Cпецпроекти

Театр починається зі Старицького: що патрон зробив для української сцени?


Стереотипний образ мецената: великий підприємець або шляхтич, який (або яка) віддає частину статків на доброчинність. Михайло Старицький не вписується у це визначення: він не був заможним, проте пожертвував на розвиток українського театру майже все, що мав.

У 1880-х роках Старицький продав маєток і більшість виручених коштів спрямував на розвиток театру, намагаючись зробити його цікавим, зрілим та конкурентним у всій Російській імперії. Витративши статки на велику культурну справу, останні роки життя корифей жив доволі бідно.

Окрім роботи для театру, Михайло Старицький був помітним громадським діячем, письменником, драматургом та перекладачем у період зародження українського національного руху. Розповідаємо його історію.

Сімейні ідеї

Михайло Старицький народився у родині дрібних поміщиків. Він рано осиротів, тому його виховували родичі – родина Лисенків. Завдяки цьому майбутній корифей театру все життя дружив з відомим композитором Миколою Лисенком, своїм триюрідним братом.

Лисенки були доволі забезпеченими, і вихований ними Михайло отримав гарну освіту: навчався у престижній Полтавській гімназії, а потім разом із Миколою Лисенком був студентом Харківського та Київського університетів. Як зазначав Старицький у спогадах, в родині Лисенків у побуті розмовляли українською і культивували науку.

У студентському віці, який припав на початок 1860-х років, майбутній корифей театру почав займатися громадською діяльністю. Протягом наступних десятиліть він брав активну участь в українському національному русі. Наприклад, був залучений до роботи Південно-західного відділу Російського географічного товариства, що став у 1870-х роках осередком українофільства.  

Літературний майстер на всі руки

Літературною творчістю майбутній «батько українського театра» почав займатися рано. Він увійшов в історію не лише як драматург і театрал, а ще й як перекладач, поет і прозаїк. Старицький добре знав кілька мов і перекладав Байрона, Міцкевича, Лермонтова та інших поетів свого часу. Паралельно писав власну лірику: як громадянсько-патріотичну, так і інтимну.

Окрім цього, Старицький запам’ятався як автор важливих історичних романів, що їх писав в останні десятиліття життя. Найбільше він любив описувати козацьку добу, зокрема створив романи «Молодість Мазепи», «Руїна», а також повість «Оборона Буші» про часи Хмельниччини. 

Для розвитку українського театру майстер переклав та написав багато важливих драматургічних творів. Наприклад, у 1882 році видав один з перших українських перекладів «Гамлета». Найбільш відомою драмою його власного авторства є п’єса «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» за сюжетом народної пісні, яку приписують напівлегендарній Марусі Чурай.

Батько українського театру

На початку 1880-х років українцям вдалося заснувати перший професійний національний театр: після тривалої боротьби у 1881 році влада дозволила ставити українські драматичні твори на професійній сцені. Наступного року під керівництвом Марка Кропивницького було засновано Театр корифеїв.

Михайло Старицький був одним з «батьків-засновників» нашого першого професійного театру і його ключовим меценатом. Щоб спонсувати сцену, продав маєток у Карлівці на Поділлі та спрямував зароблені гроші на підтримку трупи.

Щоб розвивати професійність і конкурентоспроможність української сцени, Старицький не шкодував грошей. Актори отримували високі гонорари, в роботі використовували найякісніші декорації та костюми. 

Трупа складалася майже з 30 артистів. Найвідоміші з них – Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька та Іван Карпенко-Карий. Також під керівництвом Старицького була започаткована традиція утримувати хор та оркестр.

Український театр наприкінці 19 століття постійно обмежували, що не лише стримували творчий поступ, а й били по кишені мецената. Наприклад, кілька років діяло правило, за яким у кожній виставі мало бути стільки ж актів російською, скільки українською. Як казав сам драматург в одному з виступів, «п’ятиактну малоросійську п’єсу можна було ставити не інакше, як пристебнувши до неї таку ж п’ятиактну російську. Десятиактні спектаклі, які тягнулися сім-вісім годин, жахали публіку і змушували антрепренерів утримувати подвійний склад трупи», тобто витрачати на український театр вдвічі більше грошей.

На щастя, інвестиції не минали даремно. Український театр з великим успіхом гастролював по всій Російській імперії. Театр корифеїв заклав традицію української сцени та став платформою для розвитку драматургії, що було дуже важливо для розвитку національної культури.

Бідний меценат

У 1890-х роках Старицький припинив театральну діяльність через погіршення здоров’я та фінансові проблеми. Останні десять років життя він провів бідно: заробляв літературою, а також отримував невелику персональну пенсію від Петербурзької академії наук. Хоча Старицький все життя займався розвитком української мови, йому довелося видавати деякі твори російською, щоб заробити на побут. 

Бідність мецената українського театру – це тема, яка часто проскакує у його листах. Наприклад, у посланні до Марії Заньковецької він пише: «Вгативши весь статок на малоросійську сцену, сім’я моя злиденно живе лише на мою особисту працю». У клопотанні про присвоєння персональної пенсії корифей скаржиться, що «з 1883 року… направив всю свою діяльність і всі залишки батьківського спадку на створення народного театру», але, «давши життя багатьом теперішнім народним трупам, сам… розорився остаточно».

Утім, доброчинний внесок Старицького у розвиток українського театру, як і його творчий здобуток заклали підвалини для розвитку української культури. Цим і запам’ятався патрон Театру корифеїв українській історії.

Автор тексту: Антон Процюк

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: