Спецпроєкти

Чому роботи з людським обличчям нас лякають? Розповідаємо про ефект моторошної долини


Робототехніка активно розвивається. З кожним роком люди можуть спостерігати та комунікувати з дедалі більш розумними машинами. Деякі з них зовсім несхожі на людей, як, наприклад, роботи Boston Dynamics, а деякі можуть імітувати роботу м’язів обличчя під час спілкування, як це робить Софія.

Але дехто зауважує, що їм неприємно дивитися на андроїдів, що скидаються на людей. Ця психологічна реакція має назву ефект моторошної долини. Про неї й розповімо в матеріалі.

Ефект моторошної долини: чому ми боїмося андроїдів?

У 1970 році японський робототехнік Масахіро Морі провів опитування людей, які розповіли про свою емоційну реакцію на зовнішній вигляд роботів.

Виявилося, що чим більше робот нагадує нам бездушну машину, тим краще ми його сприймаємо. Згадайте милих R2D2 та ВОЛЛ-І. Навіть якщо ми обладнаємо їх кулеметами та бензопилами, жахати вони не будуть.

Водночас чим більше робот починає діяти та бути схожим на людину (але не точно так, як справжня), тим більше він викликає тривогу та страх.

За підсумками дослідження Морі випустив есе Bukimi No Tani, яке англійською було перекладено як Uncanny Valley (моторошна долина).

Чому люди бояться антропоморфних роботів? Пояснень є декілька.

Морі вважає, що майже олюднена машина сприймається нами як ожилий труп. З ним погоджується Карл Макдорман, професор Університету штату Індіана. Він говорить, що інстинкт самозбереження змушує уникати всього, що нагадує про смерть або хворобу.

Досить спірне твердження, оскільки ми можемо нарахувати немало людей, які отримують насолоду від перегляду фільмів жахів. Перегляд горорів у деяких випадках зумовлює корисний стрес для організму:

Можливо, проблема в тому, що люди не мають настільки симетричних облич, як андроїди? Така ідеальність не є правдоподібною. Ми сприймаємо її як патологію. Ми відразу розуміємо, що перед нами нежива істота, емпатію якої ми не розуміємо.

Зауважте, що роботи з монітором замість обличчя, на якому емоції зображуються пікселями, чи навіть згаданий R2D2, який виражає настрій звуком, не змушують нас нервувати.

А тепер погляньте на Telenoid-R1, який нагадує доброзичливого привида Каспера з фільму жахів:

Telenoid-R1 розробив Хіроші Ішігуро для створення відчуття телеприсутности. Він може передавати голос, рухи очей, рота й голови дистанційно віддаленого співрозмовника. Telenoid-R1 імітує емоції та усміхається. Але всі його м’язи обличчя не задіяні в процесі комунікації. Саме тому ми не можемо ідентифікувати стовідсотково, як насправді до нас ставиться робот.

Теорія сприйняття загрози, яку запропонував у 2009 році Мінс Кан, описує цей процес так, нібито ми втрачаємо контроль над ситуацією. У нас виникає когнітивний дисонанс, ми не розуміємо, як потрібно поводитися. Тому наші біологічні захисні механізми готові будь-якої миті активуватися.

Анджела Тінвелл висунула теорію, яка полягає в тому, що ми сприймаємо андроїда за психопата – людину, яка нездатна проявляти емпатію до інших живих істот. Ба більше, психопати можуть чудово імітувати доброзичливість або люб’язність, фальшивість яких часом буде виходити назовні, що не може не викликати настороги в уважних людей.

У 2007 році в Інституті передових телекомунікаційних досліджень (Японія), а потім і в 2011 році в Каліфорнійському університеті в Сан-Дієго (США) за допомогою комп’ютерної томографії  провели дослідження реакцій піддослідних на виконання дій людьми, роботами та андроїдами.

Було виявлено, що під час споглядання останніх зростала активність у рухових і зорових центрах кори головного мозку. Людині необхідно було витрачати більше зусиль на обробку отриманої інформації. Грубо кажучи, мозок зависає на моменті, коли треба ідентифікувати істоту.

Зі свого боку, психологи посилаються на роботу Зиґмунда Фройда «Страшне», у якій австрійський психіатр зазначає, що люди бояться не невідомого, а того, що їм добре знайоме. Він наголошує, що естетика вивчає прекрасне й часто ігнорує відразливе. Мері Шеллі в романі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» правдоподібно описала ірраціональний страх перед відхиленням зовнішности від норми.

Експерименти на мавпах

У 2020 році вчені Гарвардського університету під’єднали мозок мавпи до нейромережі XDREAM для зчитування нейронних імпульсів.

Дослідники визначили, що найактивніший мозковий трафік примата простежується під час перегляду зображень побратимів по виду. Однак, щойно картинка переходила в абстракцію, зберігаючи водночас обриси живої істоти, малюючи щось схоже на картини Пікассо, відгук ставав сильнішим.

Такий експеримент з аналогічними результатами провели й із людським обличчям (на моніторі з’являлося обличчя вченого), яке поступово втрачало первинні форми та кольори.

Тобто мавпи, як і люди, найактивніше реагують тоді, коли не можуть повноцінно ідентифікувати зображення та намагаються знайти в ньому звичні для реального світу елементи. Тобто вони також переживають ефект моторошної долини.

Чи не розрізняєте ви в цих зображення істот, схожих на інопланетян? Типовий грей лякає нас своїми великими очима та загрозливою спокійністю. Ми не можемо зрозуміти його намір. Не дивно, що цей образ в попкультурі став таким, що запам’ятовується.

Психолог Фредерік Мальмстром з Американської академії ВВС (U.S. Air Force Academy) зацікавився, чому всі ніби викрадені інопланетянами люди описують одних і тих самих істот. Перебравши безліч варіантів, він зробив висновок, що образ прибульця під час сонного паралічу (перехідний стан між сном і повним пробудженням, який характеризується цілковитою атонією (слабкістю) м’язів і візуальними галюцинаціями) генерується за допомогою візуального шаблону матері, яку малюк бачить після народження.

Мальмстром відредагував жіночий портрет відповідно до зорового сприйняття немовляти: астигматизм, неглибока фокальна площина, брак чіткости, нормального сприйняття кольору й так далі. Й отримав результат.

Тобто ми зіштовхуємося з ефектом моторошної долини ще з дитинства. І цей образ матері є доволі травмуючим для нас, таким, що можемо побачити його під час неповного пробудження організму.

Але не все так страшно

Якщо робототехніки й інженери намагаються розв’язати проблему моторошної долини, режисери та геймдизайнери, навпаки, її активно використовують. Наприклад, розробники з Monolith створили в Condemned: Criminal Origins наймоторошніший епізод в історії відеоігор.

Головний герой пробирається через закинутий торговельний центр, де на нього дивляться десятки спотворених манекенів. Здається, що вони неживі та не можуть завдати шкоди. Але якщо від них відвернутися, вони почнуть поступово тебе оточувати, лякаючи своїм беземоційним поглядом.

Ефект моторошної долини використали розробники японського горору Silent Hill. Усі вороги в грі є досить сюрреалістичними. Вони мають антропоморфні форми, хоча в них важко знайти щось людське. Їхні деформовані тіла, вкриті ранами та виразками, рухаються неприродним чином. Голови являють собою гидкі новоутворення, на яких неможливо розгледіти рот, ніс або очі. У гравця виникає доволі хворобливе відчуття від побаченого.

Варто згадати монстрів із картини «Драбина Якова» Едріана Лайна, у яких обличчя постійно змазувалося через постійні сугестивні посіпування головою. Ставала доволі моторошно, коли вони переслідували головного героя, оскільки їх не можна було розгледіти та зрозуміти, яку саме небезпеку вони становлять.

Водночас компанія Pixar вирішила уникати надмірно реалістичних персонажів у своїх мультфільмах. У 1988 році вони продемонстрували короткометражку «Олов’яна іграшка». Виявилося, що глядачам не сподобалося немовля Біллі. Ба більше, дитина їх налякала.

До сьогодні невідомі причини, з яких виникає ефект моторошної долини. Навіть не всі науковці готові повірити, що такий феномен узагалі є. Водночас медики Мая Матур і Девід Райхлінґ у дослідженні 2016 року підтверджують, що різних роботів люди сприймають по-різному. І чим більше в машинах людського, тим неприємніше на них дивитися. Учасникам дослідження було представлено 80 типів роботів.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Долучайтеся до нашого Telegram-каналу з тестами! 🧐