страх перед ним, перед агресивними людьми, перед авторитарною владою. Це не те, чого мав навчити мене батько, правильно? З іншого боку, це виклик для мене, це моя внутрішня боротьба та перебудова, за яку я також вдячний. Так загартовується моя сталь.
Матір, до речі, вітчим жодного разу не вдарив. Або принаймні я про такі випадки нічого не знаю.
Врешті-решт, і з вітчимом мама розійшлася. Ми залишилися знову удвох.
Як я переживав розлучення батьків? Якщо чесно, ніяк. Я нічого не розумів, вдарило це набагато пізніше. Це залишило слід – реагувати на критичні ситуації трохи із запізненням, усвідомлювати їх набагато пізніше. Але, можливо, я й завжди таким був.
Одна з головних проблем, яку я в собі вбачаю, – це слабка розвиненість «чоловічої» моделі поведінки. Під нею я розумію настанови, реакції на певні ситуації. В дитинстві у мене не виходило битися: я починав задихатися, впадав у ступор, коли потрібно було захищати себе. Я думаю, так відбувалося, бо: а) я не мав батька (його наявність, до речі, не є гарантією правильної моделі поведінки); б) матір ніколи не билася і, звісно, не могла мене навчити цього.
Мені здається, що повноцінним можна бути і в родині з одним з батьків, якщо він/вона має декілька моделей поведінки, вміє передавати ці моделі дітям, має багатий життєвий досвід та усвідомленість. Мати може бути прикладом сміливості, стійкості та залізного духу, а батько може навчити дітей бути уважними, ніжними та люблячими.
Крім того, у мене з’явилася інша проблема – соціопатичність. Мені часто казали, що я беземоційний та говорю про людей як про предмети. Моя психологиня пояснювала, що ця особливість може бути наслідком пережитих важких ситуацій, маленьких та великих зрад.
Один з яскравих спогадів: мій перший клас, незабаром мамин день народження, і я сиджу у бабусі, малюючи вітальну листівку. Мама побачила цю листівку, але зворотній бік. Я попросив не дивитися, бо це подарунок, який я хотів вручити зранку. Мама сказала «добре», а через кілька секунд перевернула та подивилася. Я обурився, вона почала кричати, я заплакав. Мама могла просто вибачитися, але зробила мене винуватим, вдома мені дісталося кілька запотиличників, і я кілька годин проплакав. Вранці я вибачився та привітав її. У такі моменти якось підсвідомо розумієш, що мати, батько, бабуся, дідусь та інші родичі можуть бути морально нижчими від тебе.
Батьки повинні бути опорою для своїх дітей. Не важливо, ти один, бо дружина зрадила чи померла, або одна, бо щось сталося з коханою людиною. Щоб бути опорою, треба спочатку відшукати або створити її в собі.
Женя
Мої батьки розійшлися, коли я мала 4 роки. Погано пам’ятаю цей час, все епізодично: як не розуміла, чому батько не може довше зі мною залишитися, як батьки з криками переживали цей розрив. Життя в повній родині я не пам’ятаю майже зовсім. Довго не розуміла, чому, почувши це, люди дивляться на мене зі співчуттям чи відводять очі. Для мене ця історія була звичайною.
Головна «перевага» такої події в родині – це абсолютно чуттєва оцінка того, що відбувається, без порівняння з іншими родинами та викривленого сприйняття себе. Ти хвилюєшся за батьків, сумуєш за татом та пожинаєш плоди надлому двох особистостей – власних батьків. Але при цьому не вважаєш себе якимось не таким, а те, що трапилося, – ненормальною подією.
Після розлучення батьків я жила з мамою. Як мама сама потім розповідала, вона старалася дати мені максимум, щоб я не почувалася обділеною в увазі або матеріальних благах. За це я їй вдячна – справді ніколи не відчувала себе донькою «матері-одиначки». До того ж я продовжувала регулярно бачитися з татом, ми підтримуємо хороші стосунки. Та все ж скандалів і сварок не завжди вдавалося уникнути.
Оскільки мама була «злим поліцейським», який будив мене зранку до школи та змушував ходити на ненависну англійську, а батько – хорошим, з яким тусуєшся та веселишся на вихідних, мама часто з ревнощами сприймала мій потяг до батька. Часом це висловлювалося у формі звинувачення на кшталт: «За що ти його любиш, він нічого для тебе не зробив». І я почала відчувати провину за хороше ставлення до тата. Він мене не звинувачував, але, як це буває, думку колишньої дружини не поділяв, про що мені теж казав без сорому.
Нещодавно пропрацьовуючи це питання з психологом, я зрозуміла, що одна з мікротравм, викликаних цією історією, – я боюся робити вибір в усіх сферах життя. Мені страшно, що за нього мене засудять, як мама засуджувала за вибір любові до тата, а тато ображався за любов до мами. Тому, щоб не наштовхнутися на осуд інших, я намагалася (та і зараз іноді намагаюся) взагалі вибір не робити та чекати, коли рішення приймуть за мене. Зараз я активно працюю з цим.
Років у десять, коли я почала оцінювати світ і помітила, що тато не приходить на батьківські збори та щасливих сімейних світлин з моря я можу не дочекатися, то почала плекати надію, що все повернеться на свої місця. Передумов з боку батьків не було, і, спостерігаючи, як вони сперечаються, обговорюючи мою нову школу/як я проведу канікули/інші питання виховання, я з часом зрозуміла, що це, мабуть, на краще.
Всі ми родом з дитинства. Я впевнена, що подібні речі не проходять безслідно. Наприклад, моє ставлення до шлюбу неоднозначне. З одного боку, сильна допитливість: хочеться зрозуміти, як це працює «зсередини», адже не могла спостерігати це на прикладі батьків (мати не вийшла заміж вдруге). З другого – відстороненість у цьому питанні та навіть страх: не до кінця розумієш ефективності цього соціального інституту. Сильна та незалежна жінка як рольова модель – моя мама сильно вплинула на мене і, зізнаюся чесно, злегка нівелювала роль чоловіка в моїй парадигмі цінностей.
Зараз я поступово намагаюся прощатися з цими настановами, працюю з психологом (не лише в цьому ключі, але все ж), в особистому житті проговорюю бажання та критично оцінюю своє сприйняття ситуації. Безумовно, розлучення батьків – це стрес, але зараз я вдячна, що тоді вони на це наважилися, незважаючи на маленьку дитину.
Одна справа – переживати цю подію разом з ними та кочувати від барикади до барикади, доки між ними не настане мир. І зовсім інша – два зламаних життя, нещасливі люди, які не люблять один одного, але намагаються зберегти родину. Щасливі батьки – щаслива дитина. А саме такими стали батьки один без одного та, впевнена, вдячні собі за це. А ним за себе вдячна я.
Саша
Я мав 14 років, коли батьки вирішили розлучитися. Минуло чимало часу, тож я не пригадую всіх подробиць. З того, що яскраво пам’ятаю: батьки не були особливо близькі. Ні, вони не сварилися, точніше, сварилися, але не дуже часто, не скандалили, не кричали один на одного. Просто були ніби чужими.
Вони спілкувалися, могли проводити вечори разом, а от інтереси та цілі в них були різними. Матері не вистачало уваги, батькові – якихось яскравих вражень від життя. В юності, коли вони познайомилися, в них було набагато більше спільного, мама про це якось обмовилася. Мені здалося, що з тугою – вона таки любила батька. І він її любив. З часом ці почуття зникли.
У батька з’явилася інша жінка. Він про це сказав прямо. Точніше, зізнався ще перед тим, як почав жити з нею разом. Можливо, і зради формально не було, фізіологічної, маю на увазі, – батько сказав, що закохався і не хоче приховувати цього, хоче будувати стосунки з іншою жінкою. Це була якась його колега з роботи. Мені він потім прямо про це сказав, проте я дізнався ще раніше: випадково почув його розмову з мамою.
Точно пам’ятаю, що це був вечір і вони сиділи на кухні. Мама не кричала, не влаштовувала скандалів, просто якось навіть холодно питала про якісь речі: коли саме він хоче оформити розлучення, чи планує допомагати грошима, чи зніматиме квартиру. Такі звичайні питання. Потім плакала, звісно, але теж тихо, без істерик, – просто від розпачу. І це було страшно.
Батько переїхав від нас. Спілкуватися ми продовжували – бачилися, навіть гуляли разом. Він відчував, що ми можемо віддалитися, і не хотів, щоб це трапилося. Дарував подарунки, постійно цікавився, як у мене справи, чи нормально я почуваюся, чи вистачає мені всього. Мамі давав гроші на мене. Вважаю його класним батьком: він справді робив все, що міг.
Мамі велося складно. Проблема була ще й у тому, що батько знайшов своє кохання, а вона фактично залишилася одна. Якісь залицяльники в неї точно були: вона іноді приходила з квітами і ходила на побачення. Мама була гордою, вона б не стала заводити стосунки просто тому, що відчуває себе самотньою. А людини, яка б припала до душі, не знаходилося. Тому вона віддавала всю любов мені.
Вона була тою самою мамою, яка надає гіперопіку, і це з її образом зовсім не в’язалося: розумна та холоднокровна жінка (як усім здавалося), яка вдома постійно мене обіймає, намагається робити все-все, щоб мені було легше жити.
Гіперопіка мені заважала. Моя перша дівчина згодом сказала, що моєї мами забагато в наших стосунках і що я занадто часто її згадую, іноді навіть ставлю у приклад. До того ж, у побуті я був безпомічним. Зараз може здатися, ніби я знімаю із себе провину, проте досі думаю, що мама мене розпестила. Вона постійно прибирала, прала речі, готувала їжу. Я розлінувався.
Дівчина реагувала на мою побутову безпомічність доволі гостро: в неї самої в родині майже все завжди робила мама і вона, батько та два брати були такими собі типовими чоловіками, які про хатні справи нічого не знають. Я спочатку бісився від зауважень, проте швидко зрозумів: так не годиться, я справді якийсь матусин синок. Мені таким бути не хотілося. Я любив маму, але мав припинити цю гіперопіку.
Я почав сам прати речі, вчився готувати – дівчина допомагала. Прибирав, частіше став ходити за покупками. Ми говорили з мамою – довго-довго, про власні почуття, про те, як нам краще жити, про те, чого ми хочемо. Було непросто. Врешті-решт, ми зрозуміли один одного. І прийняли – це куди важливіше.
Я люблю батьків. Незважаючи на їхнє розлучення, я отримував і отримую увагу та любов від обох. Мені б не хотілося, щоб вони були разом: батько щасливий з іншою жінкою, у матері нещодавно також почали налагоджуватися стосунки з іншим чоловіком. Так, мені було колись важко усвідомити, що вони не разом. Зараз розумію, що це егоїстично та трошки по-дитячому. Так, більшість дітей хочуть, щоб батьки були разом, але від цього щастя іноді більше не стає. Мама й тато стали щасливими, коли розійшлися. І я пишаюся ними: вони змогли визнати, що їхній шлюб вже вичерпав себе, знайшли сили будувати нове життя.
