Cпецпроекти

Мирослав Ягода і «гетто божевільних художників». Інтерв’ю з кураторками виставки «Я+GOD=А» у NAMU  


Одну зі своїх картин львівський художник Мирослав Ягода підписав: «Соняшники Ван Гога треба показувати разом з його вухом». Зараз цю фразу можна побачити на стіні колишнього заводу «Арсенал» – саме так креативна агенція «Banda» вирішила промотувати персональну виставку Ягоди в Національному художньому музеї України, яка відкривається 21 лютого.

У житті Мирослава Ягоди були і свої «соняшники», і власне «відрізане вухо». Його вважали легендою львівського андеграунду, багато виставляли в Польщі, Австрії та Німеччині, але зовсім мало – в Україні. Про майстерню Ягоди в підвальному приміщенні неподалік від Личаківського цвинтаря ходили легенди. Іноді там збиралися відомі письменники, драматурги й художники Львова, але часто Ягода надавав перевагу усамітненню та працював не підпускаючи нікого до себе – за це його охрестили одинаком. 

Мирослав Ягода. 1999. Автор фото Андрій Бояров

У своєму маніфесті «Трійця варварів» художник написав, що для нього «малювання картини – то як кохання під час автомобільної аварії». Власне ця розтягнута в часі емоційна напруга вражає у творах Ягоди чи не найбільше. 

Митець помер у 2018 році, коли йому було шістдесят. Після цього почався процес осмислення його діяльности – що від сьогодні можна спостерігати в NAMU на виставці «Я+GOD=А». Я поспілкувалася з кураторками проєкту Оленою Грозовською та Тетяною Жмурко, щоб дізнатися більше про те, що саме ми зможемо побачити на виставці. І чи знайдемо поміж «соняшників» те примарне «вухо».

Як давно ви почали цікавитись Мирославом Ягодою?

Олена Грозовська: Із його роботами я познайомилася кілька років тому. Вони вразили мене з першого погляду – унікальні, не схожі на інші. Для мистецтвознавця одразу зрозуміло, що це не ар брют (брутальне мистецтво, зроблене самоуками, – ред.), а роботи професійного художника. Який знає, що робить, але не прагне нікому сподобатися.

Мирослав Ягода. Потік кохання. Кінець 1980-х, папір, туш

Коли закінчується історія життя художника, то розпочинається нова історія – усвідомлення того, ким був цей майстер. Минулого року відбулася меморіальна виставка Мирослава Ягоди у Львові (у Львівській національній галереї, – ред.), але зараз ми робимо першу велику виставку всеукраїнського масштабу. Я не можу сказати, що ми відкриваємо це ім’я, але виводимо на новий рівень.

Тобто виводите до київського середовища. Адже у Львові Ягоду вже чудово знають.

Олена Грозовська: Так, абсолютно. У Києві також була виставка в PinchukArtCentre (йдеться про проєкт «Червона книга: радянське мистецтво Львова 80–90-х років», – ред.), але наш масштаб – уже загальноукраїнський. 

Я особисто з Ягодою не бачилася. У останні роки життя він не надто охоче спілкувався з людьми. З одного боку, дуже шкода, що не було цього безпосереднього контакту. Але зараз ми спілкуємося з його родиною, оточенням, друзями. Це надає певну дистанцію. Адже якщо людину знаєш дуже добре, то важко зрозуміти, чому цей художник важливий для всього українського мистецтва. 

Тетяна Жмурко: У Києва є проблема – києвоцентризм. Ми справді живемо трошки в своєму колі художників. 

Олена Грозовська: Як, зрештою, і Львів. 

Можете розповісти, як побудована ваша експозиція?

Олена Грозовська: У нас від початку була мистецтвознавча концепція, яку потрібно було перевести у виставкову. У цьому нам допомогли художники Катя Лібкінд і Стас Туріна. Разом ми розробили три складові.

Перша зала виставки – це такий білий простір. Він не стерильний, але спокійний: глядачі зможуть роздивитися графіку Ягоди, яка багато пояснює у творчості художника. Також у цій залі буде кілька світлих картин, із яких дуже важлива – це іконографічне розп’яття. 

Мирослав Ягода. Без назви. Кінець 1980-х – початок 1990-х, полотно, олія

Наступна зала – це драма. Із темряви за допомогою гри світла будуть з’являтися потойбічні образи. Це великі, програмні картини – той Ягода, якого ми знаємо.

У нас є слоган виставки: «Картини, із якими потрібно бути віч-на-віч». Таку можливість ми надаємо в третій залі. Тут розміщені спеціальні куби, в кожному з яких розташована одна картина художника. І в цьому конструкті глядач зможе побути сам-на-сам з роботою.

Мирослав Ягода. Відпочинок. Остаточна гра слова. Кінець 1980-х

Ягода був не тільки художником, але й писав поезію, драматургію. Ви будете порушувати ці теми?

Олена Грозовська: У третій залі ми також заколожували його маніфест і поезію, так. Ми торкнулися цього зовсім трохи, бо для нас було важливим познайомити відвідувачів саме з Ягодою-художником. 

Наскільки для вас було важливим показати особистість Ягоди? Чи акцент робився виключно на творчість?

Олена Грозовська: Дуже важко розділити в ньому митця і не митця. Його мистецтво – дуже особиста історія. Звісно, неможливо займатися роботами та не намагатися зрозуміти, що це за людина перед тобою. 

Тетяна Жмурко: Але є і складність. Для Львова Ягода вже має своє обличчя, свій образ – він став персонажем, так би мовити. А ми намагаємося не звертати на це уваги й дивитися все ж на твори. Тут більше його світобачення, його манери письма. Ягода був різним, хоча й сформував за останні роки власний імідж. І у Львові він дуже шаблонний, закостинілий. Ми ж прагнули подивитися саме на його роботи, а не на те, що на поверхні.

Олена Грозовська: Ця дистанція потрібна. І виставка допомагає її створити.

Мене дивує, що відвідувач не буде знати про певні особливості життя Ягоди. У відкритих джерелах є інформація про те, що Мирослав мав психічну хворобу, а також алкогольну залежність. (Детальніше про це можна прочитати, наприклад, у цьому матеріалі). Чому ви вирішили не згадувати про це в текстах до виставки?

Тетяна Жмурко: Про діагнози ми точно не знаємо – не бачили ніяких документів. 

Олена Грозовська: Зрештою, це і є той образ, який склався у Львові. Такі акценти нічого не пояснюють. Можливо, навпаки – вони тільки стигматизують художника, і ми втрачаємо можливість подивитися на його роботи під іншим кутом. Для нас було важливо відійти від прив’язки до побутових або фармакологічних реалій і подивитися на Ягоду як на художника, на справжній феномен.

Мирослав Ягода. Кожен із нас є буханкою хліба з відрізаним окрайцем. 1989, полотно, олія

Тетяна Жмурко: Уся ця ситуація дещо перебільшена, я вважаю. Так, він вживав алкоголь – хто цього не робить. Але наскільки це було суттєвим і важливим для його творчости – складне питання.

Але чи не стають якраз замовчування прикладом стигматизації? Чи не з’явиться у глядачів, які не знають нічого з біографії Ягоди, одразу ж канонізації його образу? Такий собі «видатний» художник без суперечливостей і життєвих обставин. Це може збільшити саме емоційну дистанцію.

Олена Грозовська: Його роботи абсолютно ламають цю дистанцію. Забронзовіти Ягоді буде важко просто через характер його творчости. 

Ця тема не замовчується, вона навпаки стала маскою, шаблоном сприйняття цього автора. Ми намагаємося перенести акценти. Ягоду заганяють у гетто божевільних художників. 

Тетяна Жмурко: Багато художників вживає, але не робить роботи такого рівня. Тобто це нічого не пояснює. Але це хайпові теми, з ними простіше. А от привернути увагу до робіт, до образів, які на них зображені, – це набагато складніше.

Олена Грозовська: До того ж, попри спосіб життя та всі нюанси, Ягода мав абсолютно усвідомлену творчість і громадянську позицію. Для мене були дуже показово, що у 2014 році Мирослав відкрив виставку, кошти від якої пішли на підтримку армії. Це людина, у якої було своє світобачення й місія. А алкоголь, психологічні нюанси для нас другорядні в цьому проєкті.

Мирослав Ягода. Енергія. Паноптикум [Клітка для ціпи]. 1989, полотно, олія

Родина Мирослава Ягоди різко висловлювалася щодо минулорічної виставки у Львівській національній галереї. Були конфлікти щодо автентичности та легальности низки робіт, які експонувалися. Яка участь родини у виставці в NAMU?

Тетяна Жмурко: Для нас сімейна колекція – основна. Ми багато спілкувалися із сестрою Мирослава Марією Дикою. Мати, Віра Петрівна, також була активна. Вони вичитували й писали біографію Мирослава для виставки. До цього було багато неточностей у фактажі, які ми намагалися виправити завдяки спілкуванню із сім’єю. Так ми познайомилися не лише зі стереотипами та іміджем Ягоди, але й із тим, яким він був насправді. Він мав кохану людину, служив у армії, мав активну соціальну позицію. А більшість історій про нього – це перебільшення. Так буває, коли утворюються міти.

Олена Грозовська: Ще сім’я надала багато фотографій і архівних матеріалів для нашої виставки. 

Тетяна Жмурко: У нас з’явилася можливість показати відео, яке до цього не було відомим. Ягоду важко назвати відеохудожником, але на початку 2000-х він експериментував. І ми покажемо його відео з резиденції в Граці (Австрія), коли Мирослав виступив і режисером, і сценаристом. Воно про світ художника та його місце у світі. 

Що для вас стало відкриттям упродовж підготовки проєкту?

Олена Грозовська: Я переосмислила феномен українського експресіонізму. У ХХ століття його не відбулося – через історичні та соціальні причини. Експресіонізм – це мистецтво відчаю та свободи водночас. У нас було багато відчаю, а от зі свободою були проблеми. А от наприкінці ХХ століття стався вибух, з’явилися художники, які вміють робити вільно та страшно. Ягода один із них. А Ягода-експресіоніст – це відкриття саме для історії українського мистецтва. 

Мирослав Ягода. Переслідування. 1988, полотно, олія

Тетяна Жмурко: Я багато працювала над темою київських художників, зокрема Паркомуни. Вони постійно декларували спроби виходу за якусь реальність, у інший простір. Але саме Ягода зробив цей вихід за межу. З одного боку, він дуже відрізнявся від інших митців, а з іншого – перебував у мейнстрімі, доповнював дев’яності пошуками себе. Він шукав моральні орієнтири через Бога.

Олена Грозовська: Але не впадав у постмодерну іронію. У нього можна знайти гротеск, але немає пафосу, гри чи іронії. 

Ягода швидко знайшов свою тему та мову. Він став Данте чи Орфеєм, який картографує потойбіччя. Йому було важливо перебувати на полі битви зі своїми демонами, побачити ці сутності й назвати їх. А коли в останні роки він уже написав свою «книгу мертвих», то виконав свою місію. І його наступні роботи вже були світлими, абсолютно іншими, навіть трохи дитячими. 

Назва виставки – «Я+GOD=А» – це фраза з маніфесту Ягоди «Трійця варварів». У ваших текстах вона прив’язана саме до пошуку присутности бога художником.

Олена Грозовська: Так, це наша власна інтерпретація. Ми довго думали, як назвати проєкт, аби поєднати всі аспекти. І коли я вкотре переглядала маніфест, то зрозуміла, що в цій формулі є все: і бог, і подорож від Я до А, і прізвище Ягоди. Ця триєдина конструкція вирішила для мене взагалі все.

Мирослав Ягода. Подорож птаха по біліючих сітях в зіниці мертвого. Кінець 1980-х, папір, туш

Для Ягоди була важливою тема релігії, але він не декларував її конфесійно. Для нього це була інтимна історія: взаємодія з потойбіччям, з Богом, янголами – усе це навіть поза культурними символами. Картини для художника стали результатом такого досвіду, тож форма була не настільки важливою, як зміст. І саме звідси вся ця свобода, експресивність і шаленість Ягоди.  

 

Виставка триватиме в Національному художньому музеї України до 12 квітня 2020 року. А «вухо», шаленство та напружену особистість Ягоди шукайте в усіх його творах: картинах, графіці, віршах, відео. 

 

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: