Минуле, яке треба пам’ятати. Знакові меморіали, присвячені Голокосту
За минулий 2020 рік рівень антисемітизму в Україні не змінився – про це йдеться у звіті Об’єднаної єврейської общини. В організації зазначають, що випадків побутової нетерпимості поменшало, до того ж правоохоронці зараз охочіше фіксують кримінальні злочини, пов’язані з антисемітськими настроями.
bit.ua розповідає про 5 знакових памятників та інсталяцій у світі, присвячених Голокосту.
Взуття на березі (Будапешт, Угорщина)
На березі Дуная неподалік угорського парламенту стоїть 60 пар бронзового взуття – жіночого, чоловічого, дитячого. Вони є нагадуванням про події 1944-45 років. Тоді угорська нацистська партія проводила масові розстріли євреїв просто на березі, а їхні тіла скидали в воду.
Плити, плити (Берлін, Німеччина)
Моторошна композиція складається з величезних бетонних плит просто посеред міста. Всього плит 2711, вони різної висоти та розміру. Незважаючи на простоту і аскетизм пам’ятки, вона справляє глибоке враження. Відкрили меморіал у 2005 році.
Стілець на 1000 євреїв (Краків, Польща)
Скульптурна композиція складається з 33 залізних стільців висотою 1,4 метри і 37 стільців висотою 1,2 метри, розміщених у одному із краківських районів та на трамвайних зупинках і по периметру району. Кожен охочий може сісти на стілець в очікуванні транспорту, як колись кожен міг стати жертвою нацистського режиму.
Скульптурні стільці – це пам’ять про 1000 загиблих у місцевому гетто євреїв.
Яд ва-Шем (Ієрусалім, Ізраїль)
Музей Голокосту, в якому зібрані унікальні матеріали та докази страшних часів, а ще – вражаючі памятники. Один із них має вигляд дерева з фігур людей, а інший нагадує паркан із колючим дротом, який зроблений із людських скелетів.
Рука (Майамі, США)
Величезних розмірів рука тягнеться до неба, а по ній, як по дереву, повзуть сотні людей. В основі монументу – рожевий камінь, який був спеціально привезений з Єрусалиму. А поряд встановлена меморіальна стіна, на якій вписані імена тисяч загиблих. Відкрився пам’ятник у 1990 році.
«Погляд у минуле»
На початку року в Києві у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, була офіційно відкрита інсталяція «Погляд у минуле».
Інсталяцію складають два кам’яних валуни природної обробки, між каменів лежить дерево. В кам’яні стели вмонтовані монокуляри з фотографіями. Вони належать німецькому військовому фотографу-пропагандисту Йоганнесу Геле, який восени 1941 року в окупованому Києві зробив серію кольорових знімків. Серед них найвідоміші фото Бабиного Яру, зроблені одразу після масового розстрілу майже 33771 єврея 29-30 вересня. Ці кадри є важливими документами і свідченнями жахливого злочину, які нацисти вчинили у Бабиному Яру.
bit.ua поспілкувався з Анною Камишан, художницею та авторкою інсталяції.
Розкажіть, що ця інсталяція для вас означає?
По-перше, відкриття інсталяції, звісно, є важливою подією в моєму житті. Та з погляду смислів, думаю, це дуже правильно, що в Києві будуть з’являтися об’єкти, які зможуть виводити людину зі стану повсякденної метушні й допомагати думати про власне життя в якомусь іншому контексті. У нашому конкретному випадку – через погляд у минуле та спробу віднайти взаємозв’язки між собою сьогоднішнім і подіями, які відбувалися багато років тому.
На мою думку, це добрий шанс для міста й кожного з нас більше зрозуміти історію самого міста, і його жителів, і свою власну. Люди, що мешкають у Києві, продовжують історію цього міста, вони є нащадками тих подій, які тут відбувалися. Можливо, їхні родичі, сусіди були частиною цієї історії. Насправді вона дуже близька, якщо усвідомити, що будинки, які нас оточують сьогодні, були свідками тих подій.
Якщо говорити про особисте, чи історія вашої родини, родичів, які загинули в Дробицькому яру, історія дідуся, якому вдалося врятуватися, уплинула на виникнення ідеї інсталяції або її формату?
Не думаю, що історія моєї родини вплинула на форму інсталяції. Але історія мого дідуся та моєї родини вплинула загалом на моє розуміння себе й розуміння крихкості сім’ї. Моєму дідусеві вдалося вижити під час Голокосту. Усі інші були вбиті в Харкові в 1941 році. Він місяцями ховався в шафі, щоб його ніхто не побачив і не видав.
Дідусь розповідав мені, що в них була чимала родина, величезний будинок, він ходив до своїх тітоньок, вивчав різні мови, займався на фортепіано. А потім усе це життя, яке в нього було до 11 років, зникло, було стерто. Пам’ятаю, у якомусь з інтерв’ю, уже коли йому було приблизно 80, він сказав, що тільки зараз починає розуміти, як йому все життя не вистачало цієї родини, яку втратив у дитинстві. Оцю крихкість буття важливо розуміти й нам сьогодні. Коли ти це розумієш, то ставишся до всього більш дбайливо.
У якомусь сенсі дерево, яке ми бачимо в інсталяції, уособлює історію цієї крихкості життя. Тож, вочевидь, історія моєї родини вплинула на мене. Але сам образ усе ж взятий з іншої історії. Часто на єврейських цвинтарях ставлять мацеви у вигляді зрубаних дерев. Дерево, яке більше не росте, – символ смерті. Та в нашій інсталяції є ще інверсія. Ми зробили частину без коріння. Це символізує зруйнований зв’язок із родом, історією.
Історію свого дідуся, родини ви дізналися вже в дорослому віці?
Напевно, дізналася я років у 14 тоді, коли й уся наша родина. Мій тато також не знав цієї історії.
Ви цікавились історією геноциду єврейського народу до того, як дізнались історію діда?
Ні, до того, як я дізналася, що наша родина єврейська, цим не цікавилася. Я була дитиною, що навчалася в українській школі, де про це ніхто ніколи не говорив. Але як тільки дізналася, стала шукати, вивчати.
На вашу думку, сьогодні ми маємо проблему з тим, що чимало людей із різних причин не знають історію своїх родин, ті чи ті події зачепили їхні родини?
Так, це проблема. Ба більше, нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків створює проблеми для нас. Сім’я – це витоки. Принаймні я вірю, що люди повторюють і свої родові травми, і якісь типи поведінки. Із того, про що всі знають, – це травми, пов’язані з війною, або, наприклад, культом їжі в родинах, які пережили голод, Голодомор. Ця історія переслідує людину. Часто ми навіть не розуміємо, чому діємо так чи так. По суті, усі ці родові травми сковують нас, не дають вільно робити вибір у житті. Ти просто заручник, не розуміючи цього.
Для мене завжди було дивно, коли в людей немає фотографій членів власної родини в третьому поколінні. Для мене це дуже тонка річ. От дивлюся на фотографії своїх тіток, які були вбиті в Дробицькому яру, і розумію, що ми на одне обличчя. Від цього стає тепло, є відчуття, що історія продовжується, я її продовжую.
Що виникло першим – ідея на мить зупинити людину та спонукати замислитися про минуле або бажання кудись інтегрувати використані в інсталяції фотографії міста часів окупації авторства німецького фотографа-пропагандиста Йоганнеса Геле?
Коли ми точно дізналися, де ці фотографії були зроблені, захотіли їх там розмістити, щоб кожен зміг порівняти, як це конкретне місце виглядає зараз, з тим, як воно виглядало багато років тому, в історичний момент, зафіксований на цих світлинах.
Ці фотографії стали інструментом, який дає змогу зазирнути у своє минуле, у минуле своєї родини, міста, його мешканців. Це дуже конкретний інструмент.
Є лише 29 фотографій, що зробив в окупованому Києві Йоганнес Геле, який був нацистом, фотографом-пропагандистом. Він є автором єдиних світлин, зроблених одразу після масових розстрілів у Бабиному Яру восени 1941-го. Ці фотографії згодом стали одними з найважливіших свідчень нацистських злочинів. Ми хотіли показати взаємозв’язок між подіями 1941 року й сучасністю. Тому спочатку виникла ідея розмістити фотографії того періоду в сучасному просторі.
А вже потім під неї шукали форми? Як відбувався цей процес?
Так, і ми довго думали, яким має бути це місце, де ти заглядаєш у минуле. У якийсь момент вийшли на ідею використати дерево та кам’яні валуни, які, до речі, теж несуть багато контексту. У певному сенсі дерево просто з’явилося з локалізації двох світлин. Це одні з найстрашніших фотографій, зроблених Геле в Києві. Це інсталяція 18+. На проспекті Перемоги він зняв тіла вбитих людей, які просто лежать на узбіччі, а повз них ідуть люди. Ці знімки були зроблені один навпроти одного. Ми так і розмістили наші монокуляри, щоб люди бачили те саме, що бачив фотограф у ту мить.
Дерево, що лежить між валунами, є, по суті, «тілом», така алегорія на історію смерті.
І також дуже символічно, що проспект Перемоги дуже «живий». Там постійно ходять люди, там потужний автомобільний трафік. На фотографіях лежать тіла людей, але повз їдуть якісь повози, машини, кудись ідуть люди, якась черга. Це вражає. Ми бачимо смерть, бачимо людей, які були вбиті та про яких ми, найімовірніше, ніколи нічого не дізнаємося, а поряд несеться життя.
Ми поговорили про символізм дерева, присутній в інсталяції, його форми. Але як його шукали й обирали? Які технології оброблення застосовували?
Дерево, яке входить до інсталяції, пройшло термічне оброблення, що робить деревину стійкою до впливу навколишнього середовища та вогню. До цього в Україні не використовували технологію термооброблення в печах для дерев такого великого розміру.
Щодо пошуків цього дерева. Це була санітарна вирубка, здається, у Рівненській області. У нас на це дерево є сертифікат. Довго шукали дерево, яке б підійшло. Хотілося знайти мертве дерево в Бабиному Яру або іншому місці країни, де сильно відчувається трагедія Голокосту, але все, що ми знаходили там, на жаль, лише дуже трухляві дерева, які не підходили нам, які були в дуже поганому стані – із ними неможливо було нічого робити. Тому тут особливої історії не вийшло.
Зате історія вийшла з валунами?
Так, ми взяли валуни з Лезниківського кар’єру. Це червоний граніт, який у радянський період використовували архітектори та скульптори для створення пам’ятників. З такого ж граніту в ті часи був встановлений пам’ятник «радянським громадянам і військовополоненим», розстріляним у Бабиному Яру. Який ніяк не вказує, що нацисти робили «чистки» за національною приналежністю. Євреїв і ромів убивали за те, що вони були євреями й ромами. Не вказується також на те, що розстрілювали пацієнтів Павлівської психіатричної лікарні. Тут заразом убивали українських націоналістів, військовополонених, підпільників. Нашою задачею було оцю комеморативну функцію, яка в радянський час не була ніяк виконана, повернути.
Після видобутку валуни не піддавалися ніякому додатковому обробленню. Це символізує намір не трактувати події минулого, а дати можливість побачити їх такими, якими вони були. Ми працюємо з фактами й подаємо їх аудиторії без втручання й інтерпретацій.
Ця та подібні інсталяції, на вашу думку, дійсно зможуть спонукати людину зупинитися й подумати про минуле?
Сподіваюся. Але нікого не хочеться змушувати, хочеться, щоб це бажання виникало природно.
Чи побачимо ми ще інсталяції, які «розповідатимуть» історію Голокосту? Які саме?
У нас є більш розширена інсталяція «Погляд у минуле» з фотографіями Йоганнеса Геле в Бабиному Яру. І будуть й інші об’єкти в Києві, зокрема в Бабиному Яру. Отакі валуни, де можна буде заглядати в монокуляр і бачити фотографії минулого. У деяких випадках, як з інсталяцією на проспекті Перемоги, там будуть якісь художні, скульптурні елементи. Але що саме й коли з’явиться, говорити зарано. Ми плануємо залучати до цього проєкту українських і міжнародних митців.
