Cпецпроекти

«Я хотіла повернути відчуття людяности, а не хайпанути». Інтерв’ю з режисеркою Надією Парфан


Трагікомічний документальний фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» вийшов у прокат 17 жовтня 2019 року: приблизно в цей день батареї в українських оселях почали ставати теплішими – розпочався опалювальний сезон. Чи багато людей задумувались, хто саме забезпечує нас цим теплом? 

Гадаю, що ні. Наприклад, я тільки із цієї стрічки дізналася, як влаштована робота комунальників: диспетчерів і ремонтників, слюсарів і бухгалтерів. Або що це за профспілковий хор, у якому співають робітники Івано-Франківськтеплокомуненерго і який стає центральною темою фільму.

У кінотеатрах стрічку відвідало понад п’ять тисяч людей – для документального фільму це справжній успіх. Ті, хто не зміг переглянути «Теплокомуненерго» на великих екранах, упродовж лютого нарешті отримали можливість подивитися фільм у новому онлайн-кінотеатрі Takflix.

bit.ua поспілкувався з режисеркою фільму Надією Парфан про зйомки дебютного кіно, стосунки з рідним містом і особливостями онлайн-прокату стрічки.

Від самого початку мене захопило, наскільки невимушено та природно перед камерою поводяться герої фільму. Коли голова профспілки Іван Васильович грає в пасьянс «Павук» на робочому комп’ютері або диспетчерка Галина Омелянівна вислуховує несамовиті крики користувачів зі слухавки, здається, вони взагалі не помічають камери. Як довго вони звикали до зйомок?

Наші герої – чесні та щирі люди, їм не доводилося спеціально звикати до камери. Тих, хто до себе «не підпускав», ми просто не знімали. Якийсь час пішов на знайомство та побудову елементарних людських стосунків.

Важливі та цікаві для нас події із життя Теплокомуненерго відбуваються один раз на рік. Оскільки фільм повністю документальний, нам доводилося довго чекати «наступного дубля». Це, наприклад, запуск опалювального сезону, який відбувається один раз на рік, причому дуже непередбачувано. У перший рік ми просто не встигли. 

Зйомки тривали протягом двох років, третій рік – це монтаж і постпродукція.

Межа між документальним і художнім фільмом не настільки очевидна, як може видатися на перший погляд. Як її розумієте ви?

В ігровому кіно режисер – це бог, а в документальному бог – режисер. Режисерові залишається тільки підлаштуватися під невблаганну реальність, адже підлаштовувати її під себе неможливо. Насамперед тому що тут знімаються живі люди, які проживають у кадрі реальне життя. Режисер може їх попросити щось повторити чи відтворити, але це неможливо зрежисувати «з нуля». Жоден професійний чи непрофесійний актор такого не зробить.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» більш «художній» на вигляд завдяки монтажу, операторській роботі та роботі зі звуком, але з погляду режисури це сувора документалістика.

Чи показували ви фрагменти фільму комусь із героїв до публічних показів?

Не показували. Незмонтований, непофарбований матеріал із незведеним звуком важко сприйняти навіть досвіченим професіоналам кіноіндустрії, тому звичайним людям це просто протипоказано. 

Вперше головні герої фільму побачили себе на великому екрані під час польської прем’єри на Краківському кінофестивалі. Решта співробітників Теплокомуненерго подивилася його в жовтні на початку прокату. 

Хтось втручався в процес зйомки? Давав непрохані поради?

Втручалися не стільки герої, скільки їхні колеги, начальники та адміністрація. Теплокомуненерго – це закритий світ із суворо обмеженим доступом. Щоб зайти туди з камерою і знімальною групою, треба отримати багато дозволів і «благословень» від кількох рівнів керівництва – від начальника теплового району до мера міста.

Бувало таке, що ми приїжджали з Києва на зйомку, а нас буквально виставляли за двері з локації. Всюди були потрібні письмові дозволи і адміністративна підтримка. Самі герої з великою повагою ставилися до нашої роботи і всіляко сприяли, особливо Іван Васильович – він був, по суті, одним із наших лінійних продюсерів.

Одне з гасел фільму – хештег #тепловкіно. Загалом у фільмі багато уваги приділено поняттю тепла. І тут у мене виникає запитання: де проходить межа між «теплом» і «задухою»? Бо особисто в мене зі своїм рідним містом складні стосунки, якраз «на межі».

Дуже добре знаю це відчуття «задухи». У мене теж love-hate стосунки з Івано-Франківськом. Я весь час ностальгую і люблю свою малу батьківщину з відстані Києва, але коли приїжджаю і залишаюся в місті на довший час, відчуваю приступи клаустрофобії.

Сьогодні це справді привабливе і чи не найбільш європейське місто в Україні, там є Urban Space 100, Промприлад і драмтеатр. Але, на жаль, навіть у модному Івано-Франківську не вистачає міської культури і живого різноманіття.

Щоб випустити в невеликий прокат наше кіно – а це перший український фільм про Івано-Франківськ – довелося просити допомоги мера і підняти на ноги все місто. Місцеві кінотеатри не вірять, що це може бути комусь потрібно. Хоча фактично всі сеанси були викуплені і стався буквальний дефіцит. Це для мене дуже промовистий факт.

Надія Парфан. Фотограф – Валентин Кузан

Наскільки взагалі реально так налагодити стосунки з комунальниками?

Я прийшла в цю спільноту не як зовнішня людина, а як онучка першого директора Теплокомуненерго, тому до мене від самого початку було особливе ставлення. Мій покійний дід був одним із засновників цього підприємства, а мама працює там уже понад 30 років. Без цієї «точки входу» в мене нічого б не вийшло.

Кого ви найчастіше уявляли потенційним глядачем вашого фільму: працівника Теплокомуненерго чи представника «київського креативного класу»?

Відверто кажучи, я не думала про цільову аудиторію, коли знімала кіно. Це щось із розряду маркетингу, яким займається, скоріше, продюсер фільму.

Моїм завданням як режисерки було передати певну ідею хору, створити у глядача відчуття Теплокомуненерго. Ця ідея – більш універсальна і загальнолюдська, ніж будь-яка конкретна ніша. Я хотіла показати людський вимір абсурдного світу комунального господарства і повернути трішки гідности його працівникам. Мабуть, він про взаємну емпатію провінційного Теплокомуненерго і столичного креативного класу.

Із ким із героїв відчували найбільшу спорідненість упродовж роботи над фільмом?

Я дуже люблю всіх героїв фільму, але найбільше, мабуть, Івана Васильовича. Він нагадує мені мого покійного дідуся. Це дуже особливе покоління людей, яке вміє приймати світ і любити тебе справжньою, безумовною любов’ю. У нього є багато дивного, старомодного чи просто незрозумілого нашому поколінню, але на тлі такої любови це не має жодного значення.

У стрічці ви відмовилися від надмірної нецензурної лексики, щоб не перетягувати на це увагу глядача. Які ще сцени не ввійшли до фінального варіанту фільму?

У фільмі є зворушлива сцена з літньою жінкою, до якої приходять колектори. Подібних сцен було кілька: в одній із них колектори приходять додому до людини, яка… померла! Звісно, ця сцена була б дуже сильною – смішною і моторошною водночас. Але мені було важливо повернути в цей тотальний абсурд відчуття людяности, а не хайпанути. 

До речі, що сталося потім із жінкою, яка заборгувала?

На жаль, ситуація так і не вирішилася. У тої бабусі досі непогашений борг за тепло. Але тепло їй не відімкнули і квартиру не конфіскували.

Ваш фільм став першим українським документальним кіно, яке будуть показувати на японському телеканалі NHK (а це найбільша телерадіокомпанія в Південно-Східній Азії). Чому «Теплокомунерго» їм цікаве?

Я думаю, це все через Нінтендо і гру «Супер Маріо» – це ж один в один наш Іван Іванович! (працівник виробничо-технічного відділу Теплокомунерго та герой фільму, – ред.) А також нашу роботу зі звуком. Все ж японці – одна з наймузичніших націй світу.

А чому на українському Takflix стрічка буде розміщена тільки на місяць?

У цього фільму є попередні домовленості та зобов’язання щодо інших партнерів, з якими все це треба узгодити, – і ми над цим зараз працюємо. Імовірно, прокат на Takflix буде продовжено або ж фільм стане доступним на інших платформах.

Чи важко промотувати власний фільм на своїй онлайн-платформі? (Надія Парфан – також засновниця онлайн-кінотеатру Takflix)

Кіно – це командний спорт, а дистрибуція – така ж повноцінна частина кіновиробництва, як зйомки чи монтаж. Я не знімала цей фільм сама і не займаюся промо фільму одноосібно, над цим від самого початку працює команда ідейних професіоналів. У мене самої так не вийшло б. У Takflix також є невелика ідейна команда, якій допомагає продюсер і дистриб’ютор Ілля Гладштейн, а також широке коло друзів, партнерів і небайдужих.

Як взагалі працює онлайн-кінотеатр?

Takflix – це новий проєкт об’єднання «86», до якого також належать камерний кінотеатр «KІНО42» на Подолі в Києві (його Ілля Гладштейн робить у партнерстві з Bursa Hotel Kyiv), продакшн «Phalanstery Films» та кінотеатральний дистриб’ютор «86PROKAT». Від початку існування «86» у 2014 році наша місія не змінювалася: ми працюємо, щоб розвивати сучасну візуальну культуру і створюємо майданчики для зустрічі кіно з глядачем.

Надія Парфан. Фотограф – Валентин Кузан

Чи можна порівняти роботу Takflix із принципами функціонування офлайн-кінотеатрів?

Схема роботи з дистриб’юторами тут зовсім інша, адже діджитал-дистрибуція відносно нова, динамічна і ризикована. До «діджитал» менше довіри і багато острахів: наприклад, перед піратами. При цьому результати кінотеатрального прокату публічні і мають велике значення для статусу фільму, режисера, продюсера. Згадайте, з яким ажіотажем обговорюють у соцмережах і медіа касові збори – чи чули ви хоч одну публічно озвучену цифру про збори фільму на онлайн-платформах?

А перший фільм на онлайн-платформі («2020. Безлюдна країна» Корнія Грицюка) виправдав ваші очікування щодо переглядів?

Цей реліз був експериментом. Ми обрали «Безлюдну країну» як іронічний жест до настання «апокаліптичного» 2020-го року. Творці фільму – наші давні друзі та стратегічні партнери, які підтримують ідею розвитку авдиторій українського кіно. Головною метою було протестувати ідею платформи та деякі технічні моменти.

При цьому ми мали певні прогнози, які досить точно справдились. Ми відбили витрати на промо і вийшли в невеликий «плюс». Квитки на фільм продовжують купувати, тому підбивати підсумки ще рано. 

Приємною несподіванкою стало те, що наші перші глядачі і глядачки добре сприйняли індіфільм із бюджетом $325. Авдиторія виявилася лояльною і належно оцінила концептуальність фільму. Критика якщо й була, то досить доброзичлива і конструктивна. 

Є люди, які хочуть розмістити свої фільми на Takflix? Які стрічки пропонують?

Нам справді надіслали кілька фільмів на розгляд. Більшість із них можна охарактеризувати як «інді» і «панкрок». Щоб донести це кіно до авдиторії, потрібно створити певний контекст і смислове поле, в якому воно зможе розкритися. Плануємо цим зайнятися в майбутньому, зокрема через серію спецпроєктів.  

Немає побоювань, що не буде притоку нових глядачів?

Авдиторія в українського кіно є, причому велика та активна. Після прокату «Мої думки тихі» в цьому більше немає сумнівів. Виклик у тому, щоб створити зручний сервіс і донести інформацію до потрібних авдиторій.

 

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Де дивитися українське кіно онлайн?
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Головні перемоги українського кіно у 2019
366
#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: