Cпецпроекти

Серйозно про смішне. 4 книжки, які розповідають про природу гумору


Чи можна створити ідеальний жарт, над яким будуть сміятися абсолютно всі? У теорії – так, але тільки якщо зрозуміти, чому людина взагалі сміється. Це не таке вже й просте завдання: у схожих ситуаціях ми поводимося дуже по-різному, реагуємо на щось несподіване як звичайним здивуванням, так і сміхом, панікою чи агресію. Аби вивести чарівний «інгредієнт» сміху філософи й теоретики культури досліджували різні періоди в історії, зверталися до соціології чи психоаналізу. 

Щоб ви дізналися, що з цього вийшло, bit.ua зібрав підбірку книжок, у яких викладені роздуми щодо гумору й сміхової культури. 

Анрі Бергсон «Сміх», 1900

«Що значить сміх? У чому сутність смішного», – так розпочав філософ одне зі своїх перших есе, яке складалося з трьох статей і досліджувало сміх, викликаний чимось комічним. У його теорій гумор майже завжди зав’язаний на чомусь механічному, що неочікувано втручається в наше життя. 

Із есе можна дізнатися про кілька речей. По-перше, про основні прийоми створення комічного, які Бергсон порівнює з відомими речами. Так, на прикладі картонного танцюриста (маріонетки) автор пояснює, чому ми сміємося над чимось несправжнім, що тільки віддалено нагадує нам реальність. 

Також у книжці є цікаві думки про те, як логіка розуму відрізняється від логіки уяви. Саме відмінності між цими двома логіками часто призводять до комічности ситуації. Комічність може пронизувати окремі моменти навколо нас – пози, жести, дії, слова, а може створювати цілий комічний характер. Саме такий характер є головною ознакою будь-якої комедії. Драма націлена на індивідуальні риси людини, тоді як основна мета комедії – створити щось дуже спільне та універсальне.

Книжка Бергсона стала дуже співзвучна своєму часу: механізована природа гумору, на якій наполягає автор, накладалася на стрімку індустріалізацію та автоматизацію життя навколо. Тоді як саме постійна суперечливість між інтуїцією та інтелектом дозволяють людині сміятися.

Зигмунд Фройд «Дотепність та її відношення до несвідомого», 1905

Для Фройда гумор може мати кілька проявів. Людина може бути комічною – це не залежить від неї і свідомо людина взагалі може не робити нічого, щоб над нею сміялися. Однак ще є дотепність – і тут вже ви власними зусиллями, цілеспрямовано прагнете викликати сміх інших. 

Фройд намагається вивести формули, за якими людина стає дотепною. Теорія жартів багато в чому нагадує його ж теорію сновидінь: як сни випливають із наших несвідомих бажань, так і гумор бере свій початок із неозвучених, інколи таємних думок. Цей підхід Фройда дуже схожий на народну приказку: «У кожному жарті є частинка жарту».

Гумор за цією теорією має завжди приносити певне задоволення людині. Це може бути втіха від «економії» (замість двох слів ми складаємо одне або ж дуже скорочуємо щось), або ж від заміни чогось забороненого на суспільно прийнятне (якщо вам не можна відкрито жартувати про секс, ви будете знаходити дозволені аналогії). Фройд здебільшого говорить саме про вербальні жарти. І більшість із них утворюються несвідомо – не так багато людей можуть пояснити, чому саме вони сміються.

Михайло Бахтін «Творчість Франсуа Рабле та народна культура Середньовіччя та Ренесансу», 1965

Назва цієї книжки може звучати не надто дотичною до теми гумору, але насправді це одне з найвагоміших досліджень сміхової культури загалом. Саме роботи Бахтіна сповна розкрили «карнавальну культуру» – сьогодні на це поняття спирається багато письменників, дослідників, художників і режисерів, коли працюють над власними творами.

Народний гумор є абсолютним протиставленням офіційним святам із виробленими правилами, нормами та звичаями. Карнавал мав перевернути все догори дриґом: блазень опинявся королем, звична ієрархія зводилася нанівець, свято ставало водночас і простором свободи, і образом анархічного пекла. Карнавал на дуже короткий час показував людям, що певна рівність серед них можлива. Так народ (зокрема в Середньовіччі) жив водночас у двох світах: регламентованому церквою чи державою та святковому глузуванні над ними.

У теорії карнавалу Бахтін торкається ще багатьох феноменів сміху: травестії, пародії, висміювання – та пояснює їх, а також обґрунтовує, чому такий карнавальний вихід зі звичного, буденного життя корисний будь-якій культурі.

Ці роздуми зіграли роль у подальшому осмисленні масової культури вже іншими дослідниками. Так деякі культурні практики – телевізійні шоу, музичні концерти – сьогодні також описують, користуючись поняттям карнавальної культури.

Крісті Девіс «Jokes and Targets», 2011

Роботи Девіса досліджують гумор у нашому сьогоденні. Як виникають стереотипи та кліше в гуморі (наприклад, щодо білявок або євреїв), чому народжуються «тупі» жарти та які функції виконує сміх сьогодні? Книжка Крісті Девіса досліджує всі ці зв’язки та вступає в конфронтацію з багатьма попередніми авторами, які писали на тему комічного.

Особливо це помітно щодо Фройда – психоаналітик багато писав, що ті самі жарти про євреїв шкідливі для останніх. Натомість Девіс стверджує, що гумор зовсім не впливає на якісь суспільні процеси. Він є лише наслідком певних соціальних тенденцій, але не спричиняє нових зрушень. Зрозуміло, що ці тези йдуть усупереч із панівною сьогодні засторогою про hate speech. Тож праця Крісті Девіса виявилася неоднозначною, але представляє альтернативний погляд на зв’язок сміху із суспільством.

Для автора особливо важливим виявляється питання сучасної цензури та масових реакцій на окремі жарти. Є дуже поширеною думка, що висміювати можна тільки сильніші верстви населення, тобто гумор має спрямовуватися знизу догори. Вразливі ж категорії зачіпати не варто, бо це тільки ускладнює їхнє становище. Однак Девіс виступає і проти цієї позиції також: для людей стає важливішим, хто жартує, а не як і чому це робить.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: