Спецпроєкти

Горори з національним колоритом: огляд найвідоміших українських фільмів жахів


115

Фільми жахів – не дуже популярний жанр в українському кінематографі. Але й він має твори, які варто подивитися для задоволення та гострих відчуттів. Одні спираються на фольклор, а інші намагаються копіювати голлівудські кліше. Є також самобутні твори, які важко помістити в певні межі.

Не пасе задніх й українська анімація: деякі мультфільми є доволі моторошними. Саме тому ми вирішили зробити таку собі антологію українських жахів для лоскотання нервів на вихідних.

Вій

«Вій» вважають першим українським і радянським фільмом жахів. Показали його у 1967 році. Він посів 13-те місце в радянському прокаті.

Цю екранізацію однойменної повісті Миколи Гоголя варто подивитися всім, хто цікавиться кінематографом.

Режисери Костянтин Єршов і Георгій Кропачов пройшли складний шлях, щоб зробити фільм не тільки цікавим, але й по-справжньому лячним. Підбір локацій, праця зі світлом, з кольорами, гра акторів – усе зроблено для того, аби передати гнітючу потойбічну атмосферу, сповнену вірувань українських селян.

Трішки з сюжету: ми знайомимося з бурсаками, які збилися з дороги, коли на канікулах вирушили додому. Вони вирішують переночувати в найближчому хуторі у старої жінки, яка виявилася відьмою. Вона осідлала одного з хлопців, Хому Брута, та літала на ньому над селищем уночі.

Хома забиває нечисть до смерті, але бабця перетворюється на вродливу панночку. Злякавшись, студент тікає в Бурсу, де дізнається про смерть дочки сотника. Її останнім бажанням було те, щоб Хома прочитав над нею Псалтир.

Побачивши небіжчицю, Хома розуміє, що це відьма, яку він убив. Та за щедру винагороду від сотника він погоджується три ночі читати в церкві Псалтир над дівчиною. Відьма оживає й кличе на допомогу нечисту силу – упирів, вурдалаків, кістяків, але й вони не можуть дотягнутися до Хоми. Тоді вона наказує привести Вія – демона, який може побачити крізь магічне коло.

Цікаві факти про фільм. Нечиста сила представлена й тваринним світом. Спочатку режисери з оператором вирішили роботи макрознімання комах, але в остаточному варіанті зупинилися на кажанах, воронах і пугачах.

Також у картині можна побачити чотирилапих «зірок»: знімальна група отримала дев’ять чорних кошенят, які є в картині «Чорне чортеня». Ці кішки також працювали в Гайдая у «Діамантовій руці» і у фільмі «Іван Васильович змінює професію».

Тут дуже багато запалених свічок. Їх палили сотнями кілограмів. Тоді віск був дуже дорогий, і товстезні свічки замовляли в спеціальних церковних майстернях Загорська.

Для польотів панночки сконструювали спеціальну труну, яку підвісили на шести металевих струнах до стелі. Коли труну почали розкручувати на великій швидкості, в актриси Наталії Варлей запаморочилося в голові й вона впала з висоти вниз головою. Біля підлоги її схопив Леонід Куравльов.

Якщо говорити коротко про фільм «Вій» – це must watch для всіх, хто живе кіно.

Клініка

На початку незалежності України мультиплікаційна студія «Борисфен-С» переживала свої найкращі часи, працюючи з французьким мультиплікатором Томом Дігаром (нинішній артдиректор компанії Ankama).

Разом із Віктором Слєпцовим Дігар створив компанію «Борисфен-Лютес», що випускала мультфільми для країни сиру та вина. Тоді тільки у Києві в ній працювало 450 аніматорів.

У 1993 році з лона «Борисфен-С» вийшов у світ мультфільм «Клініка» режисера Олександра Бубнова. Дуже кислотна річ, зроблена в найкращих традиціях психоделічних динамічних малюнків, наприклад, вірменина Роберта Саакянца. Тут є і предметні метаморфози, і магічний реалізм, і стилістика пухких складчастих об’єктів, представлених у неправильній перспективі.

«Клініка» пародіює «Вія»: головний герой потрапляє до лікарні, де на нього чекають лікарі з потойбічного світу, які прагнуть зробити уколи, клізми, операції, дати купу таблеток і взагалі заморити. А в коридорі своєї черги чекають персонажі міфів, легенд і казок: від циклопа до пірата.

У мультфільмі символічно представлений страх людей перед лікарями. А й справді, коли потрапляєш у ті лікарні, де морг сусідить з церквою, тебе не покидає відчуття ірреальності антуражу. Ось-ось вийде дядько доктор із зубами замість очей і покличе рентген-апарат. А далі що? А далі тільки вічне поневіряння в підземному буфеті, якщо не встигнеш намалювати довкола себе захисне коло.

Оберіг

«Оберіг» Миколи Рашеєва не можна однозначно визначити як фільм жахів. Він увібрав у себе і містичний трилер, і наукову фантастику, і соціальну сатиру, і притчу, і драму, і багато інших жанрів.

Його виробництво відбувалося у 1989-1990 роках. Це одна з українських картин, яка була недооцінена широкою авдиторією та не змогла потрапити в залу слави через економічні та культурні причини, які виникли через розпад Радянського Союзу.

Після виробництва фільму продюсери банально піднесли руки, сказавши, що їхня робота завершена, а тому демонструвати його залишалося в кіноклубах та вночі на телеканалі УТ-1.

Водночас зараз «Оберіг» збирає довкола себе кінокритиків та глядачів, які поціновують українське кіно та бажають дізнатися більше про його «білі плями». Цю картину створено за мотивами роману Володимира Дрозда «Самотній вовк» («Вовкулака»).

Робота Рашеєва чудово демонструє процес перетворення людини на тварину та пояснює, як причиною подібних метаморфозів стає довкілля. Такий символізм чудово перегукується з процесами трансформації держави, а разом із ним і суспільства.

Головний герой Валерій Гаркалін поступово стає вовкулакою за підтримки потойбічних сил, намагаючись дотягнутися до партійних верхів. Він забирає посаду померлого товариша, його дружину, дім, а також прокляття.

«Оберіг» став для Миколи Рашеєва випробуванням таланту та нового бачення. Режисер розповідав, що його привабила тема язичницького Полісся.

Для знімань фільму Володимир Дрозд познайомив автора зі справжніми «білими відьмами». Рашеєв у книзі «Внутрішній емігрант» згадує, що одна з них прокляла хлопця з села за злодіяння. Наступного дня він потрапив в аварію. У фільмі вона виконувала поліські магічні ритуали на фоні заспокійливої української природи.

Варті уваги кадри нічного Києва. Це один із небагатьох українських фільмів, який з любов’ю ставиться до столиці й демонструє таємничі куточки її життя.

Втеча, Гість і Колобок

Повернімося до мультиплікаційних жахів. Цей напрямок анімації досить непогано розвивався в Україні. Деякі роботи варті переглядів та рекомендацій.

У 1990 році на студії «Київнаукфільм» зняли три мініатюри для дорослих: «Втеча», «Гість» і «Колобок». Взагалі це мої улюблені твори української анімації, адже вдало поєднують жахи та фантастику, а також мають барвистий візуальний стиль.

Режисером першої історії – «Втечі» – є Володимир Гончаров. Він вирішив розповісти про шматок м’яса, який тікає від тесака, вилок і ножів, які представляють досить злагоджену, але агресивну структуру. Такий собі натяк на тоталітаризм. Особливо добре стає помітною алюзія, коли починає грати радіо, вітаючи жителів УРСР.

Анімація нагадує стиль Яна Шванкмаєра, який можна схарактеризувати як «речовий сюрреалізм».

Другий мультфільм – «Гість» – належить режисеру Валерію Конопльову. Картина візуально схожа на «Перевал» і «Буде ласкавий дощ». Абстракціонізм, змішаний із реалізмом. Захоплива робота для «занурення» у те, що відбувається на екрані. Пробирає до тремтіння загальний холод і пустельні пейзажі планети головного героя.

Водночас, попри похмурість, це насправді комедія. Страшний рептилоїд намагається налякати своїх побратимів, надівши маску людини. Така ось розповідь про те, як стереотипно ми сприймаємо людей за зовнішнім виглядом.

«Колобка» ж зняв Вадим Тюряєв. Некро-бабка й андедка ліплять зі сміття смерть в образі колобка, який моментально оживає й поїдає схудлих і хворих звірів на своєму шляху. Психотичне малювання робить мультфільм депресивним і лякає.

Брама

«Брама» є тим прикладом, коли українські режисери намагаються не наслідувати Голлівуду, а зняти доволі цікаве авторське кіно в українських реаліях.

У цій картині Володимира Тихого ми маємо повний комплект постмодерністського артхаусу. Бабця Пріса (яку грає неперевершена Ірма Вітовська) живе в Чорнобильській зоні відчуження. Вона приймає галюциногенні гриби, підгодовує прибульців (привіт, Альошенька), розповідаючи про їхні контакти з партійним керівництвом УРСР, товаришує з русалками й узагалі всіляко подорожує тонкими матеріями нашого світу.

Одного разу до неї приходить послання – скоро має відбутися катастрофа. А тому Пріса намагається врятувати наш світ.

Світова прем’єра фільму відбулася 28 листопада 2017 року на Талліннському кінофестивалі «Темні ночі», а в український прокат він вийшов 26 липня 2018 року.

Думки глядачів і кінокритиків різняться. Деякі вважають «Браму» найкращим українським фільмом 2018 року, а дехто низько оцінив картину. У червні 2019 року фільм здобув перемогу за «найкращий сценарій» у конкурсній програмі бразильського кінофестивалю Fantaspoa 2019.

Основою для брами стала п’єса Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів», яку неодноразово ставили в українських театрах.

Жанрово «Браму» можна віднести скоріше до психоделічної фантастики, ніж до фільму жахів. Але цей фільм вартий уваги, адже в ньому чудово поєднується як комічне, так і трагічне. Ба більше, так трагедію в Чорнобилі ще ніхто не переосмислював.

Штольня

Цей фільм, який зняв Любомир Кобильчук і який був випущений у прокат у 2006 році, – перша спроба зробити україномовне кіно з комерційним потенціалом.

Досі невідомо, чи вдалося ідею реалізувати, оскільки в одних джерелах кошторис картини становить $50 тис., а в інших – майже $800 тис. Водночас «Штольня» змогла зібрати всього-на-всього $120 тис.

Головні герої – п’ятеро студентів-археологів – проводять розкопки та знаходять загадкову штольню. Вони вирішують зайти в неї, щоб відшукати статую Перуна, яку заховали в підземеллях у роки війни. Про цю легенду вони дізнаються від їхнього викладача.

Звичайно ж, мапа губиться, у штольні починає відбуватися чортівня – хтось залишає на стінах написи кров’ю.

Режисерів спіткала біда, з якою стикаються всі ті, хто бажає зробити голлівудський продукт за «п’ять копійок». Результат вийшов, м’яко кажучи, так собі. Глядач побачив клішовану картину з пласкими персонажами та логічними дірками в сюжеті.

Окрім того, знімання відбувалися в селі Білогородці під Києвом на території покинутого військового ДОТу. Я бував у цій місцині, тому скажу вам, що локація навіть з усім освітленням та декораціями мало нагадує справжню штольню (але це я прискіпуюся).

Додамо до цього компоту дурнуваті дії персонажів та їхні діалоги, які були «хрестоматійними» для фільмів категорії Б.

Творці також прогадали з цільовою авдиторією. Стрічку активно рекламували в молодіжних журналах, але відгуки перших «жертв Штольні» зробили свою темну справу – кількість переглядів почала стрімко зменшуватися вже на першому тижні показів. Також кінокритики регулярно забивали цвяхи у труну.

З позитивного хотілося б зазначити про в’їдливий саундтрек команди «Вхід у змінному взутті», у якій солістом став Потап. Ця пісенька грала в багатьох у MP3-плеєрах. Окремої уваги вартий абсолютно крінжовий кліп.

Загалом «Штольню» варто подивитися, оскільки цей фільм є частиною історії українського кінематографа. Якщо відкинути всі упередження, можна навіть дістати специфічну насолоду від процесу.

Синевир

Це другий фільм жахів категорії Б у нашому списку. Зняли його Олександр і В’ячеслав Альошечкіни. В українському прокаті вона з’явилася у 2014 році. Ця картина була першою в Україні, яку випустили в прокат у 3D.

Але дійсно популярним цей твір став завдяки огляду блогера Євгенія Баженова Badcomedian’a, який висміяв у характерному йому стилі сюжет, персонажів й антагоніста.

Сюжет – типовий вовкулака-слешер.

70-ті роки Радянського Союзу. Студенти відправляються відпочити в Карпати біля озера Синевиру. Але насолоджуватися гірською ідилією не дозволяє вовкулака, який вбиває по одному майже всіх членів групи. Потвора має доволі смішний вигляд через свою «резиновість». Гримери вирішили не заморочуватися з образом.

Після всіх подій вижив лише один герой. Хлопець біжить до найближчої кнайпи, де зустрічає літнього чоловіка, якому й розповідає побачене. Той йому не вірить, але отримує від парубка ікону Святого Христофора, якого часто зображували з головою пса.

У результаті вражений чоловік починає розповідати про песиголовців, які описані в спогадах Марко Поло та літописах Київської Русі, на лекціях товариства «Знання».

Картина заслуговує на увагу навіть не через те, що це перший український фільм у 3D, а через свою трешовість. Його можна із задоволенням подивитися компанією на Гелловін під попкорн і забути наступного дня.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь