«Я зичу тобі тільки добра». Як і навіщо ми виправдовуємо власну неетичну поведінку
Критикувати себе не так складно – і більшість із нас часто це робить. Та насправді мало хто дійсно вважає себе поганою чи аморальною людиною, навіть якщо вчиняє не надто етично.
Які в нас знаходяться виправдання і як саме вони полегшують муки совісти – розповідаємо в матеріалі.
Немає стовідсоткового добра чи зла
Ми можемо уникати почуття провини, визначаючи свою поведінку як морально неоднозначну. І будемо не такі далекі від істини – дійсно є багато ситуацій, які складно оцінювати з одного боку. Разом з тим навіть у випадках, коли все очевидно, ми апелюємо до невизначености, щоб виправдати власні промахи.
Роблю це задля доброї справи!
Ще одне поширене пояснення неетичних вчинків. Так виправдовуються батьки, які дають хабар, щоб сина/донька вступили в університет («Якби за мене свого часу так заплатили, я б жив/-ла набагато краще зараз»), родичі з непроханими порадами («Дітей не плануєш? А вже варто б») чи токсичні друзі з їдкими зауваженнями («Хтось мав сказати, що ця зачіска взагалі тобі не пасує»). Альтруїзмом зручно виправдовувати власну нетактовність, та варто час від часу гальмувати і чесно відповідати самому/-ій собі: чи дійсно ми бажаємо іншим людям добра, чи просто маємо потребу самостверджуватися?
Але я справді добра людина!
Тим, хто регулярно жертвує гроші для доброчинних фондів, годує бездомних на вулицях і завжди допомагає стареньким батькам, значно охочіше пробачають некрасиві вчинки. І ми цим вдало користуємося, сподіваючися на відпущення гріхів завдяки вже зробленим добрим справам. Навіть після невеликої разової допомоги за наступний неетичний вчинок соромно значно менше.
Я вже очистився/-лася
І це навіть не про сповідь у церкві і не про двогодинне сидіння у ванній (звичка «змивати» погане). Спокутування і очищення може бути символічним – навіть витирання рук антисептичною серветкою може відновити в нас відчуття моральної чистоти після скоєного неетичного вчинку.
Ну гаразд, визнаю, що вчинив/-ла не дуже класно
Ми вміємо визнавати власну провину, і це теж робить докори совісти менш болючими. Є невеличке «але»: нерідко ми готові розповідати про скоєне вибірково, деякі подробиці ніби випадково оминаючи увагою. Та ці часткові зізнання вже полегшують душевні муки – і іноді не менше, ніж щира сповідь в усіх гріхах. А неповна правда – це ж і не брехня майже, чи не так?
За собою стеж!
Саме в моменти, коли нас підловлюють на неетичності, ми найчастіше згадуємо, що насправді всі не без гріха. Відпускав секстистські жарти? Та мій колега взагалі жінок за людей не вважає, а ви мені за гумор докоряєте. Мої батьки з виховних методів тільки ремінь визнавали, я ж малого просто шльопнула кілька разів у виховних цілях, хіба це щось страшне? Ну слухай, усі пліткують, а про Сашків роман і без мене б рано чи пізно дізналися.
Замість висновків
Здебільшого ми вважаємо себе непоганими людьми і хочемо, щоб так само вважали інші. Разом з тим не завжди вчиняємо етично. І саме тут зароджується конфлікт – ми не бажаємо, щоб ці вчинки впливали на сприйняття нас оточенням. Тому цей дисонанс вперто намагаємося зруйнувати – від зміни нашого погляду на власну поведінку до спроб змінити думку інших про нас.
Важливо усвідомити: ми вигадуємо виправдання, бо нас більше мотивує бажання здаватися моральними, ніж бути моральними насправді.
За матеріалами Psychology Today