Математик, який став екотерористом. Хто такий Унабомбер і за що він отримав вісім довічних?
Цю історію можна розповідати як антиприклад для батьків, що мріють виховати вундеркінда. Юний Тед Качинський мав усі задатки генія, та замість блискучої наукової кар’єри отримав кілька довічних. Як обдарований юний чоловік став екотерористом, відомим на весь світ як Унабомбер – розповідаємо в матеріалі.
Дитинство
У звичайній робочій родині польських емігрантів зростав вундеркінд: вже в п’ятому класі IQ малого Теда Качинського дорівнював 167, він випереджував всіх однокласників і перейшов одразу до сьомого.
Саме тоді у хлопця почалися проблеми зі спілкуванням: серед однолітків він був лідером, а старші діти його не дуже приймали та іноді знущалися. Тож Тед просто почав їх уникати. Зі співрозмовників у нього були батьки і молодший брат Девід.
Школа в якийсь момент стала Качинському не потрібна – вчився він самостійно, шкільних друзів не було. Тихий хлопець часто прогулював уроки, приходив додому і зачинявся в кімнаті з книжками.
Сором’язливістю та замкнутістю Теда дуже переймалася його мати. У якийсь момент вона зрозуміла, що сама нічого не змінить, і звернулася за допомогою до психіатра Бруно Беттельгейма. Результатів терапії родина Качинськи не дочекалася: налякавшись специфічних методів лікаря, який пережив ув’язнення у двох концтаборах, жінка вирішила обірвати спілкування Беттельгейма зі своїм сином.
Тед так і не взяв участи в експерименті для дітей з аутизмом, що його розробляв психіатр. Методи Беттельгейма дійсно були надто специфічні, та й він сам потерпав від депресії і врешті-решт вкоротив собі віку. Після смерти лікаря його праці нещадно критикували – через звинувачення у плагіаті та згадки про жорстоке поводження з пацієнтами.
Навчання в університеті. «Допити»
Тед вступив у Гарвард, коли йому було лише 16 років.
Так само замкнутий, відлюдькуватий і сором’язливий, ще й молодший від усіх студентів, він не був морально готовий до навчання у виші. На вступі наполягли його батьки, яким лестило виховувати генія. Ставку чомусь робили саме на Теда. Їхній молодший син Девід також був здібною дитиною, та постійно залишався в тіні геніального старшого брата.
Тед зненавидів батьків – він вважав, що саме вони знищили його юні роки заради власного самоствердження. Ненависть Тед не приховував і навіть писав про це в листі до матері. Він був розлючений, бо батьки звели в культ його прагнення до знань, і дитинства він фактично й не мав.
В університеті Качинський познайомився із професором Генрі Мюрреєм – психологом, який спеціалізувався на впливі стресу на людський організм.
Мюррей не те що не зважав на дискомфорт піддослідних – викликати це відчуття було його головною метою. Користуючись владою, він влаштовував «допити» – саме так називав сеанси зі студентами, які відбувалися з 1959 по 1962. У цих сеансах був задіяний і Тед – як піддослідний. Він, до речі, сам захотів долучитися до експерименту.
«Допити» минали так: спочатку студенти мали відповідати на питання про свої принципи та погляди. Потім навчені помічники Мюррея починали доводити піддослідних до сказу: критикували їхні переконання, переходили на особистості, морально знущалися, принижували, намагалися вивести з себе.
Професор хотів з’ясувати, наскільки легко змусити людей сумніватись у власних принципах. У якийсь момент «допити» почали виходити за межі контрольованого, і результати експериментів оприлюднені так і не були.
Що саме на допитах відбувалось із Качинським, теж достеменно не відомо.
Експерименти залишилися позаду, і здавалося, що Тед не змінився: він так само був відлюдкуватий, і цікавило його тільки навчання. Та вже в Гарварді Качинський усе частіше почав замислюватися над ідеєю антитехнологічної революції. Є вірогідність, що саме після допитів він зневірився в користі науки.
За кілька днів після свого 20-річчя Тед закінчив виш, згодом отримав магістерський і докторський ступені в Мічиганському університеті. Попереду, здавалося, на нього мало чекати велике майбутнє.
Відлюдництво
У 25 років Качинський став професором Каліфорнійського університету. Викладач з нього був значно гірший від математика: Тед досі блискуче володів своїм предметом, та на нього постійно скаржилися студенти. Вони називали його лекції порожніми, казали, що молодий викладач не може доступно пояснити складні теми та ігнорує більшість їхніх питань.
За два роки роботи, перетворившись на одного з найнеулюбленіших професорів, Качинський звільнився. Зосередженість на одній вузькій галузі і консервативність заважали Теду: не бажаючи розвиватися поза межами вузької спеціальности, він і сам розумів, що його роботи незабаром не будуть актуальні.
Друзів у нього не з’явилося. Не було й великого кохання: кілька разів Тед пробував налагодити стосунки із жінками, та тривали ці стосунки недовго.
Чим займатися далі, він не знав.
Качинський повернувся додому, де його не надто привітно зустріли батьки. Тед намагався знайти себе, писати нариси з критикою рекламної індустрії, суспільства споживання, корпорацій та технічного прогресу і надсилати їх у різні видання – деякі навіть публікували.
Постійної роботи тоді Качинский не мав, і батьки постійно натякали, що вже час її знайти. Та Тед перебивався заробітками і грошима, які родичі все ж йому давали. Врешті-решт, втомившися від морального тиску, Тед вирішив максимально дистанціюватися від людей і від міста.
Він купив невеличку ділянку землі в горах Монтани і збудував собі хатину без каналізації та електрики. Там було все для нього необхідне: невелика койка для сну, поличка з книгами та умивальник. На ділянці вирощував овочі, а в лісі – полював на дичину.
Іноді Тед вибирався до міста для підробіток. Брав у книжкових книжки із соціології чи політології – застарілі, якими майже ніхто, крім нього, не цікавився. Батьки продовжували надсилати сину гроші і, самі того не знаючи, частково фінансували майбутні злочини.
Математик, який колись подавав великі надії, став анархо-примітивістом і зник з радарів. Та доволі скоро нагадав про себе, змусивши весь світ вимовляти своє нове прізвисько.
Унабомбер
За сім років відлюдькуватого життя – у 1978 – Теодор Качинський надіслав першу саморобну бомбу.
Отримувач першої бомби зазначений не був, натомість у графі відправника Унабомбер записав ім’я Баклі Кріста – професора матеріалознавства в Університеті Норуестерна. Посилку відправили професорові, який здивовано повідомив – нічого подібного він не надсилав.
Поліцейський, який розпаковував коробку, пошкодив собі руку – посилка вибухнула, як тільки він її відкрив. На щастя, обійшлося без жертв.
Тоді відправника не змогли знайти і історія не набула особливого розголосу. Та за рік Качинський знову надіслав бомбу, від якої постраждав студент Університета Норуестера Джон Гарріс.
Наступного разу схожа за конструкцією бомба потрапила на борт літака компанії American Airlines. Ніхто серйозно не постраждав: пристрій не вибухнув, та салон заповнився їдким димом. Літак довелося терміново садити.
За розслідування терористичного акту, через який міг загинути екіпаж і пасажири, взялося ФБР. Тоді й спливла майже забута інформація про надіслані поштою бомби – надто схожі були ці випадки.
Почерк Унабомбера (від University and Airline Bomber — бомбіст університетів і літаків) вимальовувався все чіткіше: він продовжував розсилати саморобні бомби, зроблені з трісок та цвяхів. Жертвами Теодор здебільшого обирав професорів та вчених. До переліку людей, яких він ненавидів, потрапили психологи та голови авіакомпаній.
Серед потерпілих від вибухівки – 27 людей, троє з яких загинули, а двадцять чотири були поранені. Декому вдалося повністю відновитися – наприклад, директору лабораторії досліджень Каліфорнійського університету Діогенесу Анджелакосу. Вибухівка пошкодила йому обличчя й руки, та серйозних наслідків поранення не мали. Комусь пощастило менше: генетик Чарльз Епштейн втратив кілька пальців та частково позбувся слуху.
Серед загиблих від саморобних бомб – президент Каліфорнійської асоціації з лобіювання лісової промисловості Гілберт Мюррей. Загинув він випадково: вибухівка Унабомбера призначалася його попереднику Вільяму Деннісону.
Поліція не розуміла мотивів терориста: на зв’язок із владою чи ЗМІ він не виходив, вимог не оприлюднював, послань не лишав.
Уперше Унабомбер заговорив через пресу у 1995 – за 17 років розсилання бомб. Качинський написав листи до редакцій The New York Times і The Washington Post, надіславши їм свій маніфест. Редакції видань, порадившись із ФБР, погодилися його опублікувати.
«Індустріальне суспільство та його майбутнє»
Так називався маніфест Унабомбера, який вщент розносив досягнення науково-технічного прогресу.
Качинський хотів розповсюдити цей текст ще у 1978-му. З маніфестом він навідався до професора Дональда Саарі з математичного факультету університету в Еванстоні. Тед назвав свій есей трактатом про шкідливість технологій і сказав, що хоче його опублікувати.
Саарі текст здався недолугим та погано написаним, і він порадив сором’язливому відвідувачеві показати матеріал іншим науковцям з Університету штата Іллінойс.
Рукопис відхилили і там, і Качинський був розлючений. Під час однієї з останніх зустрічей з майбутнім Унабомбером Саарі згадує, що в того дрижали руки.
Качинський пообіцяв відігратися – і того ж року перша саморобна бомба пошкодила руку поліцейському, який розпаковував посилання Унабомбера.
Сутність маніфесту
У маніфесті Теодор називав індустріальну революцію та її наслідки лихом для людства. Він наголошував – якщо технології розвиватимуться, люди матимуть ще більше проблем з фізичним здоров’ям та психікою.
У плані ставлення до технічного прогресу на Унабомбера сильно вплинули ідеї християнського філософа і соціолога Жака Еллюля. Він також був противником індустріальної революції і вважав, що людство приносить у жертву технологіям власну свободу й духовні цінності.
Унабомбер зачіпав не лише теми екології: він розмірковував над сучасними лівими поглядами, критикував толерантність, називаючи борців на права нацменшин людьми з відчуттям власної неповноцінности та заниженою самооцінкою.
Про захист темношкірих Теодор також висловлювався неоднозначно. Так само критикував феміністок, які, на його думку, прагнуть довести свою силу та розум, бо бояться, що не є сильнішими й розумнішими від чоловіків.
Проблемою Качинський вважав гіперсоціалізацію – процес навчання дітей та їхнього підлаштування під суспільні норми. Те, з чим у самого Унабомбера все життя були проблеми, він описував як механізм засоромлення людини, приниження її гідности, нав’язування почуття провини.
По капіталізму Теодор теж встиг проїхатися.
Підсумовувався маніфест пунктом про небезпеку «лівацтва». Для Унабомбера анархізм був не тотожний «лівацтву»: він був прибічником анархо-примітивізму і анархо-індивідуалізму, прагнув позбутися впливу технічного прогресу і залишатися відокремленим від суспільства.
Кінець історії
Саме завдяки маніфесту Унабомбера його вдалося впіймати.
Манеру письма Теда та прихильність до певних поглядів впізнав його рідний брат Девід, який прочитав маніфест у газеті. Чоловік довго коливався, та все ж повідомив ФБР про свої підозри. Девід приніс листи від брата, за допомогою яких провели лінгвістичну експертизу і припустили – це одна й та сама людина.
3 квітня 1996 року Теда заарештували. У його будинку знайшли схеми бомб та недороблену вибухівку, а ще друкарську машинку та копію маніфесту, який Унабомбер розсилав у ЗМІ.
За наводку на Унабомбера Девід Качинський отримав мільйон доларів, які витратив на допомогу постраждалим від злочинів свого брата.
Теодор же у 1998 був визнаний винним у злочинах – він підтвердив свою причетність до терактів. Завдяки зізнанню смертну кару для Качинського замінили на вісім довічних ув’язнень без права на дострокове звільнення.
«Я думаю, правда в тому, що Тед довгий час був глибоко стривоженою людиною і з часом став ще більше стривожений», – сказав Девід в інтерв’ю NY Times вже після затримання брата.
Теодор, на думку Девіда, майже все свідоме життя був перфекціоністом і багато вимагав від інших, не був надто емпатичний та здавався людиною, яка нездатна співпереживати. Девід почувався винним – він думав, що свого часу міг допомогти братові. Втім, провину родича він не заперечував і одразу зголосився допомагати постраждалим від саморобної вибухівки Теодора.
Щодо психічного стану Унабомбера спеціалісти не могли дійти спільного висновку: на думку психіатра Саллі Джонсона, Качинський страждав від параноїдної шизофренії. Судовий психіатр Пак Дітц припускав, що в Теодора шизоїдний розлад особистости. Унабомбер у своїй книзі писав – тюремні психологи за роки ув’язнення не побачили в нього жодних проявів шизофренії.
У в’язниці Качинський знайшов друзів, йому подібних – ними стали Рамзі Юсеф і Тімоті Маквей, яких суд визнав винними у вибуху Всесвітнього торгового центру та теракту в Оклахома-Сіті. До свого останнього житла Унабомбер звик і не скаржиться: він читає книжки, виписує журнали та листується з прихильниками.
Замість висновків
Поряд з тими, хто вважає Унабомбера математиком, який збожеволів після експериментів Мюррея, є безліч тих, хто ним захоплюється і вважає героєм нашого часу – тим, у кого вистачило мужности на реальну боротьбу за екологію. Та він обрав шлях насильства – і це те, що ми ніколи не підтримаємо.