Коли весь світ – це просто кімната. Чому варто подивитися «Стоп-Земля», навіть якщо ви далеко не підліток
Маша ледь слухає вчительку біології, яка розповідає про закоханість, і розглядає потилицю Сашка, який сидить на кілька парт попереду.
Однокласник Сєня жартівливо радить не подавитися слиною, і Маша відводить погляд.
Маша частіше мовчить, ніж говорить; танцює в кімнаті, повній приглушеного освітлення, під музику в навушниках; носить із собою закоханість, про яку говорить тільки двом найближчим друзям і про яку не наважиться сказати тому самому Сашкові.
Світ Маші – це школа, де було б зовсім нудно, якби не двоє найкращих друзів Сєня та Яна; квартира, де можна лежати разом із мамою на підлозі та їсти бутерброди; дискотека, на яку покладаються великі надії (бо там має бути Сашко); життя тут і зараз із невизначеністю, що стосується теперішнього, і страхами щодо такого ж невизначеного майбутнього.
Маша – це школярка, у якій багато хто впізнає себе, як і в її друзях та однокласниках. Дорослі впізнають свої улюблені «ось будуть у тебе свої діти, тоді й зрозумієш» у фразах батьків старшокласників. А ще під час перегляду ми всі відчуватимемо легку ностальгію за шкільними часами, навіть якщо школу ненавиділи сильніше за походи до стоматолога.
Ми сходили в кіно на фільм «Стоп-Земля» Катерини Горностай та розповідаємо, чому варто дивитися стрічку, яку називають першим українським мамблкором.
Камерний світ підлітків
Фільм «Стоп-Земля» – камерне ігрове кіно, дуже красиве й по-своєму тягуче, не схоже на інші стрічки та серіали про підлітків. Тут немає божевільних пригод та небезпек – скоріше спроба задокументувати те, як багато хто переживав свій підлітковий вік.
У деяких рецензіях можна побачити думку, що у фільмі не відбувається зовсім нічого. Підлітки, яких грають непрофесійні актори, просто ходять до школи, на уроках гортають інстаграм, закохуються – але без накручених драм та гучного з’ясування стосунків. Сваряться з батьками або, навпаки, намагаються поговорити з ними відверто, хоча не особливо виходить. І зрозуміло, чому комусь із глядачів чи критиків могло не вистачати екшну – ось тільки режисерка Катерина Горностай бачила іншу мету картини.
Як зізнавалася сама Горностай після показу фільму в київському кінотеатрі «Жовтень», їй хотілося розповісти про тих нудних підлітків, у яких можна впізнати себе у шкільні роки.
Режисерка наважилася показати ту саму непримітну частину життя школярів, де половина дня зайнята нецікавими уроками, а друга – прогулянками, посиденьками та обговоренням банальностей. Якщо під час перегляду хочеться вигукнути, що підлітки так не розмовляють, постарайтеся згадати ваші розмови у старшій школі. Якщо тусовки у фільмі з боку мають нудний вигляд – згадайте, що зазвичай не похмурими посиденьки зі слабоалкоголками, травою та грою у пляшечку здаються лише їхнім учасникам.
Горностай вдалося передати той самий стан вакууму, у якому перебуває багато школярів. Начебто життя і наповнене обов’язками та цікавостями, але немає відчуття глобальної мети – та й не повинно бути, найімовірніше тому, що тобі 16–17 років і ти не маєш уявлення, що робити далі. Не розумієш, як впоратися з відчуттям тихого відчаю – коли все об’єктивно не жахливо, але чогось бракує. Може, взаємності від того Сашка з довгими віями, може, усвідомлення, що років через п’ять ти насилу згадаєш, чому в Сашка була закохана.
Компенсується цей стан космічної нудьги красою. Комусь фільм дивитися було нестерпно через тягучість, але в цій тягучості, неквапливості й була вся краса. А відірватися від кадрів гри в бадмінтон у мертвенно-синьому залі під сліпучими софітами або від атмосфери Машиної кімнати, або від порізів, з яких тече не кров, а глітерне чорнило, і взагалі неможливо.
Позачасність та відсутність соціальної драми
У стрічці немає перегину щодо схибленості на соцмережах і гаджетах. Старшокласники, що гортають на уроках стрічку інстаграму, що залипають у смартфон перед сном і знімають безглузді відео на вписках, мають максимально органічний вигляд. Тут немає якоїсь клішованої схибленості, яку досить карикатурно зображували в тому ж серіалі «Школа», немає кожного другого одинадцятикласника-блогера, що записує сторіз у вільну хвилину. Можливо, це має менш сучасний вигляд, але, чесно кажучи, від цього фільм лише виграє.
Режисерка не намагалася запхати всі проблеми підлітків у двогодинний хронометраж, хоча, напевно, могла б – і це хочеться назвати плюсом. І хоча у фільмі знайшлося місце і проблемам у стосунках із батьками, і натякам на посттравматичний синдром, і селфхарму, і цькуванню в школі, і нерозділеної закоханості, перегинів немає.
Ми б могли отримати ще одну стрічку в дусі «Перших ластівок», «Секс, інста і ЗНО» або тієї ж «Школи», де намагалися зібрати всі жахіття, з якими можуть зіткнутися підлітки – залежність від соцмереж, зґвалтування, ранню вагітність, спроби суїциду, хвороби, скандали, булінг, расизм, алкоголізм, пустощі наркотиками, страх завалити ЗНО, злодійство, шантаж, злив нюдсів у мережу. Але, на щастя, фільм вийшов іншим.
Якщо порівняти з підлітковими серіалами, де проблем було занадто багато та здавалося, що життя школярів – це якесь суцільне пекло, «Стоп-Земля» – це картина, від якої не хочеться померти. Вона не дає якихось хибних величезних надій на світле майбутнє, залишає багато запитань (іноді навіть забагато), але водночас не лягає на плечі важким тягарем. І саме тому фільм вийшов таким, який хочеться переглянути – і це не закид стрічкам і серіалам, які порушують важливі соціальні проблеми.
Музика
Й окремо хочеться відзначити те, за що фільм хвалили, мабуть, всі – музичний супровід. Замість українських хітів, що звучать звідусіль, Горностай зробила ставки на менш відомі треки МС Брехунця, Олександри Морозової, Мар’яни Клочко, Світлани Няньо, гуртів «Людська Подоба», Kurs Valut, Vnature та «ВУЗВ».
Звучить музика органічно, а під час сеансів ми помічали, як глядачі намагаються зашазамити деякі пісні. Послухати їх, до речі, можна в окремій добірці SoundCloud.
Замість висновків
Якщо очікуєте від фільму документальної фіксації буднів підлітків – згадайте, що це ігровий фільм. Він не знятий за реальною історією, а став скоріше компіляцією спогадів самої режисерки та її фантазій. Утім, достовірності стрічка не позбавлена – знову ж таки, той, хто був таким собі аутсайдером у школі, легко проведе паралелі між собою та героями.
Можна дорікнути «Стоп-Землі» у нестачі відповідей на запитання. Чому про головних героїв так мало відомо? Що означають ті найкрасивіші кадри, які є у фільмі начебто тільки заради естетики й не несуть особливого смислового навантаження? З ким зрештою листується Маша й чому його ім’я не розкривають? Що означає кінцівка (тут без спойлерів), дає вона надію чи забирає її? Запитань можна поставити ще більше, але головне тут, здається, – чи потрібно на них відповідати?
Нам би хотілося, щоб в Україні знімали такі фільми. Не ідеальні, але красиві; без надриву, але спритно провокують емоції (у гарному сенсі). Без крінжу та загравань із проявами сучасності, викрученими на максимум. Такі, після яких залишається приємний посмак. Ті, що захочеться переглянути й потім.
Тож сходіть на «Стоп-Земля». Найімовірніше, ви не пошкодуєте.
Світлини в матеріалі: ФБ-сторінка Stop Zemlia
