«Відчуваю провину щоразу, коли витрачаю гроші»: історії про бідне дитинство і ставлення до заробітку
Бідність однозначно змінює мозок людини, причому впливає і на мислення нащадків, тобто може передаватися генетично. Навіть якщо цей факт ігнорувати, брак грошей рідко є плюсом. Ми поговорили з людьми з небагатих родин про бідне дитинство, на що витрачали перші зароблені гроші та як витрачають їх у дорослому віці.
Мирослава
Завжди, коли хтось каже, що він з бідної родини, я співчуваю, бо знаю, як це. Так, є люди, яким ще гірше, та не думаю, що мої умови життя можна назвати класними. Я ніколи не мала своєї кімнати і постійно чула, що в нас немає грошей. Немає грошей, бо батьки розлучилися, мати заробляла мало, хоча працювала ледве не цілодобово, а на аліменти, які приносив батько, майже нічого не можна було купити.
Мати якось крутилася, обмінювала одяг чи накопичувала на новий нормальний, аби наді мною не сміялися. Наді мною все одно сміялися. Колись однокласниця почала говорити, що мені одяг купують у секонді, а моя мама просила його в мами іншої однокласниці. Сміялися з того, що в мене довго не було телефону і що я не їм в їдальні, бо немає грошей. Якщо обговорювали якісь мультики, я відходила вбік або мовчала, бо в мене телевізор з’явився пізно, кабельного не було, усього три канали, ані відіка, ані DVD теж ніколи не було.
Коли вступила до універу, ситуація не особливо змінилася, зі стипендії я швидко злетіла, економила на всьому. Мама не могла постійно давати гроші на якісь перекуси, тож або сама відкладала, або хтось пригощав. Я курила і купувала найдешевші сигарети, називалися вони «Навігатор», коштували тоді трохи більше трьох гривень, такі мерзенні. На тусах усі скидалися гривень по 20, а я по 2-3, більше просто не було.
Перша робота була паршивою, важкою і платили мало, та це були мої гроші. Я їх відкладала, частину давала мамі, частину – собі на сигарети і пиво, частину до скарбнички. Збирала гроші, щоби переїхати і жити окремо, все вийшло, та й там довелося економити, додалися витрати на квартиру, комуналку, їжу, всілякі побутові штуки, які раніше мама купувала. Їла гречку, картоплю та сочевицю, іноді хотілося солодкого, і я крала з магазину шоколадку – просто не було на неї грошей, а в мами просити не хотілося, в неї і так купа своїх проблем, ще й на мене витрачати щось не вистачало.
Не хочу сильно довго розказувати про цей період бідности, розкажу краще, що врешті-решт знайшла роботу, яка оплачується краще, змогла собі дозволяти якісь радощі. Та в мене досі є така штука, знаєш: йдеш до магазину, у тебе є гроші, ти хочеш щось купити і вже береш, і тут тебе починає душити жаба, думаєш, що ці гроші можна було б витратити розумніше чи відкласти. І ще вважаєш себе невдахою, бо не можеш забезпечити себе так, щоби покрити навіть не те що всі забаганки, а елементарно походи до лікаря (що у державній, що у приватній зазвичай направляють на безліч платних аналізів, а це недешево).
Я не вмію планувати щось, нормально відкладати, складати бюджет і іноді на мене навалюється почуття провини за кожну витрачену гривню. Це не ок, це мене дратує та нервує. Не знаю, до кого краще звертатися – чи до якогось фінансиста, який дасть поради, як поводитися з грошима, чи до психотерапевта, а на нього теж гроші потрібні.
Хотілося б, звісно, щоби не було бідних родин. Або хоча б щоб над бідними дітьми не сміялися у школі, щоби бідних дорослих не змушувати працювати цілодобово, бо «що ти як невдаха, ти просто погано стараєшся, тому і грошей немає». Гроші мають бути не такою важливою частиною життя, за заробіток не потрібно вбиватися, за відсутність грошей не мають чмирити.
Антон
Я ріс у неповній родині. Мати працювала з 18. Вона завжди намагалася забезпечити мене всім необхідним та навіть дати більше. Ще пощастило, що було власне житло, а не зйомна.
Коли переїхали в більше місто, моє життя трохи тріснуло. Жили бідно, тепер вже з вітчимом і на зйомній, але можливостей стало значно більше. Я їздив на різні заняття, не платив за проїзд, щоб зекономити і купити собі значки з улюбленими гуртами. Одягався бідно, однокласники через це насміхалися. Я відповідав їм тим самим, не розуміючи, нащо їм насправді смартфони, купа брендового одягу, понти. Така була собі дитяча затяжна класова війна.
Перші пів року в новій школі були тяжкими, але люди подобалися більше, бо їм було не дуже важливо, багатий ти чи бідний. Важливішою була твоя особистість і почуття гумору. Мене прийняли, і життя стало легшим. Я навіть знайшов друзів.
Фінансовий стан теж покращився: я вже отримував кишенькові, міг дозволити собі щось купити в буфеті на обід. Але я їх частіше витрачав на розваги: ходили разом грати в комп’ютерний клуб. Часто грошей не вистачало, і доводилося просити нових друзів про займ. Певне, винен їм цілий статок. Але вони були забезпеченими – ніхто назад гроші не просив. На щастя.
Якось так вийшло, що витрачати гроші просто так для мене завжди було неприйнятно. Ніколи не розумів, як можна витратити місячну зарплату якоїсь людини на піджак або куртку. Нащо купувати шикарні авто або яхти, воду 0,5 л з нібито якихось дуже корисних джерел, що коштує кількасот гривень, у той самий час, як багато людей голодує, не має грошей на житло або медичні послуги?
Ніколи не забував, що маю проблеми з грошима. У 13 чи 14 вперше спробував їх заробити самостійно і зрозумів, як це важко й нудно. Коли почалася війна, я поїхав у інше місто. Жив на стипендію студента в нежилому будинку: ремонтував, облаштовував кімнату, виживав, але було не дуже жорстко. Не так, як може здатися.
Але одного разу була ситуація, коли грошей залишилося 20 грн, а виплати на картку мали надійти тільки за 2 тижні. Я стояв у магазині й обирав: 2 кг крупи чи сигарети для дівчини, з якою знову посварився. Врешті-решт обрав сигарети.
Крім бідности, гнітило те, що люди, здається, зовсім не розуміли, що поруч хтось дізнається на власній шкурі про пекло війни та життя в підвалах. Згодом я зустрівся зі своїми шкільними друзями, які перебралися в Київ. Усе перевернулося всередині, коли почув їхні розмови: тусовки, вечірки, наркотики. Війна була не їхнім досвідом і реальністю. Тоді зрозумів остаточно, що ми абсолютно різні.
Ці ситуації в мені закріпили економію та бережливість.
Найскладніше морально витрачати гроші на одяг та лікування: завжди думаю, що без цього зможу обійтися або що можна знайти дешевший варіант. Ще на всілякі платні підписки, застосунки тощо. Пам’ятаю, яким був інтернет кілька років тому: вільно можна знайти те, що потрібно. А тепер заходиш на ютуб: те видалили, музику без дозволу використовувати не можна, кіно безкоштовно подивитися не можна. І найтупіше, що люди на це не скаржаться, звикли й прийняли.
Гостро відчуваю себе іншим, якимось видом, що вимирає, інопланетянином: «Як не п’єш каву і чай?», «Як тільки воду й у свою пляшку?», «А чого ти екран на телефоні не поміняєш?», «Ти ж нормально заробляєш! Можеш собі дозволити!».
Зараз трохи змінилася реальність. Молодь, яка пережила бомбардування, голод – всю цю воєнну херню, – просто біжить від свого досвіду та пам’яти, заривається в неоліберальний мотлох, заміщає кав’ярнями, вином, подорожами, офісною роботою своє виюче «Я». Даремно. Травма з нами, і вона не зникне від спроби не звертати на неї увагу.
З іншого боку, я їх прекрасно розумію. Але потрібно мати сміливість, гідність, бо інакше ми просто загублені люди. Інакше майбутні покоління зроблять ту ж помилку. Тому важко. Особливо, коли зараз з усіх боків кричать: купи, споживай, спробуй. Навіть з друзями домовляюся про зустрічі – всі пропонують піти кудись поїсти, попити кави тощо. А я не хочу.
Свідомі люди – єдина надія цього світу. Толстой колись сказав: «Омана не перестає бути оманою, якщо більшість підтримує її».
Треба об’єднуватися, шукати однодумців, навчатися комунікати та будувати власне та колективне життя, створювати свої проєкти та ініціативи. Якщо намагаєтеся жити свідомо і не ведетесь на світові тренди, якщо вам важко: не засмучуйтесь, не прогинайтесь під них. Ви кращі і значно сильніші, ніж можете думати. Піклуйтеся про своє психічне та фізичне здоров’я, відстоюйте себе. Ви не одні!
Даша
Я не із супербагатої родини і не прям із супербідної, та мені здавалося, що більше грошей нам би не завадило. Все ж ми були скоріше бідною родиною: батьки розлучилися, коли я була ще маленькою, мене виховувала мама, яка завжди економила на якихось дрібницях. Та не все було так погано: на здоров’ї вона не заощаджувала і за змогою радувала мене подаруночками.
Я не знала, скільки мама заробляє, як, мабуть, і більшість дітей. Вона просто казала, що на те немає грошей, а те ми собі дозволити не можемо. Але я казала про всі свої бажання, а отримувала вже те, що могли дозволити.
Перша моя робота була в 14 років. Я сильно хотіла сумку, як в одногрупниці, – красиву, незвичної форми, а мама не могла дати грошей на таке. Сумка продавалася в ТЦ, а ми там майже нічого не брали, бо було дорого. Я подумала, що доросла дівчинка і час вже працювати самій. Влаштувалася до рекламного агентства та роздавала флаєри. З першої зарплати купила собі цю сумку.
На першому курсі пішла працювати офіціанткою, бо розуміла, що можна заробляти чайові. Та мене брати не хотіли, мені було менше 16, а в нормальні заклади не беруть до 18 років, бо офіціантка – це насамперед продажник, який працює з касовим апаратом, і клієнтам треба також пропонувати алкоголь, а для цього має бути не менше 18. Довго шукала роботу, аж батько допоміг влаштуватися офіціанткою в боулінг-клуб на літо.
Восени намагалася поєднувати навчання з роботою. Було важко, на завдання не вистачало часу, розривалася між парами та роботою. Тоді вирішила, що з роботою час зав’язувати. Довгий час не працювала, вирішила більше вчитися.
Вже наприкінці навчання мала практику в готелі. Ми могли обирати будь-який готель, мені хотілося проходити в нормальному, а не в якомусь пострадянському. У пострадянських, до речі, можна було просто заплатити за цю практику. Та я хотіла справді попрацювати, а не просто заплатити, та і грошей було малувато.
Я пішла в «Kharkiv Palace», і мене взяли офіціанткою в ресторані. Після практики запропонували там працювати. Згодом зрозуміла, що це не так круто: нашею керівницею була не надто адекватна жінка, яка завищувала KPI, і їх неможливо було виконувати. Я пропрацювала якийсь час і звільнилася.
Потім теж довго не мала роботи і жила за гроші батьків. Грошей бракувало. Коли працювала і жила з батьками, не було потреби витрачати гроші на квартиру, продукти, комунальні. Коли живеш окремо, розумієш, наскільки більше тобі потрібно грошей, щоби нормально прожити. Коли ти один/одна, починаєш шукати роботу та намагатися зрозуміти, як це все розподіляти і що робити. Як і всі, економиш на транспорті, на якихось продуктах. Та все ж я завжди намагалася обирати між найдешевшим і більш-менш нормальним, не купувала те, що мені скоріше нашкодить, ніж принесе користь.
Мені не те щоби шкода витрачати гроші, просто я розумію, що дещо просто не маю можливости купити. При цьому я краще один раз витрачу більше, ніж купу разів потроху. Іноді беру щось дорожче, хоча можу взяти дешевше, якщо розумію, що в цьому справді є сенс.
Звісно, ставлення до грошей залежить від того, в яких умовах ти виріс. Та ще залежить і від характеру, від твоїх потреб та вподобань. Мені було в дитинстві некомфортно, хотілося б не мати такого браку грошей. Як не крути, гроші роблять людей щасливішими.
Проблема в тому, що бідність навіть у дитинстві сприймається болюче, в тому, що діти злі та можуть дражнити, що в тебе чогось немає, а в них є. Іноді думаю, що старше покоління мало менше проблем, бо ще не було гаджетів, тобто ними хизуватися точно не можна було, та й люди загалом, може, були добрішими. А зараз багато хто вираховує твою цінність, зважаючи на те, що ти маєш, а чого ні.
Я хотіла б мати більше грошей, щоб покривати всі свої потреби і не хвилюватися, що може не вистачити на квартиру або лікаря. І зараз йду до того, щоб заробляти більше, сподіваюся, у мене все вийде.
