Cпецпроекти

Репресивна толерантність, або чому ми всі ще не стали терпимими


79

У спальному районі промислового міста, де я жила майже 20 років, у нульових про толерантність говорили хіба що на уроках етики. У школі був такий предмет. На уроках вчителька розповідала про ввічливе ставлення до інших і про те, як це важливо. А потім показувала все на своєму прикладі: викидала речі нестаранних учнів у коридор або обзивала учениць падлами. 

У моєму мінісуспільстві расизм, ксенофобія, мізогінія були нормою. Родичі постійно лаяли євреїв, які «не давали їм працювати і крали гроші». «Хитрі, жадібні, все життя мені зіпсували», – кряхтів дядько, переповідаючи теорії змови, у яких Голокост був частиною плану обілення (!) єврейського народу. 

Бабусі й дідусі сміялися над темношкірими, вважаючи їх недолугими, і радили обирати в пару лише білого цис-чоловіка. Тітка всерйоз хвилювалася, ніби геї відбирають у мене потенційних наречених. Як саме гомосексуали заводять романи з гетеросексуалами, вона пояснити не змогла. Жодної медичної освіти в неї не було, вона не вивчала жодних досліджень, та наголошувала: гомосексуальність – це однозначно хвороба, яка колись знищить людство. 

Я постійно чула, що жінки гірші за чоловіків: у техніці не розбираються, в математику не можуть і загалом хитрі, скандальні, неадекватні і страшні без косметики. Розповідали про це жінки. Тітка, яка переймалася через геїв і моїх потенційних наречених, дивилася на німецьку лідерку і зітхала: «Жах, Меркель так себе запустила. Як мужик стала просто – недоглянута, нежіночна. Куди бабі взагалі лізти в політику».

Я варилася в цьому котлі ненависти до людей іншої національности, орієнтації та статі, доки не змінила оточення і остаточно не переїхала. Мені знадобилося багато часу, щоб частково зруйнувати певні стереотипи в моїй голові. А ці стереотипи не могли не засісти там, коли тобі транслюють їх постійно. Остаточно цього отруєного коріння я ще не позбулася: воно надто міцне. Потрібні ще час, робота над собою та, можливо, не одна розмова зі спеціалістом. Та я точно на правильному шляху і знаю про це.

Прийти від ксенофобних стереотипів до прийняття тих, хто від мене відрізняється, допомогло толерантне оточення. А ще глобальні зміни в культурі: так, без статей, фільмів, книг, присвячених гуманізму та повазі до інших, нічого б не було. 

Глобальна проблема, звісно, залишається. До толерантности суспільству ще далеко, хоча великі кроки вже були зроблені. Расизм, ксенофобія, мізогінія продовжують жити. За них навіть борються – переважно праворадикали або помірні праві. Вони наголошують, що поділ суспільства обумовлений об’єктивними чинниками і апелюють до хибних доказів переваги певної раси/статі/національности. З деякими аргументами погоджуються і не настільки радикальні люди – середньостатистичні консерватори, які прикриваються «традиційними» цінностями, згідно з якими чоловік головний, а жінка підвладна, де люди мають створювати родини тільки з представниками своєї раси тощо. Ці переконання продовжують жити, попри пропаганду толерантности, яка активно розгортається, особливо в останні роки. З’ясовуємо, чому люди досі не готові сприймати інших.

Коріння ненависти

Серед фундаментальних причин ксенофобії виділимо психологічні та історичні. Про них і поговоримо детальніше.

Психологія/психоаналіз/філософія

Ксенофобію, расизм та інші прояви дискримінації тісно пов’язують з владою та авторитарністю. Авторитарна особистість за концепцією німецького соціолога та філософа Франкфуртської школи Теодора Адорно схильна до стереотипного мислення, наділена цинізмом, є агресивною та твердо стоїть на своїх позиціях. Адорно наголошував, що авторитарна модель поведінки формується ще в дитинстві, коли хлопчики й дівчата спостерігають за діями батьків та несвідомо наслідують їх. 

У консервативних патріархальних родинах, де з дітьми не прийнято бути надто лагідними, а конфлікти вирішувалися криком або силою, і виростають авторитарні особи. Люди, які в дитинстві мало багато заборон та вимушені були підлаштовуватися під суворих батьків, ці заборони засвоюють і мають чимало нереалізованих потреб і бажань. Нереалізоване проєктується на інших людей у вигляді агресії. Зазвичай тими, на кому виміщують злобу, стають беззахисні та жертви стереотипів: жінки, сексменшини, люди іншої раси та національности. 

Авторитарні особистості мають постійно переконуватися, що вони справді мають владу і контроль, вони кращі та сильніші за інших. Для цього їм потрібні зовнішні конкретні вороги. Беззахисні або ті, на кого суспільство вже встигло навісити негативні ярлики, підходять для створення ілюзії влади та контролю ідеально. У деякі історичні періоди контроль ставав неілюзорним, а жорстокість авторитарних особистостей не знала меж: згадаймо хоча б нацистську Німеччину.

Адорно розповідає про глибинні витоки ксенофобії. За його словами, неприязнь до інших засновується на прихованому страсі невідомого. Коли люди в одній умовній спільноті мало знають про життя іншої спільноти, вони починають домислювати, оперувати стереотипами, що вже існують. Стереотипи підкріплюють небажання дізнаватися нове: вони дають ілюзію цього знання. Якщо у спільноті підтримують думку про «жадібних євреїв», то з покоління в покоління ці байки передаватимуться і ставатимуть для людей істиною, в яку віриш і яка перевірки не потребує.

Трохи пізніше за Адорно Джон Р. Паттерсон і Гленн Вілсон розробили концепцію консерватизму як ключового чинника, що формує поведінку людей. На їхнє переконання, консерватизм стоїть в одному ряді з авторитаризмом, фашизмом та догматизмом. Ознаками консерватизму є орієнтація на праві погляди, виступ за жорстоке покарання всіх інакодумців, схильність до стереотипного мислення, неприйняття наукового прогресу, мілітаризм. Консервативні люди за Паттерсоном і Вілсоном, як і авторитарні особистості за Адорно, також доволі агресивні й схильні самостверджуватися за рахунок інших. 

Концепцію авторитарної особистости досліджував також німецький соціолог, психоаналітик і філософ Еріх Фромм. Він вважав, що деструктивність і схильність до агресії закладена в кожній людині, при цьому вона може довгий час не проявлятися. У якісь критичні моменти зло знаходить вихід назовні – для цього потрібен певний каталізатор. Цими каталізаторами стають конфлікти – як міжособові, так і масштабні міжнародні, революції, війни тощо. Агресія зростає, якщо людина відчуває, що має певну владу бодай над кимось. Фромм наголошує: головною небезпекою для людства є не садист, а нормальна людина, наділена незвичайною владою. Та для того, щоб мільйони поставили на карту своє життя та стали вбивцями, в них необхідно викликати такі почуття, як ненависть, обурення, деструктивність і страх. 

Досліджує Фромм також плутанину між нападом і самозахистом. На його думку, найлегше змусити людину ненавидіти певну групу осіб (сексменшини, наприклад), якщо вселити віру, що ці особи от-от можуть напасти чи зруйнувати лад, що вже існує. Коли консервативна людина, яка виступає за традиційну родину – мама, тато, діти, – постійно чує, що ця модель може бути зруйнована гомосексуалами, в неї починає формуватися рефлекторна асоціація «гомосексуали – небезпека». Тож навіть якщо ця особа ніколи навіть не стикалася з лесбійками та геями в повсякденному житті і вони на її життя аж ніяк не впливали, вона все одно вважатиме їх небезпечними і теоретично буде готова до нападу – морального або навіть фізичного. 

Підіб’ємо короткі підсумки. Основні психологічні причини виникнення ксенофобії:

  • наслідування поведінки авторитарних батьків;
  • подавлені заборони, які людина проєктує на своє середовище;
  • стереотипи, що вкорінилися в суспільстві;
  • вроджена деструктивність, підкріплена страхом нападу та необхідністю захищатися від «зовнішнього ворога».

Трошки з нейробіології та історії

Мозок людини насправді розвивається доволі повільно, довго адаптуючись до змін. Наприклад, ми досі віддаємо перевагу солодкій та калорійній їжі, бо любов до неї є еволюційним наслідком. Ця їжа колись була запорукою виживання: доступне джерело енергії для організму, необхідної в суворих умовах. Зараз такої потреби немає, та все одно мозок так само реагує на вуглеводи та високу калорійність їжі на нашій тарілці.

Культура та розвиток мозку взаємопов’язані. Відповідно, з розвитком суспільства структура мозку може змінюватися – вона доволі пластична. Та процес цей не буде моментальним і швидким. Культурні зміни можуть його пришвидшувати, проте все одно не варто очікувати, що за кілька років легко позбутися ксенофобних стереотипів. Відійти від них та визнати нежиттєздатними/хибними – відносно легко, та теж доведеться докласти зусиль. Повністю «переналаштуватися» на хвилю прийняття людей, ніколи не виявляти жодних ознак ксенофобії навіть у думках – нелегко аж ніяк. Після довгих періодів в історії, коли жінки не мали права голосу, темношкірих сегрегували, а гомосексуалів примусово лікували та вважали «психічно хворими» ми ще довго будемо винищувати всі стереотипи та упередження у своїй голові та боротися з їхніми наслідками.

Мозку потрібно багато часу для змін. Наше завдання – прийняти це і всіма силами сприяти цим змінам.

Репресивна толерантність

Термін, який доволі точно описує зміни в нашому суспільстві, ввів до обігу німецький соціолог, культуролог і філософ Герберт Маркузе. Під «репресивною толерантністю» він мав на увазі таку систему терпимости, яка вписується в актуальну модель суспільства та навіть вигідна владі. За Маркузе, істинна толерантність завжди була «проти системи», не вписуючись у неї, – незручна для людей, які мають певну владу. А от репресивна, на думку соціолога, слугує скоріше як придушення, тільки підсилюючи тиранію.

Простою мовою: активно підтримуються зазвичай лише ті моделі толерантности, з яких можна мати вигоду. Толерантність сучасне суспільство щосили намагається монетизувати: наприклад, випускає рімейки відомих картин із жіночими персонажами або ЛГБТ-представницями, не особливо переосмислюючи ідею і не створюючи чогось новаторського. Це спекулювання на суспільних інтересах і потребах з метою заробити грошей. Це вигідна і зручна толерантність, яку можна підтримувати і поширювати, при цьому охрещуючи всіх, хто критикує такі методи, расистами та ксенофобами. 

По суті, репресивна толерантність – це той рівень прав і свобод людини, які можна дозволити без очевидних збитків (і навіть з прибутком) для політичної системи і влади. Якби від отримання жінками прав, припустімо, керувати автомобілем були б збитки, вони б досі не могли сидіти за кермом. Та, надавши це право, система отримала лише профіт: машини, паливо, запчастини почали купувати не лише чоловіки, а й жінки, відповідно, попит і прибуток лише зростали. У СРСР  жінки раніше за всіх отримали право на аборт, мали змогу голосувати і працювати – це теж було вигідно державі, бо робочих рук ставало тільки більше. Такі «толерантні» зміни, які можна монетизувати, суспільство активно підтримує. Зміни, які важко пов’язати з монетизуванням і які не сприймуть консерватори, не є метою репресивної нав’язаної толерантности.

Така толерантність не вирішує глобальних проблем: несвободу жінок у багатьох країнах та їхню залежність від чоловіків, відсутність права одружуватися та усиновлювати дітей представникам ЛГБТ, презирливого ставлення до меншин у суспільстві тощо. Поки маємо, на жаль, засилля псевдотолерантного контенту, який зроблений скоріше з маніпулятивними намірами, а не заради щирого підтримання толерантних цінностей. Реальних змін на краще бракує.

Крім того, переосмислюючи поняття «репресивної толерантности», можна впізнати її в деяких діях ліворадикалів: засоромлення за ксенофобні дії та думки, «недостатнє» прагнення до рівности в суспільстві. До поняття можна віднести і White guilt – індивідуальну чи колективну провину, яку відчувають деякі білі люди за шкоду, спричинену расистським та поганим поводженням з етнічними меншинами та корінними народами іншими білими людьми, особливо в контексті атлантичної торгівлі рабами, європейського колоніалізму та спадщини цих епох. Головна проблема White guilt  у тому, що повага до представників інших рас виникає внаслідок засоромлення, відчуття провини, а не внаслідок переосмислення ставлення до пригнічених меншин та природного усвідомлення, що люди мають бути рівними. По суті, насадження лівої толерантности – такий же авторитарний прояв, як і насадження расистських/ксенофобних/мізогінних стереотипів: методи майже однакові.

Від себе

Повага до інших людей з’являється не внаслідок насильницького насадження ідей толерантности. Вона зароджується у спілкуванні, коли стикаєшся з тими, хто живе з інвалідністю, втратив дітей, не має власного житла. Варто поговорити з геєм або лесбійкою, яких травлять лише за бажання бути поруч з коханою людиною та створити родину, – і ставлення до них вже може змінитися. Бо абстрактні ЛГБТ-представники, які нібито руйнують традиційні цінності, зазвичай з’являються у пропагандистських консерваторських статтях. Спілкування з реальними людьми та розуміння їхнього болю – зовсім інше. Саме воно є найдієвішим засобом змін.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Тест. Чи станеш ти успішним у 2020 році?

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: