Спецпроєкти

Батьки (не) винні: як позбутися дитячих образ і почати жити


Ми дорослішаємо, будуємо власне життя і стикаємося з тим, що упередження й думки з дитинства заважають дихати на повні груди. Із чого почати шлях до себе та чи обов’язково пробачати батькам, розповідає для bit.ua Марія Карпілянська – гештальт-терапевтка та корпоративна психологиня.

Дитинство та сепарація

У житті кожної людини батьки є досить важливими фігурами. Вони відіграють велику роль у тому, як формуємось ми та наші стосунки з навколишнім світом.

Ще змалечку дитина навчається, спостерігає за тим, що роблять дорослі, та розуміє, як поводитися. Це не завжди пряма залежність – діти не в усіх випадках стають такими ж, як батьки. 

Іноді стосунки можуть бути комплементарними (взаємодоповнювальними). Наприклад, через байдужість мами, дитина відчайдушно потребує прив’язаності, та готова присвятити все життя досягненню цілей. І все для того, щоб заслужити любов – спочатку мамину, а потім й інших людей. 

До певного віку ми не можемо змінити цей вплив. Та настає момент, коли за паспортом нам стає 16-20-30 років – тоді батьки перестають визначати наше життя. Це називається сепарацією – фізичним, емоційним і фінансовим віддалянням дитини. Однак не всі сепаруються до кінця і стають повністю самостійними одиницями (як мало би бути в ідеалі). Тут немає й вікової норми, адже все індивідуально.

Проте будь-який вік, у якому людина розуміє, що потрібно щось змінювати й почати жити так, як вона хоче, підходить для сепарації.

Буває, що людина вже навчилася заробляти гроші, але досі не розуміє, як будувати стосунки без схвалення мами. Або ж телефонує їй 10 разів на день і питає, що купити в супермаркеті на обід, бо важко орієнтується у своїх потребах.

І якщо ми точно знаємо, що на нас вплинуло дитинство й виховання, то постає питання: а чи винні батьки в тому, що ми, наприклад:

  • рідко виражаємо свої емоції;
  • мало про себе піклуємося;
  • не розуміємо, чого нам хочеться;
  • будуємо співзалежні стосунки;
  • не знаємо, як це – любити та приймати любов;
  • перекладаємо відповідальність за своє життя на батьків/партнерів/друзів/владу/долю/карму.

Напевне, у чомусь та й винні. Те, які ми зараз, пов’язано з подіями нашого дитинства. Та на кого б ми не поклали провину, відповідальність за своє життя несемо тільки ми. 

Якщо погодитися, що батьки винні, можна знизити рівень власної напруги, сорому й вини. Від цього стає легше, та життя за допомогою таких думок навряд чи вдасться змінити.

Покладаючи відповідальність за своє життя на інших людей, ми обмежуємо себе в тому, щоби зробити його кращим. Зміни починаються з усвідомлення: «Я сам/-а вирішую, яким має бути моє життя, і я досить самостійний/-а, щоб його змінити».

Які упередження з дитинства заважають рухатися вперед

Упереджень із дитинства, які заважають рухатися вперед, дуже багато, і вони досить індивідуальні. Це можуть бути думки: 

  • «я не досить розумний/-а, розвинений/-а, дорослий/-а, щоб самостійно ухвалювати рішення, будувати стосунки»;
  • «мої батьки доросліші та знають, як мені краще»;
  • «я повинен/-на бути хорошим»;
  • «мене ніколи не полюблять, якщо зрозуміють, який/-а я насправді»

І це може бути результатом того, що відбувалось у дитинстві. Скажімо, коли я заявляв/-ла про свою незадоволеність, а у відповідь мої почуття не брали до уваги. Наприклад, мені не подобалася каша в садочку. Дорослі могли сказати: «усі їдять і задоволені, тільки ти незадоволений/», «радій узагалі, що тобі дають їжу», «не чіпляйся до мене зі своїми дурницями», «будеш дорослим – тоді зрозумієш, що таке справжні проблеми».

Такі реакції можуть викликати в дитини відчуття: те, як я почуваюся насправді, і те, що мене хвилює, узагалі неважливо. Я не повинен/-на скаржитися та казати, що мені щось не подобається. Якщо хтось дізнається, що мене хвилює, мене покинуть. 

Це проявляється і в стосунках: людина може просто «не з’являтися», не проявляти свої справжні бажання та почуття. Ну а партнер/-ка не здогадуватиметься, що близькій людині щось (не) подобається.  

Пробачати або ні?

Поширеною є ідея, що своїх батьків обов’язково треба пробачити та прийняти. Я із цим не згодна. 

Якщо ми познайомимося з історією життя батьків, то, можливо, зрозуміємо, чому вони так поводилися. Але пробачати їх за це не обов’язково. 

Можемо з ними не спілкуватися, вважати їх не найкращими людьми, не найкращими батьками і  маємо на це повне право. Іноді саме після дозволу не пробачати з’являється місце для прощення. У цьому сенс сепарації: зрозуміти, що мої батьки не ідеальні.  

Іноді потрібно дозволити собі пережити всю злість, образи, роздратування, які накопичилися за життя. Завдяки цьому помічаєш, що є й інші почуття, наприклад подяка, співчуття та повага.

Не варто пропускати кроку визнання своїх справжніх почуттів. Ми не можемо раптово забути жахіття та страждання попередніх років. Коли цей крок пройдено, йти далі стає легше. 

Із чого почати шлях до себе

Найкращий спосіб подорослішати – усвідомити, що я вже дорослий/-а просто зараз, а можливо, ще й останні 5-10 років свого життя. Зрозуміти, що це неминуче – і дорослішання вже відбулося. Помітити, як прожив/-ла ці 5-10 років, який/-а я дорослий/-а, яким/-ою мене бачать інші люди.

Зміни починаються після цього усвідомлення – коли людина приймає реальність і потроху вчиться жити так, як вона хоче сама.

Якщо щось у житті не підходить і не подобається, варто звернути увагу на це. Прислухатись до себе: що вас зупиняє, де ви не даєте собі проявлятися. Якщо здається, що це через інших людей, запитати себе: а яку участь у цьому беру я? Дозволити собі бажати те, чого хочете ви, а не хтось інший. Так, не завжди всі цілі є здійсненними, але щонайменше ви не ігноруватимете своїх бажань.

А ще, даючи відповідь на запитання, «який/-а я дорослий/-а», важливо не намагатися відразу себе перекроїти та змінити. Спершу треба познайомитись із собою. 

Емоції – це прекрасний спосіб почути себе

Ми звикли ділити емоції на позитивні і негативні, проте я не використовую такої класифікації. З позиції психології кожна емоція важлива, має свою цінність і свою мету. Наприклад, часто чую ідею, що бути злим, агресивним – це погано, та насправді це далеко не завжди так.

Агресія – це енергія, спрямована на задоволення наших потреб. У розумінні гештальт-терапії поцілувати когось – це вже агресивний вчинок, адже людина вкладає в це енергію, доторкається до меж іншої людини тілесно й емоційно.

Іноді агресії не досить, адже деякі потреби ми не можемо задовольнити тільки своєю енергією. Наприклад, не можемо змусити когось нас полюбити.

Злість – емоція, спрямована на те, щоб відновлювати особисті межі. Злитися не погано, ба більше, іноді поруч зі злістю можна помітити інші емоції, як-от сором, образу або заздрощі. Ми злимося на когось і вважаємо, шо він/вона – справжнє чудовисько. А потім виявляється, що ця людина просто дозволяє собі те, чого ми хотіли б, але не дозволяємо. Заздрощі, до речі, теж дуже корисне почуття – допомагає нам зрозуміти, чого ми насправді хочемо. 

Відчуття злості буває навіть через провину перед кимось – і на це теж потрібно зважати. Зі злістю можна по-різному поводитися. Якщо я злюся на людину, яка топчеться по моєму взутті в маршрутці, то можу відразу дати їй в обличчя, накричати або ж делікатно попросити її відійти.

Відчувати злість – добре, і ще краще – придивлятися до неї та шукати класну форму для її реалізації. Я, звичайно, можу набити пику іншій людині, але потім із неї знімуть побої, а мене посадять до в’язниці. Я ніби виразила емоцію, але це має свої наслідки та труднощі.

Якщо не вдається знайти форму й висловити злість миттєво, то найкращий варіант – прийти додому й поділитися емоцією із близькою людиною або психотерапевтом. Важливо не пакувати в себе злість і водночас не руйнувати своє життя через імпульсивні вчинки.

Це стосується і провини. Якщо я доросла людина й усвідомлюю свої дії, то зазвичай не дорікаю й не звинувачую себе. Я можу думати, що вчинив/-ла як міг/могла тієї миті, і це не скасовує відповідальності за мої дії. Я можу попросити пробачення, зробити щось, щоб відновити стосунки, проте не відчуватиму провини, а просто усвідомлюватиму відповідальність.

Психотерапевт як провідник

У нашій країні через культурні особливості людині складно піти до психотерапевта. Якщо ж вона прийшла на зустріч, то найчастіше вже відчуває, що її життя йде не так, як хотілося б.

Коли людина приходить із запитом «моя мати монстр і зруйнувала моє життя», у цьому запиті сховано думку: «Вона зруйнувала мені життя, і мені це не подобається, я хочу по-іншому. Я можу зробити щось, щоб це змінити».

У процесі дорослішання буває складно помічати свої бажання самостійно. Психотерапевти допомагають помічати точки зупинки, у яких людина не помічає чого хоче, не розуміє своїх ресурсів і не усвідомлює, що є дорослою та самостійною.   

Психотерапевт відрізняється від друга або батьків тим, що його насправді цікавить життя клієнта. Він не зацікавлений напряму в конкретній поведінці клієнта (наприклад, щоб людина була доброю, приємною, зручною). Психотерапевт існує, щоб наблизити зустріч зі всім, що є всередині, та допомогти в процесі внутрішнього дорослішання.

Буває, що люди повторюють один і той самий паттерн, перебувають під впливом тих самих установок і не можуть вийти за межі цього сприйняття. Психотерапевт натренований помічати такі речі. Він учить створювати новий досвід, поводитися по-іншому, помічати та переживати щось нове – як усередині, так і зовні сесії.

Узагалі, для розуміння себе не обов’язково потрібна інша людина, однак із нею процес відбувається швидше та простіше. Тут може допомогти розмова із другом або близькою людиною, прочитання книги, медитація – у кожного свій спосіб. 

Як не дорікати собі за дитячі вчинки

Важливо перестати вважати, що все дитяче – погане й соромне, а все доросле – добре.

Коли нам 30 років, то нам завжди водночас і 25, і 20, і 4. Ми носимо в собі досвід прожитого життя і можемо реагувати з будь-якого віку. 

Те, що заведено називати дитячою частиною, відповідає за нашу здатність радіти, дивуватися, бути в захваті. Якщо ми реагуємо з 4-річного віку під час взаємодії із партнером/-кою – радіємо з якогось кроку або новини, то в цьому є щось миле та зворушливе. Доросла ж людина в розумінні більшості не стрибає від радості, коли бачить гелеву кульку.

Водночас, якщо ми по-дитячому реагуємо на події під час робочої зустрічі, варто звернути на це увагу й задуматися: що зараз відбувається та як насправді ми хочемо на це відреагувати.

Зазвичай дитячими ми називаємо прояви, які є реактивними, необдуманими й автоматичними. Але це звичайна частина нашого життя, і такі моменти будуть завжди. Тож чим більш усвідомлено ми житимемо, тим швидше помічатимемо та виправлятимемо свої дитячі реакції (якщо треба).

Що почитати

Дагмар Нойброннер: «Розуміти дітей: путівник по теорії прив’язаності Гордона Ньюфелда» – про те, як виростити «внутрішнього дорослого», а не «внутрішнього критика». Рекомендації для батьків із книги можна застосовувати і щодо себе.

Дональд Віннікот: «Розмова з батьками» – щоб побачити зворотний бік батьківства й дізнатися, що неідеальні стосунки між дітьми і батьками – це не завжди погано.

Людмила Петрановська: «Таємна опора. Прихильність у житті дитини» – для тих, хто хоче зрозуміти, як формується і як впливає на нас прихильність до батьків і як стати внутрішньою опорою для своїх дітей.

Беррі Вайнголд, Дженей Вайнголд: «Звільнення від співзалежності» – про те, що таке співзалежність, як вона виникає, яку роль у цьому відіграють стосунки з батьками і як почати жити власним життям.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Долучайтеся до нашого Telegram-каналу з тестами! 😎