Ним надихалися Чарлі Паркер та Дженіс Джоплін: як безхатько-вікінг Мундог змінив музику
Гуляючи Нью-Йорком 50-х, ви могли б помітити сліпого безхатька, одягнутого в шати вікінгів, зі списом в одній руці та купою саморобних музичних інструментів у торбинці за плечима. Як і більшості американців того часу, вам було б важко здогадатися, що цей дивакуватий чоловік є знаковою фігурою авангардної культури Америки, який згодом вплине на Чарлі Паркера, Стіва Рейха та Дженіс Джоплін. Його звали Луї Томас Хардін, але музиканти кликали його Moondog (Мундог).
Народження легенди
Луї Томас Хардін народився в Мерісвіллі, штат Канзас, у 1916 році. Переломним моментом у житті хлопця стала поїздка з батьком, який був єпископом, до корінних індіанців арапахо. Йому дозволили сидіти на колінах вождя Жовте Теля та бити в барабан, обтягнутий шкірою буйвола.
Ця подія формує в дитини потяг до музики. У дорослому віці Луї згадає: «Ритмічно моя музика повертається в минуле – до ритмів індіанців. Ви не знайдете нічого більш синкопованого».
У 16 років із Луї стається нещасний випадок. Він випадково знаходить динамітовий ковпак, який вибухає йому в обличчя, зробивши сліпим. Він відправляється до школи для сліпих в Айові, де вчиться писати шрифтом Брайля та проходить першу музичну підготовку. У 1940-му Хардін вирушає в Нью-Йорк шукати натхнення та реалізовувати себе як музиканта.
Не маючи грошей, він оселився на вулиці, на розі 53-ї або 54-ї вулиці та 6-ї авеню на Манхеттені, який потім назвуть «рогом Мундога».
Поруч із місцем «проживання» був Карнегі-Холл. У день прибуття до міста Луї відвідав концерт, на якому Леонард Бернштейн, тоді асистент диригента Нью-Йоркської філармонії, дав дебютний виступ. Ця подія настільки його захопила, що він почав регулярно відвідувати репетиції Нью-Йоркської філармонії. Але у 1947 році йому ставлять ультиматум: або він одягається як нормальна людина, або йому забороняють слухати репетиції оркестру.
«Я мав багато пропозицій від людей, які говорили, що вони допоможуть мені, але що я повинен одягатися звичайно. Але я цінував свою свободу одягу більше, ніж прагнув просунути свою кар’єру композитора. Я просто хотів робити свою справу», – згадує Хардін.
Луї не подобалося, що жителі Нью-Йорка асоціювали його з Ісусом Христом через сплетену бороду та довге заплутане волосся. Тому він вирішує одягатися як вікінг відповідно до його пристрасті до скандинавської міфології та культури. Він носить шолом із рогами, туніку та бере в руки декорований спис. Але його вбрання – це не тільки елемент епатажу. Воно показує його особистість.
Лише в червні 1981 року в Стокгольмському природознавчому музеї, у якому відбулося урочисте відкриття артефактів вікінгів, музикант дізнався, що суворі воїни-скандинави ніколи не носили шоломів із рогами. Це руйнує його уявлення, але не змушує відмовитися від образу.
Він називає себе Мундогом на честь собаки дитинства Лінді, яка «гавкала на Місяць більше, ніж будь-яка інша собака».
Упродовж 30 років із моменту переїзду Хардін виступає на вулиці. У 1951-му він пише свою першу композицію «Все – самотність», на яку потім зробить кавер Дженіс Джоплін.
Його виступи потрапили в поле зору дослідника музики Тоні Шварца. Він робив польові записи вуличних виконавців. Завдяки допомозі Шварца виходить альбом із назвою «На вулицях Нью-Йорка» зі звуками природи та шумом міста. Цей запис сподобався відомим музичним діячам США та допоміг Луї заробити достатньо грошей, щоб подати до суду на радіоведучого та зірку рок-н-ролу Алана Фріда, який вирішив привласнити собі популярність Мундога.
Він називає своє шоу на радіо The Moondog House (Будинок Мундога) й коронує себе King of the Moondoggers (Король Мундогів). Певно, що Луї програв би цю справу, якби не допомога таких композиторів як Ігор Стравінський, Артуро Тосканіні та Бенні Гудман. Вони висловили свою повагу до Мундога й зазначили, що цей псевдонім належить Хардіну, який здійснив вплив на тогочасну американську культуру.
Мундога розглядали як контркультурну ікону. Його шанували джазові музиканти, наприклад Діззі Гіллеспі. Найбільше визнання Мундог дістав тоді, коли Френк Заппа назвав його «годинниковим механізмом», а письменник Алан Гінзберг запрошував виступати на читаннях поезії.
На початку 1970-х він все ще жив на вулиці, хоча студенти носили футболки з його зображенням та слухали його альбоми. Загалом 70-80-ті були найродючішими у творчості Хардіна.
Складна музика Мундога
Композиції Мундога не можуть існувати без саморобних музичних інструментів. Він створив невелику трикутну 25-струнну арфу. Варто згадати безіменний трикутний струнний інструмент, на якому потрібно грати смичком. Ще він мав просту пентатонічну клавіатуру, а тримбою називав ударний інструмент, який зовнішнім виглядом нагадує кахон із перкусіями. А ще була уні – семиструнна цитра.
Словом, якщо ви колись забажаєте зіграти композиції Мундога, варто буде не тільки створити ці інструменти, а ще й гарно попрактикуватися.
Музика Луї відрізнялася характерним тембром та складним ритмом. Мундог був одержимий синкопічними ритмами (зміщення акценту із сильної частки такту на слабку) та мелодіями духових інструментів. На його смаки вплинуло прослуховування в дитинстві військового духового оркестру та регтайму (попередника джазу), які мали складні ритмічні малюнки. Він так не любив поширений ритм 4/4, що навіть сказав: «Людський рід помре під 4/4».
Твори Хардіна мали чітку структуру. Йому не подобалися популярні тогочасні музичні експерименти з атональністю та мікротональністю.
«Гармонійно моя музика така сама як у Баха, Бетховена, Брамса та подібних композиторів. Різниці насправді немає. Я суворо дотримуюся тональності, а тому почуваюся самотнім», – говорив Мундог.
Він був шанувальником німецького композитора, проте міг без сорому вказати на помилки Баха: «Я люблю Баха, але він ніколи не аналізував своїх творів. Я впевнений, він зрозумів, що там було багато помилок. Я впевнений, що він виправив би їх, якби мав час, але в нього були діти та дружина, про яких необхідно було піклуватися».
Мундог вирішив не придумувати нічого нового, а шукати інноваційність у минулому. Він запам’ятав рядки з книжки про класичну музику, яку прочитав у дитинстві: «Ви ніколи не будете композитором, якщо не опануєте контрапункт (одночасне поєднання декількох мелодійних ліній)». Цей художній прийом спостерігається у всій його творчості.
Крім цього, музику Мундога можна назвати по-справжньому американською, ба більше – такою, яка здійснила подорож крізь часи. У ній містяться перкусійні мелодії індіанців, джаз афроамериканців, регтайм білих американців та звуки вулиць Нью-Йорка.
Творчий доробок та вплив Мундога
За своє життя Мундог написав більш як сотні творів, зокрема 81 симфонію, твори для оркестру, камерних та духових ансамблів (і навіть саксофона), творів для фортепіано та органа, і близько 50 пісень. Часто він писав свої твори із запаморочливою швидкістю. Бувши композитором-резидентом у Відні у 1983 році, Мундог написав три симфонії за шість тижнів. Загалом до кінця наступного року він написав 20 симфоній.
Наразі залишається велика кількість непочутих і невиконаних композицій Хардіна. Вони потребують участі величезної кількості людей. Дев’ятигодинна робота «Космос» вимагає залучення тисячі музикантів та співаків. У композиції «Дерев’яний тон» мають грати вісім диригентів та 76 тромбоністів. Окрім цього, багато етюдів написані шрифтом Брайля, які необхідно правильно прочитати й перекласти.
У 1974 році Мундог нарешті реалізував свою мрію відвідати батьківщину своїх музичних кумирів – Німеччину. Після успішної серії концертів Хардін заявив, що не повернеться додому, зробивши своїм новим будинком вулиці Франкфурта, Гамбурга та Реклінгхаузена.
У Німеччині під час екскурсії він познайомився зі студенткою геології Ілоною Гебель. Вона так захопилася музикою ексцентричного виконавця, що переконала його переїхати до неї та її сім’ї в село Оер-Еркеншвік. Гебель залишила археологію, щоб стати видавчинею, продюсеркою та помічницею Мундога. Разом вони заснували видавничу компанію Managarm (названа на честь собаки в скандинавській міфології, яка переслідує Місяць). З часом ці суто професійні взаємини переросли в кохання.
Водночас у США поширюються чутки, що Мундог помер. Його ім’я стає легендою. Але у 1989 він шокує всіх своїм поверненням на рідну землю, щоб виступити на фестивалі New Music America.
Незлічені класичні та некласичні музиканти, зокрема Джиммі Макгріфф, Марк Болан, Moonshake, Stereolab, цінували музику Луї. Його ім’я не забуте й у сучасному світі.
Багато хто критикував виконавців електронної музики за семплування фрагментів із творів Мундога. Наприклад, Mr.Scruff, британський продюсер і диджей, використав зразок пташиного плачу Moondog’s Bird у 1999 році для композиції Get a Move on. Цей танцювальний трек зробив так, щоб усі знову згадали про Мундога.
Хоча сам Хардін був шанувальником семплінгу, вперше відкривши технологію в Німеччині в 1980-х і вихваляючи її безмежні можливості (його альбом Elpmas, що вийшов у 1991 році, є простою анаграмою слова Sample).
Луї Хардін помер 8 вересня 1999 року в Німеччині. Цікавий факт, що Мундог вважав містичною цифру 9.
«Я виявив, що в перших дев’яти обертонах є код, який міг задумати лише Бог – я називаю його Мегамозком. Цей код не лише доводить, що Бог існує, але й підтверджує, що там є таємні закони, що стосуються космічної конструкції. Ці речі є всі в перших дев’яти обертонах», – розповідав музикант.
Мундог став важливою частиною американської музичної культури. Його симфонії вивчають у консерваторіях США, пісні еклектично переосмислюють сучасні музиканти, а творчий доробок вивчають історики та культурологи. Луї Хардін міг би розкішно жити як шанований композитор, але особиста свобода стала для нього важливішою. Він був дивакуватим безхатьком, вплив якого на світову музику є досі невивченим.
