Cпецпроекти

Перша українська еротика «Лель». Як тема сексу вплинула на нашу культуру?


Я часто чула історії, як друзі в дитинстві знаходили вдома батьківські касети з порнофільмами. Але коли я вставляла в програвач касету під назвою «Том і Джеррі», на екрані телевізора й справді з’являлися кіт і миша. Також я завжди думала, що в журналі «Playboy» є виключно еротичні фото, і в університеті дуже здивувалася, коли він опинився в списках рекомендованої літератури – там виходили інтерв’ю зі Стенлі Кубріком, Мартіном Лютером Кінгом і Володимиром Набоковим. Тож можу з упевненістю сказати, що пороноіндустрія час від часу здатна мене здивувати.

Десь рік назад я побачила в одній гіпстерській книгарні старий журнал з оголеною дівчиною на обкладинці. «Лель – щомісячний еротичний ілюстрований журнал для сімейного читання», – йшло пояснення. Коли я відкрила видання, то стало ще цікавіше. В очі впала цитата з першого ж інтерв’ю: «Читачі елітарного часопису і у сфері сексу мріють про елітарність», – іронічно (дуже на це сподіваюсь!) стверджував автор. 

Що це за журнал і чому він важливий?

Виявилося, що «Лель» був першим (і єдиним, наскільки мені відомо) українським еротичним журналом, який виходив у дев’яностих. Редакція особливо наголошувала, що «Лель» – не порнографія. До того ж видання було дуже романтичним: своєю основною темою вони визначали ніщо інше, як поезію та красу кохання. «У першому та наступних випусках часопису Лель говоритиме з читачами про любов у найширшому розумінні цього слова», – обіцяв головний редактор Сергій Чирков у вступному слові до першого випуску. Незважаючи на певну наївність і високий стиль, в Україні початку дев’яностих «Лель» став революційним журналом.

За радянських часів інформація про секс і тілесність була майже недоступна: її не тільки не поширювали, але й старанно стирали з фольклору чи класичної культури. Письменники не вміли описувати сцени сексу, у художників мали труднощі із чуттєвим зображенням, але найголовніше – більшість людей просто не надто розуміли, чим і як вони займаються.  

Які були варіанти сексуального лікнепу? 

Навряд чи енциклопедії або довідники отримали б народну любов. Тим більше, що багатьом елементарно соромно визнавати, що вони чогось не знають у сфері статевого життя. «Лель» вирішив одразу дві проблеми з потенційними читачами. Для «інтелектуалів» розміщували тексти Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Івана Драча або Михайля Семенка (цікаво, чи можна було приносити в школу замість підручника з укрліт?). А для тих, хто не хотів дати привід сумніватися у своїй сексуальній спроможності, публікували багато ню моделей і співачок. Тож, можна було придумати різні відповіді, чому ти читаєш еротичний журнал.

Однак до теми культури редактори й справді поставилися сумлінно. «З усіх мистецтв найважливішим є мистецтво кохання», – писали в спеціальних випусках «Лель-ревю», які робили акцент саме на світовій еротичній культурі.

Тож мені стало цікаво уявити, що саме могли дізнатися про культуру читачі й читачки «Лелю». Бо із сексуальною освітою в суспільстві тоді вочевидь усе було дуже-дуже погано: в першому ж номері сексолог радить дівчатам не заливати в піхву пепсі-колу після незахищеного статевого акту – це не допоможе. Про що ще варто було дізнатися поколінню Pepsi?

Переклади світової літератури українською

«Лель» плідно працював із перекладачами – саме в цьому журналі вийшли українські варіанти творів Джованні Боккаччо, Ернеста Гемінґвея та Гі де Мопасана. Але найбільший розголос отримав перший переклад українською Маркіза де Сада. Його «Будуарна філософія» виходила уривками в багатьох номерах, а перекладач підписувався псевдонімом (що цікаво, адже у Франції роман також виходив спочатку під несправжнім ім’я письменника). Особливо перекладача бентежила велика кількість нецензурних слів у творі де Сада, тож український переклад вийшов м’якшим.

Український фольклор

Родзинкою журналу була публікація сороміцьких пісень – коротеньких народних творів на еротичну тематику: 

У Києві на дзвониці

Чернець лежить на чорниці:

Та так чернець спасається,

Аж дзвіниця хитається.

– Що ти робиш, ченче?

– Спасаюся, серце:

Всередину гріхи пхаю,

Щоб не вийшла душа з раю.

 

У цю ж рубрику потрапляють і різні прислів’я на теми сексу:

До діри добре пхати, а не падати.

або ж:

Тобі шкода на них сидіти, і так курчата не виведуться.

Траплялися й матеріали зі словником символів рослин у народній поезії. На кшталт, що барвінок і м’ята означали дівочу цноту, будяком називали статевий акт, кропивою – розпусне життя, а під укропом мали на увазі коханця. 

Українська еротична фотографія

Імена фотографів підписувалися не завжди (боялися переслідувань через розповсюдження порнографії), однак загальна якість і художня складова світлин була на дуже високому рівні. Редакція співпрацювала саме з фотографами, а не з моделями – це не тільки полегшувало вирішення правових питань, але й надавало митцям більше простору для творчости. Навіть на початку 2000-х, в останні роки існування журналу, «Лель» не впав у масову лихоманку глянцю. Фотографії зберігали свою атмосферність і навіть якусь душевність.

Візуально це був журнал не для мітичних «інтелектуалів», а для живих людей – і це комплімент.

Підтримка художників

Цікаві візуальні рішення були й у запрошених митців. У кожному випуску публікувалися роботи українських художників, деякі матеріали супроводжувалися репродукціями Пабло Пікассо чи Еґона Шіле. Серед знайомих імен я побачила ілюстрації Анатолія Василенка: якщо ви чули про дитячий журнал радянських часів «Перець», то точно бачили карикатури цього графіка. Якщо ні, то просто уявіть, як це кумедно: Василенко зберіг свій «дитячий» стиль малюнків, але за допомогою нього вже ілюстрував цілком дорослі теми.

У деяких випусках «Лелю» проводилися й справжні аукціони. Журнал друкував фотографії картин, а читачі могли написати листа редакції і запропонувати свою ціну. Хто вказав більшу вартість, той і виграв. 

Новий погляд на старих авторів

У виданні друкували вірші класиків української літератури, переважно з еротичним забарвленням. Деякі з них дозволяють поглянути на поетів зовсім по-новому. Вгадайте, хто написав ці рядки?

Вона любощам у нього

Таємниче вчиться

І тепер вона в оргазмі

Гарчить як вовчиця

Ні, неправильно, це не Олег Винник. Це Іван Драч – тепер живіть із цим. 

А ще ж більшість публікувалися під псевдонімами. Мені здається, якщо віднайти справжні імена авторів і авторок багатьох поетичних і прозових творів у «Лелі», то на нас чекає багато сюрпризів.

Журнал підіймав багато питань, які до нього в нашому просторі навіть і не звучали. Тема поліаморії розкривалася через листування Маяковського з подружжям Бріків. Про гомосексуальність говорили теж доволі часто, хоча здебільшого про жіночу. А особливою популярністю користувалися теми сексуального життя митців: скільки жінок було в Пантелеймона Куліша та чому його називали місцевим донжуаном? А що там у Шевченка? 

Можу сказати напевне: зараз «Лель» був би в тренді. Усі пишуть, що він випередив еротичні видання свого часу, але для України це виявився й перший крутий лайфстайл-журнал, який зробив багато тем відкритими та доступними. 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: