Три професійні історії жінок 50+ про право бути собою
Ще сто років тому жінки в різних куточках нашої планети не мали права голосу та права на професійну реалізацію за рівних умов з чоловіками. У сучасного покоління дівчаток можливостей мати рівні можливості професійного та соціального розвитку більші. Але і причин для боротьби все ще достатньо. Ми продовжуємо будувати рівність.
Спільно з благодійним фондом Життєлюб ми поговорили з героїнями 50+. Вони реалізувалися у професіях, що прийнято вважати «чоловічими»: психіатриня, інженерка та режисерка. Спойлер: наші героїні досягли успіху і цілком задоволені своїм життєвим вибором. Як їм це вдалося?
Наталя Зозуля, режисерка
Наша героїня народилася в Донецькій області. У 17 років вона почала вчитися режисурі в Мелітопольському училищі. Згодом, виховуючи двох діток, вона отримала освіту режисера телебачення в Санкт-Петербурзі. Наталя працювала в театрі юного глядача в Запоріжжі, де була і акторкою, й керівницею трупи.
Загалом жінка має 35 років стажу режисерки телебачення.
Оскільки її чоловік – лікар-хірург і його постійно переводили з лікарні до лікарні, Наталі доводилося їздити з ним. З 1986 року вони облаштувались в Києві.
Чому вибір пав на професію режисерки?
Наталя: Мені здавалось, бути акторкою – це класна робота. Але ми з чоловіком так швидко познайомилися, заручилися і раділи нашій донечці з сином, що я оточила себе виключно домашніми справами і роботою, а навчання відклала на потім.
Доньку я народила у 21, а сина – у 22 роки, тому до навчання повернулася тільки тоді, коли мої діти виросли. Мої амбіції щодо кар’єри акторки на той момент згасли, а оскільки я мала досвід роботи в театрі і на телебаченні, то обрала режисуру. Завжди любила щось створювати, вигадувати що і як гарно зробити – це якраз про професію режисера.
Найприємніший спогад з роботи?
Я працювала на СТБ, на UA Перший, у телевізійному продакшені і викладала телевізійну режисуру в університетах, а свою професійну кар’єру починала з дитячої редакції. Найкращим у своїй роботі в будь-якій компанії я вважаю свободу у виборі тем, з якими ми працювали.
Тому я завжди займалася тільки тим, що мене цікавило і чим я горіла. Наприклад, моє ноу-хау – ідея дитячої телевізійної гри «Еники-Беники» за методикою Джанні Родарі (італійський дитячий письменник та журналіст) з розвитку уяви і фантазії у дітей.
Тоді ще не було інтернету, ми давали дітям завдання, і вони надсилали нам свої версії поштою в дитячу редакцію. Просто уявіть – цілі мішки листів від дітей, які ми розбирали, перечитували годинами, мені важко тоді було уявити щось, що може більше надихати.
Сьогодні, за багато років я іноді знаходжу дітей, які дивились програму і брали участь – багато хто з них обрав для себе творчі професії. Що це, як не диво?
Режисуру я викладала в Карпенка-Карого і в КНУКІМ. Як елемент моєї навчальної програми – розвиток фантазії: це обов’язково. Для режисера вкрай важливо дивитися на речі зі сторони і бачити те, що не бачать інші.
Доводилось працювати через силу?
Можу сказати, що такого майже не було. Єдине – це робота з матеріалом, який тобі не милий і не цікавий. Я, наприклад, ніколи не працювала в новинах або з політикою – не подобається, хоча і більш прибутково.
Окрім моєї режисерської діяльності, я відмінно шию, займаюся духовними практиками й езотерикою. Тому навіть якщо у мене недостатньо натхнення на роботі, я точно знаю, де його відшукати. Хоча для себе я створила правило – якщо не твоє, навіть не берись.
Коли я пішла на пенсію, я запитала себе – що далі? Освоїла комп’ютер і сьогодні сама монтую відео. Вважаю, що я гармонійна з 21 століттям, завдячуючи своїй онучці, яка народилася в 2001-му. Вона моя вчителька, молодший учитель старшого покоління. Я вчуся у неї, а вона у мене. Знаю, що багато старших людей цього не розуміють, заперечують і відмовляються вчитися – моя позиція протилежна.
Саме це розуміння різниці дало мені сили вирішити стати акторкою після 50 – мені цікаво подивитися на свою професію з іншої сторони, зі сторони об’єктиву камери, адже це абсолютно дві різні психофізики – коли людина в кадрі і за ним.
Сьогодні я вчусь не керувати: коли я іду на грим, то говорю собі: «Зозуля, ти не режисер тепер, ти акторка. Ти скло, просто довіряй режисеру. Ти не можеш диктувати і конфліктувати. Єдине, що ти можеш – стати прозорою».
Що найскладніше у вашій професії?
Режисура, як мені видається, – дуже складна професія, тому що ти повинен закохати у свою ідею всю команду і глядачів. Тільки коли вдалося передати настрій і захоплення через матеріал оператору, художнику, дизайнеру і монтажеру, у тебе є шанс на успішний продукт.
Режисер повинен бути жорстким за характером, мати своє бачення і вміти переконати людей в цьому самому баченні.
Ба більше, без відчуття свободи режисерові складно працювати. Наприклад, коли я вже йшла з професії, настав час «форматів» – Україна почала масово закуповувати зарубіжні формати. Тоді я остаточно вирішила йти, бо мені набагато легше, вільніше і логічніше придумати щось самостійно.
Режисер повинен розуміти багато технічних моментів, але ще складніше – шукати підходи до всіх людей. Це про вміння бачити і помічати деталі, про талант бачити всю картину вцілому.
Які найголовніші уроки вашої професії?
Професія режисерки навчила мене з нічого зробити щось.
Коли виникає ідея, я питаю: про що я розповідатиму першочергово? Що маю донести глядачам? Які висновки люди зроблять після перегляду мого фільму? Якщо відверто, режисура навчила мене життю, тому що режисура це відповідь на питання «як?».
Карасик Давид Ісакович, мій майстер, колись мені сказав: «Якщо ваш колега зняв фільм і він вам не сподобався – нічого не кажіть. Якщо ж сподобався – обов’язково знайдіть його і скажіть йому про це. Можливо, ви будете єдиною, хто йому про це скаже».
А як акторка я досі навчаюся довіряти і щиро віддаватися новим ідеям, вчусь взаєморозумінню, а головне – приймати ідеї інших.
Що б ви порадили молодим жінкам, які зараз обирають професію?
- йдіть за своєю мрією;
- не займайтесь тим, що не подобається;
- навчайтесь щоденно – ви ніколи не знаєте, що стане у нагоді завтра.
Маргарита, психіатриня
Маргарита закінчила Пермський медичний інститут за спеціальністю «лікарка-психіатриня». Працювала психіатринею, наркологинею, сексопатологинею, реабілітологинею, проходила спеціалізацію з неврології.
Вона допомогала пацієнтам в Мінську і Єревані, лікувала хворих в медчастинах, у військовому госпіталі, а останнє місце роботи – у психіатричній лікарні в Києві.
Маргарита веде активний спосіб життя навіть на пенсії і має багато різних хобі: дизайн, моделювання, моделінг. Загалом її стаж роботи – 40 років.
Чому ви обрали психіатрію?
Маргарита: Якщо чесно, іншої професії я навіть не розглядала. Відразу знала, що буду лікарем, і люблю цю роботу дотепер, інших кращих варіантів не знайшла протягом життя. Вона відмінно підходить моєму характеру – лікар завжди допомагає і дарує надію. Він лікує, піклується і захищає, бореться до останнього і рятує.
Я дуже емпатична людина, тому мені важливо займатися тим, що йде від серця і душі.
За що ви любите свою роботу?
Хоч випадки одужання в моїй спеціалізації бувають набагато рідше, ніж в інших лікарів, я все ж намагаюся захищати своїх пацієнтів і робити все, щоб вони одужали, якщо це можливо.
А ще я вдячна за можливість всебічно розвиватися і зростати в різних галузях медичної справи, бо психіатрія тісно пов’язана з психофармакологією, невропатологією, біохімією, нейрофізіологією і т.д., і я мала змогу долучитись до вивчення всіх цих наук.
Розкажіть про цікавий випадок з вашої роботи
У мене їх було дуже багато, але удавання – це найцікавіші випадки в практиці будь-якого психіатра. Хтось косив від армії, хтось намагався не потрапити до в’язниці, але для професіонала це відразу було помітно.
Чи є небезпечні моменти у вашій роботі?
Часто лікар працює сам по собі, у моїй професії бувають напади, різні прояви необгрунтованої агресії від пацієнтів.
Я переживала напади на робочому місці, коли пацієнти приймали мене за шпигунку, вмикали всю свою уяву і атакували. Бували випадки, коли наших лікарів навіть переслідували.
Вся робота психіатра – велика відповідальність, перенапруження, і це потребує багато сил. Наприклад, тут моя емпатія не допомагає, а погіршує ситуацію – я щиро проживаю кожну історію.
Цікаво, але коли я вийшла на пенсію, навіть не знала, що можна так спокійно жити.
Вам, як жінці, було складно працювати у вашій професії?
Жінці в цій професії було складно – ти майже не відчуваєш захисту. Мені в цьому допомагав молодший і середній медичний персонал. Пам’ятаю, в поліклініці був випадок – мій кабінет знаходився на третьому поверсі, а поруч пробіг хворий з психозом. Він вискочив з сусіднього кабінету і підірвав сходи. Як це сталося – не знаємо, але сталося. Тому найчастіше у психіатричних лікарнях є поліція і міцні чоловіки з молодшого персоналу.
Чому навчив вас професійний шлях?
Робота психіатром навчила мене бути терплячою і поблажливою. Я стала безконфліктною і перестала засуджувати людей. Я вдячна психіатрії за щоденне навчання кращому розумінню людей.
Які б поради ви дали читачам з огляду на ваш досвід?
- Люди потрапляють у різні життєві ситуації, намагайтесь більше зрозуміти їх;
- не засуджуйте, ви ніколи не знаєте мотивації та життєвого шляху іншої людини.
Лариса – інженерка-електрикиня, 63 роки
Коли у 17 років Лариса закінчувала школу, водночас тяжко помирав її батько. Їй було важливо швидко стати самостійною і виконати мрію тата – стати інженером, як і він.
Лариса працювала в інженерії протягом 15 років і по сьогодні дуже пишається своєю технічною освітою.
Чому ви обрали інженерію?
Лариса: У школі я навчалася відмінно та планувала вступати на біологічний факультет. У 17 років мій батько важко захворів, тому я вирішила обрати його професію – інженер. Я пам’ятаю його щасливі очі, коли я прийшла до нього в лікарню і сказала, що тепер вчусь у КПІ.
Я вступила на факультет приладобудування та обчислювальної техніки. У моїй групі всіх було порівну: 12 дівчаток і 12 хлопчиків, і ми були неймовірно згуртовані – усі складнощі в навчанні (а їх було багато) я подолала завдяки їм.
Які ваші найтепліші спогади з робочого життя?
Де б я не працювала, мені цікаво було організовувати масові заходи. Працюючи на заводі, водночас я возила хлопців в поїздки на лижі в Карпати, займалася святами, днями народженнями та іншими приводами. Зараз я роблю те ж саме.
Найприємніше відчуття саме інженерної частини роботи – це коли все виходить. Це завжди величезна радість: я бачу продукт, який я зробила, він успішний і я це можу реально відчути на дотик. Це найголовніша перевага такої роботи – мати змогу побачити та відчути реальний, фізичний результат.
Наприклад, потрібно було придумати аналого-цифровий перетворювач. Його робили всі, у кожного свій шматок роботи та схеми. Я придумувала маленькі частини схем, які в підсумку вставлялися в одну загальну, це перевірялося на головному заводі та поверталося нам для того, щоб кожен свою ділянку зробив працездатною в загальній схемі.
І ось коли ти бачиш, що все воно працює, ти віриш, що здатна зробити унікальне.
Мені пощастило спостерігати і відчувати науково-технічний прогрес, коли, наприклад, в інститут привезли перші великі IBM, що займають пів кімнати, за допомогою яких ми налагоджували прилади. Потім з’явилися перші комп’ютери, і це було абсолютне захоплення всієї команди.
Пізніше, коли підростав син, я разом з ним освоювала технічні новинки, а тепер з онуком граю в комп’ютерні ігри. Тому, коли я вийшла на пенсію, мені не знадобилися курси комп’ютерної грамотності.
До речі, моя подруга-режисерка і сьогодні шанобливо називає мене «пані інженерка» :)
Цікавий випадок на роботі?
У короткі терміни ми мали здати прилад для оборонної промисловості. Наш головний конструктор вдома зламав ногу, тому він фізично не зміг вийти на роботу. Строки піджимають, маємо здати прилад вже за кілька днів.
У результаті ми привезли всі частини до нього додому, і він налаштовував все у телефонному режимі. Цікавий досвід.
Пам‘ятаєте моменти, коли було важко?
На заводі мені наказали працювати з конвеєром. Ми набивали друковані плати радіоелементами. Коли ці плати передавалися по конвеєру, у мене жахливо свербіли і роз’їдалися руки через алергію на елементи, але комсомол вчив нас терпіти, самі розумієте.
За цю роботу ми отримували талони на молоко, сік та інші продукти, які були дефіцитними. Такий собі обмін, чесно кажучи.
Було ще жахливе відчуття, коли чогось не розуміла. Це могло бути через вік, недосвідченість чи що завгодно. Особливо кепсько ставало, коли інші швидше навчалися і схоплювали нове, а мені доводилося додатково розбиратися і повторювати раз за разом, аж поки не виходило, як треба.
Вам як жінці було складно працювати у вашій професії?
Коли я працювала у Спеціальному конструкторському бюро математичних машин і систем Інституту кібернетики, то була єдиною молодою дівчиною в чоловічому колективі. Але, відверто, зі мною всі носилися і допомагали. Втім, на рівні з усіма я паяла, креслила, налагоджувала прилади, придумувала схеми. Це не було складно, скоріше нетипово.
Що ви взяли від своєї професії?
Де б я не працювала, я пам’ятала головне, чого навчилась в батька – варто любити життя. Просто повірте, завжди можна знайти вихід з будь-якої ситуації.
Завдяки професії я стала більш наполегливою, цілеспрямованою, постійно навчаюсь і пізнаю нове. А математичний склад розуму гарантує нестандартне рішення життєвих ситуацій.
Які б поради ви дали дівчатам, які починають професійний шлях?
- будьте вдячні за те, що маєте;
- вихід можна знайти завжди.
Професійна реалізація — важлива частина життя будь-якої людини. Не важливо, якої статі для людина чи віку. Але наші права на ринку праці, як в і соціумі в цілому, не є рівними. І до проблеми дискримінації за статтю згодом додається і ейджизм. Життєлюб закликає пошукачів та пошукач ок не здаватися ні в якому разі.
Якщо вам 50+ і ви стикаєтеся з дискримінацією за віком при пошуку роботи, надсилайте своє резюме на пошту ia.trudolub@gmail.com з темою листа «Я — трудолюб». Компанії, які хотіли б приєднатися до фонду «Життєлюб» і стати авторами великих соціальних змін, пишіть на пошту ia.trudolub@gmail.com з темою листа «Вакансія для трудолюба».
