Зриви, передоз і лікування: 3 історії наркозалежних
З трьома героїнями я познайомився на Майдані. Вони проводили акцію – танцювали, співали й роздавали цукерки.
А в переддень цього проводили іншу акцію – протестували проти української наркополітики.
Для держави вони не люди з хворобою, а порушники закону. Для поліції вони не ті, хто потребує допомоги, а ціль. Для суспільства вони не рівноправні члени, а небезпека.
Але їм вистачає сміливості виходити на акції та змінювати ставлення до себе. І вистачило сміливості розказати свої історії.
У нас є окремий матеріал про те, що не так з українською наркополітикою. Також, якщо вам чи близьким потрібна допомога, ви можете звернутися до Всеукраїнського об’єднання людей із наркозалежністю (ВОЛНА).
Катерина Покіма
Є три фактори схильності до наркотиків, і в моєму житті збіглися всі
Напевно, я шукала те місце, де мені буде комфортно. Я почувалась некомфортно в школі, я дивилася якось по-іншому на цей світ. А коли були алкоголь і наркотики, мені ставало окей.
Спробувала наркотики в 13 років. Вживання відбувалося щодня, плюс велика кількість алкоголю. Зверху таблетки з аптеки: якісь знеболювальні, антидепресанти.
З тих же 13 років я була переконана, що помру від наркотиків. Я не відчувала, що можу кинути це. Існувало чітке переконання, що я наркозалежна. Ось просто живу від вживання до вживання.
Наркотики були всюди, тому не здавалися чимось ненормальним
У мене були проблеми з батьком: він пив і вів себе не дуже адекватно. Був якийсь гіперконтроль із боку рідних. Це відіграло певну роль.
Я бачила з дитинства, що пити до неврівноваженого стану – це нормально. Я думала, що так у всіх. Поняття про те, що може бути по-іншому, не було зовсім.
Водночас я виросла в поганому районі. Років у 7 найкращою розвагою в нас було бігати в сусідній район і дивитися на інших наркозалежних. Ми спостерігали, і нам подобалося.
Був один хлопець, до якого щодня приїздила поліція. Тому досить кумедно було дивитися, як він щоразу дістає все з кишень – і там нічого немає. Поліція залишалась ні з чим.
Нам тоді здавалося, що це круті хлопці. Мені подобалося, який вигляд вони мали, як рухалися. Хоча мали вигляд вони відверто поганий – не було зубів, носили рваний одяг, – та мені це імпонувало.
Здавалося, що вживають абсолютно всі, а ті, хто не вживає – просто брешуть.
Як сформувалася залежність?
Наскільки я знаю, є три фактори схильності до залежностей, які відіграють роль. Перший – це гени. У мене батько та дідусь алкозалежні.
Другий фактор – травми дитинства. Вони були: батько вживав алкоголь, а я бачила й чула скандали-крики.
Третій – оточення. Я жила в поганому районі, де перебували люди, які вживають.
Усі ці три фактори в мене виявлені.
Якщо брати важчі наркотики – амфетамін і солі, – то це почалося з 16 років
Я пам’ятаю момент, коли спробувала вперше та зрозуміла, що це моє.
Я почала божеволіти – у прямому сенсі, бо психоактивні речовини дуже впливають на психіку.
Чому я з часом почала вживати ін’єкційно? Бо не той кайф, потрібно більше наркотиків, не вистачає задоволення й елементарно стає погано фізично.
У 17 років почала варити наркотики, тому що мені доводилося
У зв’язку з цим виникало багато проблем: мене били на вулицях, вивозили, закривали в будинках.
Я потрапила на квартиру, у якій варили, довгий час спостерігала, а потім почала там жити. На той момент просто більше не було де.
Я спостерігала за варінням. Одного разу повар вирубився, а у квартирі було повно наркозалежних. Серед них була і я, якій теж потрібні були наркотики. Я чомусь встала та з повною впевненістю сказала: «Я зроблю». І справді вийшло.
З того моменту почала варити. Так було потрібно, але з цим виникало багато проблем.
Коли я замислююся про життя, якщо можна було б усе повернути, я б не стала нічого міняти. Я маю колосальний досвід. У мене є чудові навички, дуже цікаве життя та максимально круті люди поруч.
У школі намагаються налякати наркотиками. Але підліткам не страшно, їм цікаво
Те, що ми слухаємо в школі: наркотики погано і все. Але ти виходиш зі школи, там хлопці стоять і кажуть, що наркотики – це класно, тому пробуй. Ти пробуєш і розумієш, що дійсно класно.
У школі не дають достатньо інформації про те, чому вживати наркотики – погано. Усі бояться про це говорити. 60-річні викладачки, які й гадки не мають, що таке наркотики. Вони розповідають, що від наркотиків погано, що все в тебе буде гнити. Це звучить як проста страшилка.
Якби мені розповіли, що в мене будуть проблеми зі здоров’ям та з іншими людьми, буде насильство, відсутність грошей, кредити – я сто разів подумала б перш ніж вживати.
Про існування реабілітаційних центрів дізналася від нападників
Вперше я дізналася про реабілітаційні центри, коли мене прийшли бити вночі 8 людей. Мені якось вдалося поспілкуватися з одним. Він відвів мене і сказав: «Слухай, є ось реабілітаційний центр, може ти поїдеш? Я ж бачу, що погано».
Спочатку батьки не хотіли відправляти мене в центр. Тато на мені поставив хрест. Він не вірив, що я колись кину, думав, що я точно помру від наркотиків. Тато був переконаний, що лікування марне.
Мати казала, що якщо я захочу, то зможу сама. А так: «Ти просто не хочеш».
Якось мене доставили у відділення поліції з вокзалу побиту й із сильним передозуванням. Коли батьки мене забирали, можливо, поліцейські сказали щось за мене. Бо вже за декілька днів батьки запропонували піти лікуватися.
У першому реабілітаційному центрі знущались, наступні вибирала сама
Перший реабілітаційний центр був із тих, які потім закриває поліція. Я там перебувала лише місяць. Перші два тижні я просто спала й не могла встати з ліжка. Якщо вставала, то ходила під стінкою.
Поводилися там не дуже добре: морально знищували, гнобили, давали дивні й нездійсненні завдання.
Наприклад, коли людина приїздить після зриву, вона повинна 5 ночей поспіль зубною щіткою вичищати шви 64 сходинок. Водночас удень мала бути присутньою на всіх заходах. Тобто, по суті, людина не спить.
Мені пощастило: я була не в собі, тому мене намагалися не чіпати. Ну й рекомендували потім батькам мене кудись відправити, адже, найімовірніше, «я не буду адекватною».
У результаті цей місяць трохи допоміг, але після нього було ще два реабілітаційні центри. Їх я вибирала сама, бо вже розібралася. Там справді допомагали, мені дали базові знання.
Зараз я не вживаю 9,5 місяців. У мене були зриви, навіть досить багато. І кожен зрив був все важчим.
Зриви та передози
Я з тих людей, які сподівалися, що наркотики все-таки залишаться в житті. Я пробувала тільки алкоголь, міняла види наркотиків, змінювала способи вживання.
Я вживала все, що можна було. Але вже не могла робити це як раніше. Коли починаєш розуміти наслідки й те, що насправді відбувається, вживання не приносить кайфу.
Ти приймаєш і відразу думаєш що робити. Потрібно постійно думати де їх взяти, як вжити, у який спосіб знайти ще, де відшукати на це гроші. Доводиться здійснювати кримінальні вчинки. Це постійний стан болю, депресії та бажання померти.
У мене був передоз від опіатів. Мене ледь відкачала швидка. І коли це сталося, я за кілька днів прийшла до того, з ким споживала. Запитала, навіщо він це зробив, навіщо викликав лікарів?
Я настільки сподівалася, що все це закінчиться нарешті. Тому що вживати було вже боляче й нестерпно, що хотілося, щоб все скінчилося.
Наркотики подарували життєвий досвід, який допомагає в інших сферах
Я почала писати свої пісні. На акції на Майдані я стояла і співала свою пісню, у мене трусилися руки. Це був такий адреналін, найсильніший.
Люблю акторську майстерність, імпровізації. Є речі, які приносять кайф. І він навіть сильніший, після нього не погано.
Наркотики дарують дуже багато різних відчуттів – від ейфорії до сильної депресії. Творчість дає можливість випускати ці відчуття, показувати їх світу.
Залежні люди взагалі дуже талановиті. Шалено багато таланту потрібно для того, щоб вживати. Це не так легко. Зараз легше, але раніше потрібно було знайти людей і гроші, придумати всю схему. І це величезний розумовий процес.
Зараз мислення залежної людини шалено допомагає в кар’єрі, у творчості. Мій досвід дозволяє трішечки ширше сприймати речі.
Я зараз навіть вчуся на факультеті менеджменту. Це моє, я розумію як це можна робити. Коли я вперше протверезіла, подумала про те, що в мене виходить. І я вмію тільки варити та продавати наркотики.
Якщо виходило продавати наркотики, може в мене вийде продавати щось інше. Я пішла в продажі, виходило все круто. Усі ці навички виникли завдяки вживанню.
Дуже важливе оточення. Щоб поруч були люди, які підтримують
Я ходжу на групи підтримки регулярно. Це те, що врятувало моє життя.
Коли вдруге їхала на терапію, я вчилася. Мені дали довідку, що я перебуваю на лікуванні.
Моя мама тоді шалено боялася. У довідці написано, що це клініка лікування наркозалежності. Їй було соромно і страшно, що дочка наркозалежна. Вона не могла прийняти цей факт.
Але є люди, які ставляться адекватно. Навіть коли я вживала, у моєму навчальному закладі траплялися навіть викладачі, які бачили це й радили кинути.
Було б добре, наприклад, якби поліція під час затримання людини з наркотиками давала б вибір: або їдеш до в’язниці, або на реабілітацію. Звичайно б люди одужували. Багато хто хоче потрапити на реабілітацію, але не може, бо немає грошей.
Є люди, у яких немає можливостей. Ці можливості потрібно їм надати, адже це шанс, який рятує життя.
Щастя – це коли тебе розуміють
Я завжди боялася всім говорити, що я наркозалежна. Батьки казали: «Мовчи про це». Оточення теж.
На одній із моїх робіт колись принесли алкоголь, а я сказала, що не питиму. Начальник запитав, чи не вживала я раніше, і я відкрилася.
Побачила, що люди нормально мене прийняли. Це було диво в моєму житті. Вони не відвернулися від мене, почали купувати мені на будь-який захід сік чи безалкогольне пиво.
Вони запитували про залежність, про мій шлях – це було круто.
І я розумію, що є дуже багато таких людей як я, які мовчать. Якщо я буду говорити про це відкрито, то й інші відкриються.
Олена
Проблеми з наркотиками почалися на роботі
Років у 13-14 я вперше спробувала план. Він мені не сподобався, але періодично, близько раз на рік, я пробувала курити.
Потім речовин не було до 24 років.
Я тоді працювала адміністратором великого ігрового клубу. Колись ми з моїми співробітницями пішли на дискотеку. Вони вживали екстазі та фен і запропонували мені. Я відмовилася, адже боялася цих речовин.
Удруге, коли ми пішли на дискотеку, одна з панянок підсипала мені в напій екстазі. Дуже стало страшно тоді, бо вона перевищила дозу. Напевно звідси й почалося вживання.
Наступного дня мені було зле. Як вона сказала: «Тобі потрібно попуститися феном». Я спробувала та зрозуміла, що не настільки страшно, як я уявляла.
І періодично з 24 років раз або два на місяць ми вживали фен. Так тривало приблизно вісім місяців.
Потім у мене була перерва на 10 років. Я не вживала, бо познайомилася зі своїм чоловіком. Після розлучення я знову пішла працювати в ігрові автомати та працювала через добу.
І вкотре прийшла речовина від співробітників. Я вживала фен із невеликою періодичністю. Працювала тиждень у ніч – тиждень вдома – тиждень вдень. Фен допомагав триматися на ногах .
А потім прийшла сіль
Ось тоді почалося неконтрольоване вживання. Інформації про наслідки не було. Я знала, які наслідки від вживання опіатів. Але про те, що може бути від стимуляторів, я не здогадувалась.
Я почала вживати й торгувати. Продавала людям, які сиділи на автоматах, поширювала між колегами.
До мене (в автомати) не заходила поліція, бо власник цієї мережі був депутатом якогось району.
Продавала, щоб можна було вживати й не витрачати гроші з основної роботи.
Так тривало приблизно п’ять місяців. Почалися великі марафони – по 5-7 діб я не спала. На той момент майже й не їла. Дуже сильно схудла – до 38 кг.
Від того, що я перестала спати та їсти, у мене почалися слухові галюцинації. Одного дня трапився передоз. Мені здалося, що я померла. Галюцинації сильні були.
Я викликала швидку, вона приїхала. Лікарі не могли мене заспокоїти близько чотирьох годин. Швидкій довелося викликати міліцію. У результаті відвезли в лікарню швидкої допомоги на Лісовий.
Лікар пояснив, що далі так не можна. Почалося одужання
Звідти, напевно, почалося одужання. Мені добре пояснили, що це вже кінцева. Пора їхати одужувати. Це був фельдшер, який зі мною провів годин п’ять.
З лікарні швидкої мене відразу відвезли на Деміївку, де прийняли ніби з передозом. Там я провела три дні, мені кололи заспокійливе, тому я спала.
Я тоді зізналася й колишньому чоловікові, і родичам, що наркозалежна. Близькі знайшли державний реабілітаційний центр. Я погодилася та поїхала на реабілітацію на сім місяців.
Чотири місяці перебувала у стаціонарі, а ще три ходила амбулаторно. Жила вдома, працювала, а ввечері йшла на заняття. Це програма ресоціалізації.
Люди не вірять у те, що я наркозалежна
Я змогла говорити про свою залежність тільки після того, як перейшла працювати в Громадську організацію Еней. Зараз можу зізнатися, що залежна, і не боятися осуду людей.
Я працюю водієм амбулаторії зі зменшення шкоди населенню. Тестуюємо на ВІЛ, роздаємо презервативи. І людям, які вживають речовини, я розповідаю, що залежна. А вони не вірять.
Вони кажуть, що по мені не видно. Є стереотип про наркозалежних. Люди уявляють собі якусь страшну картинку з інтернету. На їхню думку, повинен бути якийсь відбиток на обличчі або на тілі.
Тримайтеся сім’ї
Сім’я переважно не бачить наркозалежності або не хоче бачити. Останній, хто дізнається – це сім’я. Я хочу, щоб сім’ї звертали увагу на дітей, які не сплять вночі. Які працюють, не сплять і мають сили.
Мені здається важливим, щоб у сім’ї не було прийнято ставити на стіл алкоголь на свята. Зараз у мене є дитина, і я проти будь-якого алкоголю.
Хочу сказати, щоб сім’ї звертали увагу на своїх дітей, сідали разом їсти та спілкувалися. Тоді ви знатимете, що з вашою дитиною.
Катерина
Підсіла на наркотики в коледжі
Спочатку це був алкоголь. Мені було 12 років чи навіть менше.
Після школи з друзям ми зустріли старшокласників. Вони запропонували випити, я погодилася. Я випила маленьку пляшечку бренді-коли.
Мені дуже сподобалося, тому я випила ще дві пляшки. Потім мене знудило. Я прийшла додому, і мене ще раз знудило на маму. Так я зрозуміла, що алкоголь – не моє.
Після школи, у коледжі, я особливо ні з ким не спілкувалася. На другому курсі я знала, що одна дівчинка в групі курить траву. Я підійшла на перерві й сказала: «Накури мене».
Я накурилася, після цього мене теж вирвало. Мені все це дуже подобалося, я кайфувала. Проте організму зовсім не сподобалося. Він це відкидав.
Організм не приймав, але тяга залишалася
Тяга до речовин була через те, що я приходила в нормальний психологічний стан. Я сама по собі замкнута, спокійна та сором’язлива людина.
Під будь-якою речовиною все змінювалося. Я більше спілкувалася з людьми й не соромилася цього.
Я гуглила побічні ефекти та те, що робити під час передозування, вишукувала всю інформацію. Тільки після цього пробувала.
Знайшла «свій» наркотик
Через рочки півтора я спробувала фен, і це виявилось моє. Організм прийняв, йому все сподобалося.
Далі ще кілька разів були галюциногени. Теж прикольно, але я боялася, що не повернуся звідти.
Це марки. Не ЛСД, а дешевші. Мені хотілося візуалу, красивої картинки. Але в підсумку виходило так, що коли виникали відходи, мені ставало дуже погано, я розуміла, який жах роблю у своєму житті. І з наркотиками, і з навчанням у мене кошмар. З батьками, з грошима – якщо коротко, з усім.
Саме тоді я тверезіла, могла кілька днів нічого не вживати. А потім це забувалося, замилювалося.
Перші місяців п’ять фен використовувала рідко – раз на три тижні десь. У якийсь момент мені спало на думку, що якщо я не буду тверезішати й переставати вживати, то погано мені не ставатиме (мається на увазі, що отходняку не буде).
І ось тоді стало ще гірше. Вживала щодня
Могла не спати більш ніж дві доби. У мене починалися галюцинації, параноя. Я стояла біля дверей кілька годин, з вікна виглядала всі машини.
Я приходила на навчання, коли не спала по чотири дні. Сиділа на парі й чула, як викладачка матюкалася через слово. Насправді цього не було.
Через 1,5 місяця після початку марафону мені зателефонувала мама і сказала: «Прийди додому, сходи в аптеку за ліками, бо мені погано».
Я заходжу додому, вона закриває за мною двері й каже: «Тобі пиз ***». До цього вона зайшла на мою сторінку Вконтакте, прочитала всі мої листування про те, як мене пре.
Зателефонувала татові, він приїхав із тестом на наркотики. Тест показав траву, фен і опіати. Але опіати я не вживала.
Через кілька днів вони повезли мене в наркологічку здавати тест на ВІЛ і спілкуватися з психологом. Я плакала, казала, що не буду.
Після лікарні приїхала додому, зустрілася з друзями й почала знову.
Реабілітаційний центр
Я вкрала гроші з дому, і мене вигнали. Тоді пішла жити до хлопця, з яким я зустрічалася – він торгував наркотиками. Місяці два я з ним пожила. Потім до нього приїхали батьки та сказали, що він поїде на реабілітацію.
Він сказав, що без мене не поїде. Я ж така: «Гаразд, теж поїду». Відтоді я його не бачила.
На реабілітації була психотерапія, групові заняття, арт-терапія, зарядка.
З реабілітації вийшла – і ось 6 років я твереза. Я зрозуміла, що без вживання також можу керувати емоціями, спілкуватися з людьми.
Хочу жити в країні, де людей не вбивають за те, ким вони є
Я прийшла в активізм, бо це відображає мої цінності. Я вважаю це важливим. Мій активізм стосується не тільки наркополітики, це стосується Прайду, прав жінок і цього всього.
Я належу до всіх трьох вразливих груп. Наприклад, ось народиться в мене дитина, може вона буде геєм/лесбіянкою або ким завгодно іншим. Я хочу, щоб дитина жила в країні, де її не вб’ють за те, яким вона є.
