Історія українця, який першим підняв жовто-блакитний прапор над Антарктикою
«Це був кураж, який ні з чим не порівняти»
Геннадій Міліневський – один із найвідоміших науковців України. Він брав участь у близько півсотні супутникових і ракетних експериментів у космосі, розробив комплекс пристроїв для вивчення штучних і природних полярних сяйв.
А ще він очолював Першу українську антарктичну експедицію та підняв прапор України на станції «Академік Вернадський» (до 1996 року станція «Фарадей»), яка раніше належала Британії.
Разом із Nemiroff ми продовжуємо проєкт «Тому що історію пишуть перші», у якому українці розповідають про свої звершення, які увійшли до історії. Вони відверто зізнаються, через які складнощі їм довелося пройти, щоб досягти мети.
У цьому матеріалі – історія Геннадія Міліневського, який доклав максимум зусиль, щоб на мапі Антарктики з’явилась українська станція.
Як все починалося
Я брав участь в активних експериментах у космосі – у межах військової програми СРСР. Ми проводили спостереження за різними об’єктами, що інжектуються з борту ракет у космосі на висотах 150-200 км. У такий спосіб випаровували та викидали в космосі хімічні елементи – барій, натрій, цезій, й утворювали плазмові та нейтральні хмари, динаміку яких ми досліджували із землі. Потім фінансування програми припинили.
Після цього я продовжував працювати завідувачем лабораторії на кафедрі астрономії та фізики космосу КНУ ім. Тараса Шевченка, і випадково виникла можливість попрацювати над вивченням Антарктики.
Мій друг працював в Інституті геології, зав лабораторії з якого тоді саме повернувся з британської антарктичної станції «Фарадей». Напередодні Британія запропонувала передати станцію «неарктичним країнам», і директор інституту робив усе для того, щоб станцію отримала Україна.
Річ у тім, що після розпаду СРСР Росія забрала всі станції під себе. Хоча до цього Україна активно працювала в Антарктиці – там було багато українських вчених і технічних фахівців; майже всі судна, які ходили в Антарктику, побудували в Україні. Тому нам дуже потрібно було повернутися туди знову.
Одного разу мій друг запросив послухати свого завлаба, який повернувся зі станції «Фарадей». Я прийшов в Інститут геології, і мені дуже сподобалося почуте. Підкупило те, що головні напрямки дослідження станції – майже те саме вивчення іоносфери. Тобто майже мій напрямок роботи.
Тому наступного ранку я пішов до Центру антарктичних досліджень, який тоді складався із директора ЦАД Петра Гожики та його заступника Юрія Оскрета й запропонував себе як фахівця. І так вийшло, що наступні два роки я працював над процесом передачі станції «Фарадей» Україні. А далі вже став начальником станції.
Які виклики постали перед експедицією
Одним із найголовніших зобов’язань України перед британською службою було те, щоб ми мінімум 10 років продовжували дослідження. І в нас це вийшло. Ми плавно перейняли дослідження британської команди: між їхніми даними та нашими, які ми отримували вже після передачі станції, не було ніякого стрибка.
Головною складністю на станції була пожежна безпека. Там немає ні пожежної бригади, ні швидкої допомоги – тільки 12 людей команди. Тому пожежа – найстрашніше, що може статися. Звичайно, поруч є аварійна станція: якщо раптом головна згорить, можна протриматися на аварійній пів року або навіть більше. Але це на крайній випадок.
Одного разу на станції спрацювала пожежна тривога. Я підбіг до пульта й побачив, що проблема в дизельній, а це найнебезпечніше місце на станції. Ми організували команду й із вогнегасниками відправили туди. Виявилося, що датчик спрацював через те, що загорівся віконний вентилятор, пожежі не було. Після того випадку я завжди лягав спати в одязі, щоб в разі чого оперативно відреагувати.
Ще одна проблема – психологічна сумісність учасників експедиції. Ми вирушили на станцію першими, жили з британцями й спілкувалися з ними. Можна сказати, ввібрали їхній дух. А наступні учасники приїжджали пізніше, коли британців не було. Деякі з них у минулому були учасниками радянських експедицій, тому мали зовсім інший «устрій».
Наприклад, на станції було заведено підтримувати чистоту й регулярно робити прибирання. Всередині ніхто не ходив у взутті. А частина команди спочатку не дотримувалися таких порядків – могли зайти на станцію у взутті та сісти за стіл у «ватніку». Тому виникло протистояння – колектив неявно розділився.
Виникали й технічні складнощі. Наприклад, десь через місяць у нас дала збій система опалення. На станції були два бойлери на дизельному паливі. Одного разу прорвали прокладки – і бойлерна на 15 см заповнилася водою з дизельним паливом. Добре, що мороз був невеликий, і ми встигли за добу все відремонтувати.
Як британський “Фарадей” став українським “Академіком Вернадським”
Нещодавно Україна завдяки зусиллям керівництва Національного антарктичного наукового центру МОН України та за рішенням уряду придбала дослідницьке судно Британської антарктичної служби – «Джеймс Кларк Росс». Отримати власне дослідницьке судно це була давня мрія українських полярників. Символічним є те, що саме на цьому судні перша п’ятірка українських зимівників рушила з Фолклендських островів до британської станції «Фарадей» у першу зимівлю у листопаді 1995 року. Через два місяці ця станція 6 лютого 1996 року стала першою українською антарктичною станцією «Академік Вернадський».
День, коли на Антарктиці підняли український прапор
Це було 25 років тому, але я добре пам’ятаю той день. Усе відбувалося в легкій метушні. Британці мали піти зі станції, момент передачі станції планували на ранок. Але британський вертоліт зламався, і вони не могли забрати свою команду.
А перед цим була ще історія – ми не знали, чи залишимося на зимівлю з нормальною системою зв’язку. Довго український уряд не оплачував систему зв’язку.
Коли британці віддавали станцію, то поставили кілька умов. Перше – вони заправлять станцію на зимівлю паливом, але ми маємо його сплатити. Друге – вони купили нову систему зв’язку на станцію й сказали: якщо хочемо, щоб її залишили, також потрібно заплатити. Це логічно.
Ми погодилися, але момент оплати затягувався. За два тижні до передачі станції зв’язківець британської команди мав завдання збирати всю систему зв’язку. Він це зробив і склав все в ящики для відправлення. І фактично за день до відходу британців пройшла плата. Тоді наш зв’язківець Роман Братчик все збирав і відновлював.
Коли настав момент підіймати прапор, ми вийшли до флагштока на скелі. Спочатку бейз-командер станції «Фарадей» Данкан Хейг зняв свій прапор зі сльозами на очах, а потім я підняв український. Це був такий кураж, який ні з чим неможливо зрівняти.
Підняття українського стяга над Антарктикою – одна з найвизначніших подій в історії України. Але ми не зупиняємося на цьому й продовжуємо підкорювати нові «землі». Сьогодні приватні компанії та українські бренди роблять активні кроки для відкриття космічних горизонтів.
Вже у 2022 році компанія Spacebit, залучившись підтримкою українського бренду Nemiroff, за партнерства з United Launch Alliance та Astrobotic Technology в рамках програми NASA CLPS, здійснить першу українську місію на Місяць та вперше відправить на Місяць прапор України.
Прапор роздруковано на 3Д принтері, а при його виготовленні було використано спеціальну технологію “зеленого” або безвідходного виробництва, що черговий раз доказує прогресивність нашої країни.
Чому це важливо
Це точно найголовніша подія в моєму житті. Не тільки тому, що я підняв український прапор – до цього було два роки настільки тяжкої роботи, що й важко уявити.
Кілька разів процес передачі станції зривався буквально за кілька годин. Потрібно було рішення від українського уряду, що ми приймаємо станцію, а вони тягнули до останнього. Паралельно ще й Південна Корея хотіла отримати «Фарадей».
Навесні 1995 року британська делегація приїхала до України, щоб дізнатися, беремо ми станцію чи ні. А напередодні МЗС України відправило Британії меседж на кшталт «Україна згодна прийняти станцію». Начебто нам її нав’язують.
Британська делегація була в Україні перед поїздкою до Південної Кореї – якби від нас не було сигналу, вони б поїхали до Кореї й там би почали інший процес передачі станції.
До того ж щоразу Британія перевіряла Україну на міцність: чи реально ми можемо взяти станцію й працювати на ній. Наприклад, коли ми вперше їхали на ознайомлення зі станцією, частину грошей повинна була сплатити Україна. Це близько $5 тис. Начебто небагато, але якщо враховувати, що тоді зарплата на моїй кафедрі була $10-20, то сума виявилася серйозною.
Кабмін гроші не давав, тому ми шукали спонсорів самі. І вийшло так: сьогодні до 19:00 потрібно заплатити, а ми зранку не маємо всієї суми. Але ми все ж знайшли спонсора й внесли оплату за 15 хвилин до закриття каси Британського посольства.
Про дослідження під час експедиції
Найголовніші дослідження стосуються озонової діри. Її відкрили саме тими приладами, які були на станції. Вивчення озонової діри тривають і досі. Сьогодні не можна на 100% сказати, що це витвір людства, потрібно ще років 50 спостерігати, щоб точно зрозуміти: це не природний процес, а штучне утворення через великі викиди фреонів та хлору в атмосферу.
Дослідження в Антарктиці дозволили нам серйозно сконцентруватися на вивченні фізики атмосфери. Ми виявили асиметрію озонової діри, і порушення цієї асиметрії, рухи асиметрії в часі – все це дозволяє точніше змоделювати, що відбуватиметься з озоновою дірою далі.
Також ці дослідження дозволили сконцентруватися на раптових стратосферних потепліннях. Вони спостерігаються в Арктиці кожні два роки, а в Антарктиці були у 2002 та 2019 роках. Це явище виникає, коли потужні планетарні хвилі руйнують полярний вихор, який практично створює озонову діру.
Полярний вихор – це потужний вихор у стратосфері на висотах від 10 до 50 км, який зберігає холод усередині. Коли він руйнується, холодне повітря потрапляє в середні широти. У нас через це, наприклад, у березні випадає сніг і холоднішає. Частота цих раптових потеплінь стає високою – наразі ми досліджуємо ці процеси та явища.
Сьогодні тема дослідження Антарктики в Україні розвивається. Вже провели багато корисної роботи, купили перший криголам «Джеймс Кларк Росс», який привіз нас на першу експедицію. Правильно, що держава інвестує ресурси, адже це — майбутнє.