Cпецпроєкти

Дельфіни під LSD та кислотні трипи. Добірка психоделічних ігор, про які ви точно не чули


Завдяки відеоіграм подорож фантасмагоричними світами стала реальною без потреби вживати психотропні речовини. Для багатьох розробників наркотики, сновидіння та роботи сюрреалістів ставали наснагою для творчости. Кожен із них хотів передати свій психоделічний досвід максимально правдиво й детально за допомогою новаторських підходів у ігровій механіці або 3D-графіці.

Ми зібрали для вас ігри, які балансують на межі наркотичного трипу й тривожних сюжетів Девіда Лінча.

Katamari Damacy Reroll

У 2004 році студія Namco випустила досить незвичну, але веселу гру Katamari Damacy Reroll. Нині розробники хочуть її перевипустити на платформах PlayStation 4 і Xbox One. Помічниця бренд-менеджера Bandai Namco Entertainment America Абеліна Віллеґас заявила, що «серія Katamari Damacy втілює в собі чисті веселощі й ексцентричність. Вона поєднує незвичайний сюжет, барвистий художній стиль, милих персонажів і чудовий саундтрек у стилі j-pop, а також уособлює безтурботні веселощі». А тому поява гри на сучасних платформах подарує гравцям усмішку та задоволення в непростий 2021 рік.

Сперечатися з цим твердженням важко. Справді, Katamari Damacy Reroll – це відпочинок у концентрованому вигляді. Ви граєте за принца, батько якого випадково знищив усі зірки, планети та галактики після гучної вечірки. Зрозумівши свою помилку, він відправляє свого сина на Землю, щоб той скрутив якомога більше речей в нові небесні тіла.

Як ви здогадалися, геймплей гри полягає в тому, що ви маєте перекочувати магічну кулю «катамарі» (можна перекласти з японської як «командний дух»), збираючи якомога більше предметів довкола: від канцелярських кнопок до гір і цілих міст. Інколи гравцеві будуть траплятися досить прості загадки, завдання на логіку тощо. Хоча більшу частину часу ви будете котити катамарі в сюрреалістичних локаціях під веселу музику. Одно слово, можна навіть придумати окремий жанр гри – Push & Roll. Katamari Damacy Reroll психоделічна тільки візуально. У ній багато яскравих кольорів і сугестивних моментів. В усіх інших аспектах це доволі примітивна пригодницька гра з елементами квесту.

Чудова річ, щоб відпочити тілом та розумом і просто насолодитися райдужними спецефектами, які блимають, спалахують і вибухають.

LSD: Dream Emulator

А ось ця гра виносить мозок не тільки за допомогою візуальних ефектів, а ще й завдяки геймплею. Вона виявилася занадто обскурною навіть для японської аудиторії, яка славиться своєю дивакуватою поппродукцією. Грубо кажучи, LSD: Dream Emulator – це емулятор «кислотного» трипу. До того ж майже постійно гравець перебуватиме в бед-трипі в усіх сенсах цього слова.

Усе почалося зі щоденника Lovely Sweet Dream художниці Хіроко Нісікави, у якому вона записувала свої сновидіння протягом десяти років, а потім їх проілюструвала. Робота сподобалася рекламщику-аніматору Осаму Сато, який вирішив перетворити записи в гру. Результат вийшов настільки «хворим» і криповим, що після нього захочеш розірвати всі дружні стосунки з наркотиками (або ні).

Ви маєте прожити повноцінний рік у грі – 365 левелів. Кожен із них буде починатися в класичному японському будинку. Напевно, ці базові локації є найбільш адекватними в LSD: Dream Emulator, але вони мають певну особливість. Кожен із предметів інтер’єру є таким собі порталом до інших місцин. Ось тут починається найцікавіше.

Гра переноситиме вас у найхимерніші світи, де земля помінялася місцями з небом, закони фізики не працюють, а всі об’єкти та будівлі намальовані шизофреніком, який істерично змішував фарби різних кольорів. Є в них і персонажі, але вони не взаємодіють із гравцем, а просто виконують заскриптовану анімацію. Багатьох із них розглядати доволі весело. Тут тобі й мінотаври, і космонавти, й обличчя з ніжками, і тварини, що літають, і борці сумо. Хоча серед них присутній повноцінний NPC – «Сірий чоловік». Цей незнайомець у капелюсі переслідуватиме вас, поки ви будете вивчати локацію «Район насилля».

LSD: Dream Emulator вийшла 1998 року ексклюзивно для PS1. Диски з нею знайти досить важко, деякі колекціонери продають їх за 300-500 доларів.

Загалом LSD: Dream Emulator не можна назвати повноцінною грою. Ви можете тільки подорожувати психоделічними місцями й насолоджуватися фантазією Осаму Сото. Якщо ви хочете легально та безпечно відчути наркотичний трип, тоді вам сподобається цей витвір мистецтва. В іншому разі вам вона швидко набридне.

Ecco The Dolphin

Ecco the Dolphin для Sega вийшла у 1992 році. Мало хто з геймерів 90-х здогадувався, керуючи дельфіном, який бореться з прибульцями під заспокійливий ембієнт, що цю гру створили на основі трипів ученого Джона Ліллі.

Завдяки нейрологу, досліднику морських видів і міжвидових комунікацій Джонові Ліллі в 1950-х роках з’явилася камера сенсорної депривації (барокамера з теплою солоною водою). Учений займався проблемами роботи мозку й намагався зрозуміти, які зовнішні фактори впливають на функціонування цього органу. За допомогою барокамери він вирішив ізолювати людину від зовнішніх подразників, мінімізувати активність сенсорних систем і дослідити, як функціонуватиме свідомість у таких умовах.

У цей період часу Ліллі захопився психоделіками, зокрема ЛСД. Пізніше він зізнався, що працював над діетиламідом d-лізергінової кислоти в межах програми ЦРУ MKULTRA з розроблення психотропної зброї.

У 60-ті НАСА вирішило, що настав час для людей зв’язатися з інопланетними істотами. Ось тільки є серйозна проблема – мова. Чи є універсальні правила, що дають змогу представникам двох різних видів комунікувати одне з одним? Було вирішено провести експеримент над дельфінами, під час якого цих тварин навчали людської мови. Очолив проєкт Ліллі.

Разом із колегами він оселився на Карибах у будинку на воді, щоб мати можливість щодня працювати з піддослідними. Його співробітницею була Маргарет Гоу Ловатт, яка вперше зайнялася сексом із дельфіном. Їй сподобалося.

Але такі лінгвістичні досліди не були успішними. Фінансування урізали, а Ліллі вдався в кислотні подорожі й захопився містикою. Пошуки «внутрішньої Монголії» закінчилися тим, що Ліллі виявив добру расу прибульців – Earth Coincidence Control Office (Служба Контролю Збігів Землі) –  ECCO, і злу – The Solid State Entity – Державу Твердого Тіла, яка живе в Механічній Сонячній Системі. Останні хотіли знищити людську расу.

Це були веселі 60-ті. Трип-репорти Джона перетворилися в десятки книг, що призвело до появи послідовників. Він став гіпі-іконою нарівні з Тімоті Лірі, Альбертом Гофманом, Ґреґорі Бейтсоном та іншими. Паломництво до його дому відбувалося доволі часто.

У 70-х, намагаючись знайти засіб від хронічної мігрені, він звернувся до кетаміну. Ще непопулярний наркотик йому сподобався, голова перестала боліти моментально. Згодом доза стала підвищуватися в геометричній прогресії, що призвело до кумедних і сумних наслідків.

Одного разу йому здалося, що істоти зі Служби Контролю Збігів Землі відрізали йому пеніса. Він закричав, покликав дружину, але та сказала, що все на своєму місці. Після цього Ліллі закричав у стелю: «Хто там головний? Група божевільних дітей?».

Джон Ліллі спілкувався з багатьма видатними вченими, наприклад із фізиком Річардом Фейманом. Він був радником Джорджа Лукаса. І навіть намагався створити у 80-ті центр комунікацій із дельфінами за допомогою синтезованої мови.

Коли ви наступного разу вирішите поплавати з дельфіном і знищувати представників Держави Твердого Тіла в Ecco the Dolphin, згадайте головного творця гри – ученого-психонавта, який ставив на собі експерименти, спілкувався з прибульцями і помер 2001 року у віці 86 років.

«Вангери»

З цією грою автор матеріалу познайомився випадково в нульових. Купуючи на ринку копію гри з дивакуватою назвою «Вангери» від російських розробників K-D Lab, підліток не міг собі уявити, яке сюрреалістичне пекло на нього чекає. Ти потрапляв у пластиліновий світ, у якому подорожував на футуристичному та біомеханічному автомобілі. Серед ворогів тобі траплялися мутанти-інсектоїди та інші дивні створіння. У гравця була свобода вибору. Паралельно з цим з навколишнім оточенням відбувалися безкінечні метаморфози. А ще тоді розповідали про сюжет, зрозуміти який без 100 грамів було неможливо. Але ми спробуємо.

Якось людство збудувало Коридор, такий собі портал до інших вимірів. Люди вирішили привласнити собі інші світи. Але, як це часто трапляється, не розрахували сил. Зустрілися наші співгромадяни з цивілізацією інсектоїдів Кріспо. Ситуація досить швидко вийшла з-під контролю, конфлікт ставав дедалі кривавішим, а тому людство, усвідомлюючи свою вразливість перед високотехнологічною расою, вирішило знищити Коридор і покинути Землю. Ті, хто залишився, стали чудовими інкубаторами для личинок Кріспо.

Залишки людської раси обмінялися генами з представниками Кріспо, породивши Суп Істот.

Події гри розгортаються приблизно через тисячу років після цих подій. Ми граємо за вангера (як вони з’явилися, нам не пояснюють), такого собі пірата доріг, який грабує, торгує, убиває і робить усілякі інші антисоціальні дії.

Узагалі, «Вангери» детонують мозок усіма можливими методами. Тут наявна й воксельна графіка, тобто всі рухи, вибухи, постріли, взаємодії залишають «сліди» на моделях. Пластилінові персонажі й локації нагадують страхітливі кліпи гуртів Total та Ляписа Трубецького. Також є RPG-елементи, ти отримуєш бали за авторитет і витрачаєш їх на усілякі модифікації транспорту. Гра змушує пройти її кілька разів, щоб отримати всі кінцівки, які дадуть змогу краще зрозуміти сюжет. Окрім того, тебе постійно тримає в напрузі саундтрек, прикрашений звуками комах.

Одно слово, гра була передовою свого часу. Вона залишається цікавою й для геймерів сьогодні.

Автор: Шерман Дрозд

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: