Cпецпроекти

«Спіймати Кайдаша»: як серіал про українське село став маніфестом нашої сучасности


Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий! 

«Спіймати Кайдаша» вийшов у березні та став першим українським серіалом, за який не просто не соромно – його хочеться рекомендувати, обговорювати та подивитися ще раз. Водночас радити цей серіал друзям – неабиякий виклик. «Телевізійна адаптація повісті Івана Нечуя-Левицького», «сучасна версія “Кайдашевої сім’ї”», «новий серіал від СТБ» – поки що я не бачила, щоб від цих слів у людей починали горіти очі. 

Те, що синопсис «Спіймати Кайдаша» викликає скепсис – культурна проблема, про яку варто якось поговорити окремо. Також цікаво, як новий серіал рецензують у медіа та соцмережах: його неодноразово порівнювали зі «Сватами» (доволі зверхньо додаючи, що він усе ж для «інтелектуальнішої» авдиторії) або називали «дзеркалом життя». Однак це все ще сумнівні аргументи, щоб переглянути дванадцять 50-хвилинних серій «Кайдашів», постійно борючись із шалено незручним програвачем на офіційному сайті

«Спіймати Кайдаша» варто дивитися не тому, що там «усе як насправді»: неприємну реальність ми і так досхочу спостерігаємо щодня. Магія цього серіалу зовсім в іншому. Коротко: в тому, як ми можемо відчувати водночас сором, гордість, радість, смуток і ще тисячу різнопланових емоцій стосовно одних і тих самих подій. Розлогіше – читайте далі.

Застілля, дискотеки та сільський магазин у ролі бару

До сільського клубу герої серіалу приїжджають, на перший погляд, із трьох причин: потанцювати під «Дым сигарет с ментолом», покачатись у п’яному угарі або ж зарядити комусь у пику. Але кожен, хто в молодості бував трохи далі столиці чи обласних центрів, знає, яка важлива ця локація для місцевої молоді. І стовідсотково пригадав не одну історію з власних походів на саморобні дискотеки.

Саме на впізнавання працюють перші дві-три серії «Кайдашів». Це трохи читерський прийом, адже в багатьох спрацьовує момент солодкої ностальгії за молодістю або ж утворюється відчуття дотепних замальовок сільського побуту на екрані. Тости на родинних застіллях Кайдашиха проголошує з інтонацією один в один як рідна мама, тітка чи кума: навіть її саморобний віршик ти, здається, чув/-ла з десяток років тому від когось із родичів. Недоладні та часто беззмістовні розмови між молоддю села нагадують, яким був перший незграбний флірт із настанням пубертату. А коли показують сільський магазин а-ля бар – навіть мимоволі згадуєш запах таких місць.  

І це спрацьовує: початок «Спіймати Кайдаша» повільно прив’язує глядача до екрану, щоб потім приголомшити новою якістю українського кіно – показати з максимальним психологізмом, які люди ховаються за цими стереотипними сценами із життя. Здавалося б, робити персонажа суперечливим і не картонним – пряме завдання якісного художнього твору. Однак в «Кайдашах» ця суперечливість така бентежна, що здатна вивернути геть усе всередині глядача. 

Сценаристка та шоуранерка серіалу Наталя Ворожбит зазначила у своєму інтерв’ю, що секрет сімейства Кайдашів – у їхній харизмі: «Кого послухаєш – на той бік і стаєш». Тому глядач опиняється у складному становищі: йому постійно доводиться опиратися цій примхливій харизматичності (і де ці всі актори були раніше?).

Відчуття реаліті-шоу

Гіперреалістична гра акторів у «Кайдашах» інколи нагадує численні реаліті-шоу: їхніх персонажів легко уявити в умовних «Хата на тата» або «Від пацанки до панянки» (до того ж такі проєкти давно вже стали guilty pleasures окремих «просунутих» верств населення). От тільки в реаліті-шоу довіри до героїв значно менше: відчуття штучности і постановки перебивається тільки бажанням фану та драми. У художніх «Кайдашах» не повірити акторам складно – камера фіксує їх максимально невимушено та живо, немає жодної театральности та перегравань. 

Над псевдодокументальною стилістикою «Спіймати Кайдаша» іронізують, здається, і самі автори серіалу. Якщо надто боїтеся спойлерів (хоча тоді вам доведеться забути шкільну програму), краще пропустіть наступний абзац. Однак про цей цікавий хід варто сказати. 

Зона спойлерів. Коли Мелашка потрапляє до Києва, то в неї з’являється можливість взяти участь у шоу талантів. На якийсь момент у мене навіть зажевріла надія, ніби далі сюжет радикально змінить курс і ми побачимо щось на кшталт нещодавного проєкту Нетфлікс «Неортодоксальна». Проте одним монологом Мелашки сценаристка пояснює, чому на такий розвиток подій годі й чекати. Родина Кайдашів – повна протилежність героїв реаліті. Вони так міцно тримаються за свою «вроджену» ідентичність, що навіть не уявляють, як можна поступитися нею. Хоча саме – коріння багатьох їхніх проблем. Спойлери закінчилися.

У вже загаданому інтерв’ю шоуранерка Наталя Ворожбит розповідала, що актори багато імпровізували на зйомках, особливо під час діалогів, оживлюючи мову персонажів. Самі ж актори охоче пригадують, як пропрацьовували своїх персонажів: згадували дитинство чи брали за зразок поведінку знайомих, а інколи – й самих себе. Це особливо доповнює загальне відчуття від «Спіймати Кайдаша», що герої серіалу сидять (глибоко або не дуже) в кожному/-ій з нас. І всі автори «Кайдашів» зовсім не дзеркалили суспільство – вони шукали його несвідомі інстинктивні прояви в собі.  

До чого тут Достоєвський?

Уже після третьої серії «Кайдаші» залишають загравання з гіперреалізмом і типовою реакцією «Овва, а в мене теж так було!». Акцент починає зміщуватися на психологію героїв, але автори роблять це поступово та обережно. Загалом серіал не надто динамічний: одному рішенню героїв можуть присвятити цілу серію, кожному епізоду з твору Нечуя-Левицького приділяють значно більше часу для «розгону», ніж це було в книжці. Складається враження, наче тебе повільно обплутують павутинням сенсів, щоб цілком поглинути ними наприкінці.

Наприкінці «Спіймати Кайдаша» у мене почало складатися враження, що я дивлюся екранізацію не Нечуя-Левицького, а Достоєвського чи Гарсіа Маркеса. Йдеться не про культурні коди (українська свідомість і несвідомість передана в «Кайдашах» дуже точно), а про спосіб занурення в демонічний внутрішній світ людей.

Так, повість Нечуя-Левицького – теж не суха комедія, там багато і трагізму, і моралі. Однак серіал Ворожбит – цілковита персональна драма. Гумористичні сцени лише загострюють контраст трагічних моментів, підсилюють гірке відчуття від тої безодні, у яку заглиблюються головні герої. Хоча «Кайдашеву сім’ю» зазвичай вважають метафорою українського суспільства, «Спіймати Кайдаша» говорить мовою індивідуалізму. Народне-масове його оточує, але так і не може поглинути через потужну передачу особистісного як акторами, так і сценарієм.    

Колективність у «Спіймати Кайдаша» постає цупкою системою, яка не здатна нікого просто так відпустити. Упродовж перегляду жевріє стандартне запитання: як героям вирватися із цього замкненого кола токсичних стосунків і саморуйнування. Жодної відповіді, крім «Поїхати із цього села та більше ніколи не повертатися», на думку не спадає. На те, що в Кайдашів фактично немає виходу, вказує багато серіальних жестів: вічний відривний календар як символ циклічности часу або ж проблемна яма на пагорбі поблизу села, яку ніяк не можуть засипати герої – і систематично встряють у ній.

Мотря чи Мелашка? 

Коли «Кайдашеву сім’ю» вивчали в школі, її обговорення часто зводилося до необхідности морального вибору підлітків: Карпо чи Лаврін? Мотря чи Мелашка? (Яскрава опція Тетяни – це оригінальний, і дуже влучний винахід саме серіалу). Інтуїтивно було зрозуміло, що від тебе хочуть почути: навіть якщо у скрутні часи в тобі прокидається типова Мотря, на уроці все одно варто було «голосувати» за Мелашку. Водночас закривати очі на очевидний депресивний і нездоровий стан «зразкової жінки».

Не знаю, чи допомагає в житті мати за моральний орієнтир навіть зовнішньо «порядного» Лавріна, або ж мати шалену жагу до життя, як Карпо. Забути про те болото сварок і болю, у якому всі Кайдаші застрягли, навряд чи вийде. Тому серіал «Спіймати Кайдаша» розповідає не про необхідність обирати, а про життєву потребу долати бар’єри: у головах, у сім’ях, у світогляді, у діях.

Я добре пам’ятаю, як у школі однокласники нудилися від постійних оповідань про село на уроках укрліт: це була ідентичність, від якої всі стрімголов тікали, бажаючи спалити мости. Серіал «Спіймати Кайдаша» робить фактично неможливе: віртуозно повертає колишніх школярів до цього сільсько-провінційного бекграунду, наче психотерапевт на прийомі стимулює згадувати флешбеки з минулого. Це відчуття болісне та тоскне, але необхідне для розуміння, які культурні коди ми несемо в собі впродовж усього життя.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Коротка історія кіно: французька нова хвиля
#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: