Cпецпроекти

Як мене оминув шкільний буллінг (хоча для цього були всі передумови)


Редакторка bit.ua Маша Сердюк розповідає, як їй вдалося уникнути буллінгу у шкільні роки, незважаючи на серйозні проблеми зі слухом, та як цькування торкнулося її у зрілому віці.

Вам є що розповісти на тему цькування в школі? А то мене останнім часом багато хто питає про це. Я погано чую, і чомусь усі щиро переконані в тому, що з мене знущалися всі, кому не лінь. Мені розповідають, як їх дражнили очкариками або товстунами, капловухими або носатими, кажуть, як сильно вони плакали через це і як не хотіли йти до школи, аби хоча би так захистити себе від приниження.

Розповідають, розповідають, розповідають і чекають від мене історій у відповідь. А їх нема.

Мене ніколи не дражнили з приводу слуху. Коли однокласники вперше побачили мій апарат, єдиною реакцією у всіх було: «Ого, який клас! Дай поміряти!». Може прозвучати дивно, але я давала його міряти всім, хто просив. Хлопці та дівчата по черзі пхали його собі до вуха і казали, як круто «ця штучка» підсилює звуки.

Спочатку я думала, що мені просто пощастило, і буллінг мене минув, бо в моєму житті були виключно класні та добрі люди. Проте нещодавно я зрозуміла, що справа не лише в цьому.

Кілька місяців тому мене покликали до центру слухової реабілітації «Аврора» поспілкуватися з батьками, чиї діти живуть з порушенням слуху. Я мала розповісти їм свою історію та власним прикладом довести, що порушення слуху – в жодному разі не вирок. Під час зустрічі одна жіночка розповіла мені, що її маленька дочка не чує, і це – цитата – така трагедія, як же вона далі житиме у цьому жорстокому світі.

І тоді я зрозуміла, чому мене не дражнили у школі. Моя мама ніколи не говорила, що втрата слуху – це трагедія. Так, вона, звісно, переживала через це, тягала мене по лікарням і різним бабкам-ворожками (аби ви знали, скільки на мене вилили воску та викатали яєць!). Але жодного разу я не чула від мами, що я бідна-нещасна. Ніколи в житті вона не говорила, що я чимось гірша від інших або чогось не зможу тільки через те, що я не чую. Я виросла у щирому переконанні, що можу в цьому житті абсолютно все, варто мені лише цього захотіти і докласти до цього певних зусиль.

Натомість у мене є приятелька, якій мама в дитинстві постійно повторювала, що їй в житті доведеться складніше, ніж усім іншим дівчаткам, адже вона – милий Боже! – погано чує. Сама того не усвідомлюючи, мама стала першим буллером в її житті: у доросле життя моя приятелька увійшла переляканою і закомплексованою.

Спочатку я думала, що мені просто пощастило, і булінг мене минув, бо в моєму житті були виключно класні та добрі люди. Проте нещодавно я зрозуміла, що справа не лише в цьому.

А от зі справжнім буллінгом я стикнулася нещодавно, коли записала інтерв’ю з Андрієм Шабановим про український стенд-ап. Під час інтерв’ю я чесно сказала Андрію, що, на мою думку, український гумор і, зокрема, стенд-ап перебувають у стані регресїї (я дійсно вважаю, що ця галузь в Україні знаходиться у повній сраці, якщо порівняти, приміром, з тією ж самою Росією). Шабанов мені у відповідь на це казав, що все, загалом, не так вже й погано, просто треба ще трошки почекати. Звичайна собі розмова, побудована на контрасті, у якій журналіст виступає антагоністом.

Сказати, що проти мене повстали всі українські коміки – не сказати нічого. Нікого не хвилювали відповіді Шабанова, лейтмотивом яких було захистити український стенд-ап. Усі акцентували увагу лише на моїх запитаннях, тегали мене в постах і коментарях, стверджуючи, що я тупа, «дно української журналістики» і — цитата — відбита наглухо. На останній пасаж я би взагалі не звернула увагу, якби не мої друзі, які почали казати, що піднімати тему мого слуху — це вже взагалі дно (я чесно не звернула на цю фразу увагу, оскільки жарти й образи на тему слуху мене ніколи не чіпляють). Але саме тоді я вперше зрозуміла, що відчуває людина, коли на неї кидається оскаженілий натовп і починає цькувати просто за те, що вона не така як усі інші: думає не так, виглядає не так, слухає не ту музику, якось не так вдягається або ще щось іще.

І зараз я думаю про те, чи пережила би я, якби таке сталося зі мною у школі? Або чи залишилася би я у журналістиці, якби хтось на початку моєї кар’єри сказав мені, що я тупа бездара? Навряд чи моя психіка витримала би подібне випробування, коли я була підлітком або студенткою.

І коли мене питають, як можна уникнути буллінгу, в мене немає відповіді на це запитання. Можу лише сказати, що люди насправді — ті ж самі тварини. І атакують вони тебе лише тоді, коли відчувають, що ти боїшся. Тож не давайте їм шансів відчути ваш страх.

P. S. Історія з коміками закінчилася логічно: після того, як я припинила відповідати їм у фейсбуці, вони вщухли.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Теги:
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: