Варто дивитися: фільм афганської режисерки «Сиротинець» про ескапізм, Боллівуд і дитинство
Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий! 
Поки кінотеатри закриті, кінофестивалі перенесені, а прем’єри фільмів відкладені – саме час пригадати, що ми не встигли подивитися за останні роки. Тривалий час до категорії «шкода, що пропустив/-ла» належали стрічки з програми Одеського міжнародного кінофестивалю: після завершення заходу годі було й шукати легальні та якісні фільми світового рівня з українськими субтитрами. Але на карантині онлайн-кінотеатр Takflix запустив проєкт OIFF Flashback, де викладені найкращі стрічки з конкурсу ОМКФ.
Обрати собі артхаусне кіно на вечір – завдання не з простих, тож bit.ua вирішив дізнатися більше про доступні фільми. Сьогодні ми говоримо про афганський фільм «Сиротинець» (2019) – яскраву стрічку на межі комедії та драми, ностальгії та актуальности. Чому та навіщо фільм варто дивитися – розповідають режисерка фільму Шахрбану Садат і програмний директор ОМКФ Антельм Відо, а своїми глядацькими враженнями ділиться художниця Маріам Найєм.
Антельм Відо
програмний директор Одеського міжнародного кінофестивалюАфганського кіно так мало, що й стереотипів про нього немає взагалі. Однак «Сиротинець» підважує упередження про Афганістан загалом. Це дуже тонкий і складний фільм, що порушує важливі теми: діти-сироти, бідність, війна. Проте робить це без пафосу, з гумором та фантазією.
Важливо знати час, коли відбувається сюжет фільму. Це Кабул (столиця Афганістану – ред.) кінця 1980-х, коли радянська окупаційна епоха тут добігала кінця. Головний герой – хлопчик-сирота, який намагається вижити в жорстокому світі, тікаючи від реальности завдяки кіно. Він потрапляє у притулок, яким керує прокомуністичний режим. Там він навчається, зустрічає кохання та переживає період між падінням Радянського Союзу та розквітом Талібану (радикальний ісламістський рух – ред.).
Афганістан – це країна, яка завжди була під зовнішнім впливом: на недалеких сторінках історії ми бачимо, що за неї боролися іноземні агресори (СРСР, США). Водночас традиційне афганське кіно було під сильним впливом сусідніх країн – Ірану та Індії.
У «Сиротинці» СРСР та Боллівуд розглядають під кутом можливої втечі від реальности у той чи той спосіб. Влада СРСР керувала Афганістаном до 1989 року, коли відбувається дія фільму. Для дітей, які жили в сиротинці, вивчали російську та яких виховували в комуністичному дусі, Радянський Союз здавався можливістю уникнути всіх своїх нещасть, хоча це й була пропаганда режиму.
Паралельно з цим індійські фільми, якими пристрасно захоплюється герой стрічки, постають своєрідним духовним притулком, де хлопчик вивільняє фантазію і створює власний світ, тікаючи від реального. В Афганістані, багатьох країнах Азії та Близького Сходу боллівудське кіно неймовірно популярне – навіть популярніше за голлівудське. «Сиротинець» вшановує цю пристрасть.
Стрічка показали на 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі, де вона змагалась у Міжнародному конкурсі. За кожен із фільмів цієї конкурсної секції глядачі голосували після двох показів: у Фестивальному Палаці та Одеському академічному театрі музичної комедії. Глядачі гарно прийняли «Сиротинець», поставивши йому середній бал 4/5.
Режисерка фільму – молода й талановита Шахрбану Садат. Я б радив подивитися попередню стрічку Садат «Вовк та вівці». Саме вона відкриває пенталогію, яку продовжує «Сиротинець». Та їх не обов’язково дивитися саме в такому порядку, це не впливає на сприйняття історій.
Також зверніть увагу на декілька останніх фільмів про Афганістан: «Опівнічний мандрівник» Хассана Фазілі про подорож сім’ї біженців, «Ніщовуд» Соні Кронлунд про афганського режисера та продюсера Саліма Шахіна. Ще раджу подивитися «Земля просвітлених» Пітера-Яна де Пю – про наслідки американського вторгнення, з якими стикаються діти.
Шахрбану Садат
режисерка фільмуВ Афганістані немає кіноіндустрії як такої, системи фінансування не існує. У країні немає кіношколи, лише відділення кіно в Кабульському університеті при факультеті образотворчого мистецтва. Переважно там вчаться ті студенти, які отримали найнижчий бал на вступних іспитах. Вони здобувають ступінь бакалавра. Система освіти застаріла та зовсім не практична.
В Афганістані ледь випускають один фільм на три роки. До того ж існує цілком корумпована культурна мафія, якій і належить уся влада в галузі.
Я так і не змогла випустити свій перший фільм «Вовк та вівці» в Афганістані (прем’єра першої стрічки Садат відбулася на Каннському кінофестивалі – ред.). Намагалася показати стрічку у Французькому інституті в Кабулі, де є зала на 500 місць, але з міркувань безпеки це було неможливо. У 2014 році смертник влаштував теракт під час театральної вистави в інституті: декількох людей вбили, декількох поранили. Як наслідок – французька влада вирішила закрити інститут. Він відкрився знову лише у 2016 році, але вже ніколи не був таким як раніше.
Упродовж пів року мені обіцяли влаштувати показ, але не для 500, а лише для сотні глядачів. Утім, згодом івент взагалі скасували. Я хотіла показати фільм у трьох кінотеатрах, які залишилися в Кабулі, та, оскільки я не є частиною місцевої культурної мафії, це було неможливо реалізувати. Я була дуже розчарована. Тому я просто здалася і сфокусувалася на своєму наступному проєкті – «Сиротинець». З ним мені пощастило більше.
Моя подруга відкрила невеликий кінотеатр на 100 місць нагорі свого кафе. Тож вона запропонувала мені показати «Сиротинець» з нагоди відкриття закладу. Фільм демонстрували там з липня по вересень 2019 року. Усі три місяці були для мене дуже емоційними. Я (і не тільки я) ніколи не була в кінотеатрі в Кабулі, і ось тепер один з них показував мій власний фільм. Майже всі казали, що це був їхній перший досвід відвідання кабульського кінотеатру та перегляд у ньому афганського фільму.
Після кожного показу в нас були півторагодинні дискусії з глядачами. Чесно кажучи, я вже не відчувала ніг, але насолоджувалася моментом. Найбільше людям сподобалися боллівудські частини у стрічці. Для багатьох, хто пам’ятає Кабул тих часів, стрічка стала ностальгічною. А для молодшого покоління «Сиротинець» показав місто іншим – таким, яким вони його ніколи раніше не бачили.
У фільмі показано період з 1989 по 1992 – це останні роки, коли Кабул був мирним містом. Цей час був крихким та нестабільним, оскільки майже за 10 років Радянський Союз покинув Афганістан, лишивши прорадянську владу наодинці з моджахедами. Відтоді, як у 1992 році уряд повалили, Кабул більше ніколи не знав мирного часу. І це триває досі.
Маріам Найєм
художницяЯкі враження після перегляду «Сиротинця»? Якщо скажу, що позитивні, це звучатиме дивно. Якщо скажу, що негативні, можна подумати, що фільм мені не сподобався. Тому буде чесно сказати, що враження сильні. І я точно пораджу цей фільм своєму батькові. Стрічка нагадує мені «Лабіринт Фавна», але іншою мовою та, звісно, з іншими метафорами.
Про Афганістан знаю тільки з розповідей свого батька. Питала в нього багато про дитинство і про владу в той час. Він працював заступником міністра освіти, займався будівлею нових шкіл по всій країні. Батько ніколи не був партійною людиною, саме тому йому запропонували цю посаду, бо партійних вбивали в регіонах. Також мій батько володіє кількома мовами (пушту та дарі), що допомагає спілкуватися з різними людьми. У 1986 році він вступив до аспірантури в Москву. Не планував залишатися, але зустрів мою матір та вже разом вони переїхали в Київ, де вона жила.
У «Сиротинці» показано події 1989 року: саме тоді батько намагався забрати з Афганістану моїх братів. Старший брат (Мустафа Найєм – ред.) встиг навіть повчитися рік в афганській школі.
За відчуттями, багато в чому картина у фільмі збігається з картинкою, що склалася в мене в голові після розповідей. Особливо моменти, де показано, як дитячий розум сприймає зброю. Історії про те, як діти граються іграшками війни, я чула від тата та від братів.
Єдине, що мене трохи збентежило, – це чи правдиво зображено піонерський табір. У фільмі він нагадує якийсь табір у Скандинавії з комуністичним хюґе та ідеальною шкільною формою радянських учнів. Однак, може, я чогось не знаю.
Універсальне в «Сиротинці» – це ескапізм. Можливість утекти у власну уяву від реальности, яка травмує. Особливо, коли ми діти та коли навколо війна. Це дивно розуміти, що навіть у таких важких умовах, дитяча психіка здатна знаходити приводи для сміху і причини для радости. І, думаю, це те, що нас єднає: не тільки дітей, але й усіх дорослих.
Брат говорив, що в АТО багато жартують. Напевно, тільки так люди не сходили з розуму після важкого досвіду.
Мені б хотілося дивитися частіше кіно, що здається нединамічним або – іншими словами – нудним. Нам здається, що на екрані сюжет повинен йти з певною швидкістю. Проте далеко не кожен фільм має тримати нас у напрузі, часом він дає нам паузу. Багато хто може подумати, що ці паузи гальмують кіно і роблять його нудним. Проте ні, у цих паузах у нас, глядачів, є час подумати, помітити щось, на що немає часу звертати увагу у «швидких» фільмах. Таке кіно краще сприймати не як інтертеймент, а як прочитання книги або оповідання.
Головна цінність, яку дає мені мистецтво, – можливість наблизитися до чужого досвіду. Адже я все-таки обмежена своїм тілом і власним досвідом, а через медіум мистецтва в мене є можливість зрозуміти, що там, за іншою черепною коробкою. Як там живеться? Який там світ на вигляд? Тож «Сиротинець» варто дивитися, коли ти готовий/-а слухати.
«Сиротинець» можна подивитися онлайн до 15 червня 2020 року.
