15-річна дівчинка в бетонній клітці: історія жінки, яка 10 років тому підсіла на пігулки через поради в інтернеті
Останнім часом у мережі часто обговорюють випадки суїцидів школярок і школярів, зокрема через вживання пігулок. Нібито через челендж у TikTok вони вирішили напитися пігулок. Дитячий омбудсмен і група батьків об’єдналися в боротьбі проти ворожої соцмережі, яка забирає життя їхніх дітей. Але чи справді це так?
Ми знайшли 25-річну дівчину, яка 10 років тому так само ковтала пігулки через поради в інтернеті. Вона розповідає про свій досвід і зізнається, кого саме звинувачує в ситуації.
Зародок
Мені було 14, коли я потрапила до лікарні після того, як знепритомніла на уроці математики. Здається, тоді я нічого не їла дні чотири. Батьки платили лікарям, щоб ті не ставили гучних діагнозів у виписках. Не дай боже, хтось дізнається в школі (досі не розумію, що сталося б у такому разі). На всі вмовляння та рекомендації лікарів пройти лікування у психіатра батько чітко відповідав «ні, моя донька не навіжена, а вони всі — шарлатани». Вони мене любили, але всієї серйозности проблеми бачити не хотіли через стереотипні уявлення про ментальні розлади.
Тож коли мене виписали з лікарні, я поїхала додому — у моє звичне повсякдення. Але тоді моїм звичним повсякденням були булімія та зневага до себе. Через лікування вага почала стрімко зростати. Я ненавиділа своє відображення, мені не подобалося, як на мені сидів одяг, ненавиділа всіх навколо, оскільки постійно здавалося, що вони не можуть спілкуватися зі мною не через жалість. Я замислювалася над суїцидом декілька разів на день, бо не могла уявити подальше існування в цьому тілі.
Розраду знаходила в інтернеті. Я була підписана на всі популярні групи для дівчат на кшталт мене: «Типова анорексичка», «40 кг», «35 кг», «Худни або здохни», «-10 кіло» і все таке інше. Усіх, хто наважувався писати в коментарях, що такі дієти нездорові, що анорексія та булімія потребують психіатричного лікування, одразу банили або обливали брудом.
А дописи там були потужні: про дієти на 300 калорій, про красу кісток, що випирають із-під одягу, про ніжність і тендітність білої блідої шкіри в тих, хто не їсть тижнями (це неправда, шкіра має жахливий вигляд після таких експериментів) тощо. Досі пам’ятаю лозунг, який я знайшла в одній із таких груп: «Хочешь жрать — попей водички, вот девиз анорексички». Щоразу, коли мені нестерпно хотілося їсти, я промовляла це вголос, пила воду, і мене справді попускало на якийсь час.
Важка артилерія
Пігулкам у пабліках було присвячено окремі тонни обговорень, коментарів, дописів тощо. Дівчата ділилися своїми секретами худорлявости, якої вони досягли за допомогою ліків. Але не тих БАДів, які нібито зменшують вагу, прискорюють обмін речовин, тощо. Ні, це були лікарські засоби, у протипоказаннях до яких була анорексія, а в побічних симптомах — втрата апетиту та втрата ваги. Я пробувала майже всі, на які мені вистачало кишенькових грошей.
Так я здобула залежність від дуже дешевого антидепресанту. Він мав би продаватися за рецептом, але щоразу мені, 15-річній дівчинці, продавали його за просто так. Здається, за три роки залежности в мене попросили рецепт десь двічі — обидва я збрехала, що забула рецепт удома, і мені повірили.
Це потім ще відгукнулося наслідками з нервовою системою. Спершу пігулки справді відбивали бажання їсти. Я могла навіть не пити води добу. Це мене приголомшило та затягло ще глибше в бажання худнути. Але десь за тижні зо два з’явився новий симптом.
Моя близька подруга сказала, що я стала схожа на овоч: я була не в змозі проявляти бодай якісь емоції, успішність у школі дуже знизилася, у мене не було сил на домашні завдання, та і на уроки я ходила просто, щоб посидіти, щоб не телефонували моїм батькам через прогули. Я була втомлена й розбита. Але навіть це я проявляти взагалі ніяк не могла. У мені ніби вимкнули можливість проявляти емоції.
Пігулки вдарили по серцю. У мене почалася постійна аритмія. Коли зрозуміла, що саме ці пігулки зі мною роблять, було вже надто пізно. Я підсіла. Злізти я не могла. Одного разу мене знову забрали до лікарні через те, що я знепритомніла. Коли привели до тями, чергова лікарка почала розпитувати про причини мого стану. Я розповіла про пігулки, про те, що боюся ділитися цією інформацією з батьками, і про те, що мені потрібна допомога. Вона мене вислухала, записала мої свідчення і сказала, що зранку до мене прийде дитячий психолог. Мій батько прийшов раніше за психолога й забрав мене додому — у звичне повсякдення, про яке ви вже в курсі.
Проблема була в тому, що організм пристосувався до антидепресантів, і бажання їсти повернулося. Я не могла зупинитися — з’їдала все, що бачила, і йшла в туалет блювати. Це стало якимось дуже звичним ритуалом — ніби почистити зуби. До речі, це також секретик від пабліків про анорексію: якщо ти часто чистиш зуби, їсти нібито хочеться менше. Але паста має бути максимально термоядерно м’ятною. У хід пішли проносні та сечогінні засоби. Їх я також купувала жменями, пила, мене розривало від болю у шлунку. Так я заробила виразку шлунку.
Апогеєм ситуації стало передозування дешевим противірусним препаратом. Я знайшла цей рецепт в улюблених пабліках: випиваєш 7 пігулок — і тобі не захочеться їсти ще два дні. Я випила 9, щоб уже напевно. У роті було щось на кшталт ядерного вибуху — вони дуже мерзенні на смак. Це відчуття неможливо було прибрати ані жуйками, ані водою. Я пошкодувала про цей вчинок, щойно проковтнула таблетки. Проковтнула й пішла на заняття. На першому ж уроці мене дико накрило.
Я дуже спітніла, мені не було чим дихати. Здавалося, що час зупинився. Мухи летіли повз мене, ніби у слоу-мо. Однокласники перетворилися на якісь плоскі геометричні фігури, контури яких із часом почали розпливатися. Потім була перерва. Я вийшла до коридору: всі, хто там був, здавалися мені величезними молекулами, які з’єднуються в єдині ланцюги та б’ються одне об одного стінками. Мені було страшно, але я не розуміла, що мені робити. Тоді через мерзенний присмак у роті мені здавалося, що язик відсох. Говорити я не могла. Почалася паніка, яку проявити я також не мала можливости. 15-річна загублена дівчинка билася всередині цього тіла, ніби в бетонній коробці. Її ніхто не чув.
Повністю позбутися залежности я змогла, коли з’їхала від батьків. Знадобилося понад чотири роки. Поруч з’явилася людина, яка нарешті зрозуміла мене, підтримувала й допомагала. Мене доглядав лікар, і разом ми змогли це зупинити. Проте мої експерименти вилилися у величезну кількість наслідків: як фізіологічних, так і ментальних. Я вживаю антидепресанти, які цього разу призначив і підібрав лікар, бо без них почуваюся пригніченою та максимально нещасною. Дуже жалкую про всі свої рішення, які привели мене до цього стану, але водночас мені шалено шкода ту 15-річну загублену дівчинку, яка опинилася в ситуації, коли ніхто не зміг її вчасно зупинити.
Батьки
А що батьки? Вони мене дуже любили і люблять зараз. У них було дуже багато справ, роботи, обов’язків, тож я не хотіла їх сильно пригнічувати й засмучувати собою. Мені ніколи не відмовляли в новому одязі, техніці, іграшках. Мене регулярно водили до зубного лікаря, я проходила всі планові медогляди.
Батько навіть чути не хотів, що зі мною щось не так. Із мамою намагалася поговорити. Коли зізналася, що залежу від пігулок, вона попросила кинути їх пити. Але якщо в тебе медикаментозна залежність і тобі 15, ти не можеш просто взяти й кинути. Я до біса боялася набрати ваги. Більше, ніж померти. Мама плакала, але вести мене до спеціалістів не збиралася, адже «всі вони — шарлатани». Батьки хотіли допомогти, я вірю в це, але боялися щось робити — вони ніколи з таким не стикалася.
Проте скільком би людям я не відкривалася й не розповідала про свій стан, про залежність, з якої мені самій не вибратися, геть ніхто не допоміг. Можливо, тому, що не знали, як саме (як мої батьки), а можливо, тому, що їм було здебільшого байдуже.
Нещодавно я побачила у Facebook комент від моєї колишньої подруги під дописом про дітей, що вчинили суїцид. Вона жахалася від того, що їхнє оточення й батьки не помічали змін у стані: «У них що, не було адекватних друзів поруч?». Мені стало смішно, бо ця ж подруга 10 років тому знала все про мої пігулки, вона допомагала мені їх купляти й обговорювала мою слабкість з однокласниками.
Хто винен?
Безумовно, я сама. Я обрала це сама, мені ніхто не пхав до рота ті пігулки, ніхто не змушував вибльовувати їжу. Можете не писати про це в коментарях, я знаю, що це повна дурість. Але я була підліткою. Моя проблема в зародку потребувала негайної реакції та допомоги. Я цього не розуміла, отже попросити про неї не могла.
Я не можу звинувачувати інтернет у тому, що так сталося. Якби не ці пабліки, можливо, я покінчила б із собою набагато раніше, ніж нарешті злізла з пігулок. Але я бачила, як дівчата звідти худнуть, вони давали мені готові кейси, і в мене з’являлася надія. Чи здорова це альтернатива? Звісно, ні. Але іншої тоді не було.
Те, що я досі жива після такого досвіду, — чиста випадковість. Наслідки цієї історії залишаться зі мною назавжди, як клеймо, яке ніколи не дасть забути про цю травму. Травму дитячої дурости та самотности.
Тож своєю історією я хочу донести прості заклики:
Для батьків: замість того, щоб звинувачувати злий і поганий інтернет, подивіться на своїх дітей. Чим вони займаються у вільний час? Чим цікавляться? Які в них болі та проблеми? Говоріть із ними. Багато й терпляче. Навіть якщо не розумієте чогось, не засуджуйте, благаю, — батьківський осуд принижує, засмучує, але геть не розв’язує проблеми. І не цурайтеся психотерапії. Шукайте вихід разом із дитиною, не покидайте її на самоті з нею, бо потім доведеться звинувачувати соцмережі.
Для коментаторів: не засуджуйте чужий досвід. Не засуджуйте інших батьків. Вони не знають, що з цим робити, і це цілком логічно. Допоможіть їм. А ще придивіться до свого оточення — можливо, серед ваших друзів, колег, знайомих є ті, хто потребує вашої уваги, поради й допомоги. Від цього буде набагато більше користи, ніж від вашого осуду у Facebook.
Інтернет ніколи не був безпечним середовищем для дітей — ані 10 років тому, ані зараз. Заборони якихось конкретних соцмереж не розв’язують проблеми, як і заборона користуватися інтернетом загалом. Головна зброя в боротьбі за життя дитини — ваша увага.
