«Взяти себе в руки» не працює. Як живуть люди з розладами психічного здоров’я
10 жовтня у світі відзначають День психічного здоров’я. Останніми роками у суспільстві все більш відверто обговорюють теми розладів та дестигматизації людей, що їх мають. На жаль, деякі стереотипи все ще існують – і попереду багато роботи з їхнього остаточного викорінення. Важливим залишається й позбуття страху перед консультацією з лікарем – це абсолютно нормально і є першим кроком до вирішення проблем.
До Дня психічного здоров’я разом з проєктом «Психічне здоров’я для України (MH4U)» поговорили з трьома людьми, Амбасадорами психічного здоров’я MH4U, які живуть з розладами – про діагностику та лікування, досвід терапії, реакцію близьких та прийняття себе такими, як вони є; і про те, як війна вплинула на їхній стан.
Анастасія, 27 років
Живе з обсесивно-компульсивним розладом (ОКР)
Про перші прояви розладу і його усвідомлення
Перші прояви ОКР я помітила в 11 років. Це класичні симптоми розладу: нелогічні страхи або переживання, страх за своє життя та через те, що я можу вчинити комусь шкоду, тривожність.
Тоді я не розуміла, що зі мною відбувається, і це мене лякало. Я думала, що тільки зі мною щось не так, а в інших все нормально. Батьки теж не зрозуміли, що зі мною; їм здавалося, що це через труднощі в новій школі.
У мене завжди було багато друзів, та я довго нікому не казала про свій стан. Я навчилася його приховувати: у крайньому разі могла сказати, що погано почуваюсь чи немає настрою.
Я звикла до розладу і просто почала з ним жити – доки півтора роки тому не стався важкий рецидив. Можливо, його спровокував коронавірус, бо я дуже тяжко ним перехворіла. З початком хвороби почали повертатися тривоги і страхи. До цього додалася тяжка форма депресії – класична, коли не виходиш з дому, лежиш цілими днями. Тоді вже я почала відверто обговорювати свій стан з друзями.
Моя подруга-психологиня допомогла скоординувати мої дії, порадила знайти спеціаліста. Я здогадувалася, що в мене, просто мені була потрібна оцінка професіонала.
Діагностика і лікування
Я звернулася до психіатра. Що важливо – розладами займаються не психологи, а психіатри і психотерапевти. Препарати має право виписувати тільки психіатр – він визначає, наскільки потрібне медикаментозне лікування.
У консультації нічого страшного немає: ви розмовляєте, лікар ставить питання, спостерігає за вами і на основі цього ставить діагноз. Цього не потрібно боятися.
У період загострення «взяти себе в руки» не працює. Мені було потрібне медикаментозне лікування, щоб я могла повернутися до нормального життя.
Також паралельно відбувалася терапія. Таблетки допомагають зняти симптоми, а терапія вчить розбирати вашу проблему до дрібниць.
Дуже часто помічаю, що люди люблять призначати собі ліки самостійно – а цього робити не треба. Є певна схема лікування, її розробляє тільки спеціаліст.
Про життя з розладом
Я маю епізодичний розлад: іноді він проявляється, іноді бувають періоди спокою, ремісії, коли мене він не турбує. Усе залежало і залежить від емоційно-психологічного стану: якщо все спокійно і рівно, ОКР не проявляється.
У когось з ОКР присутні або обсесії (нав’язливі думки, що заважають або лякають – прим.ред), або компульсії (ритуальні дії – прим.ред), або і те і те. У мене більш виражені нав’язливі думки. Зрідка були епізоди, коли я могла придумати якийсь ритуал: наприклад, складати речі в певному порядку. Це не логічні дії, а захисний механізм психіки, яка вигадує якісь полегшення. Я більш-менш можу це контролювати, є люди, які не можуть.
Нав’язливі думки пов’язані з тим, що викликає найбільше страху.
Я боялася гострих предметів вдома, могла ховати ножі, виделки, думаючи, що можу щось зробити собі чи комусь. Коли я сиділа з маленькими племінниками, здавалося, що і їм теж я здатна заподіяти щось погане. Дехто боїться підходити до потягів в метро чи просто переходити дорогу, бо здається, що умисно кинеться під машину.
Стереотипи довкола розладу і його сприйняття оточенням
У моїх батьків поширений радянський погляд на лікування: «потрібно просто більше працювати», «взяти себе в руки». Це не працює з людьми, які страждають від розладів. Зламана психіка – така сама реальна проблема, як зламана рука, її потрібно лікувати.
Батьки не дуже мене розуміють: наприклад, вони злякалися, коли дізналися, що я прийматиму пігулки. Вони мали стереотипи на кшталт «це на все життя, ти не зійдеш з таблеток», «ти станеш овочем». Такого не було: в мене дуже легко пройшло відвикання від препарату.
Близьке оточення в мене доволі свідоме, це адекватні розумні люди. З нерозумінням я стикалася з боку колег. Наприклад, колись колега казала: «Треба просто більше працювати, якщо ви собі таке придумуєте (мається на увазі розлад – прим. ред), то у вас є на це час». Подібні фрази знецінюють проблеми та ображають.
Я би всім порадила – якщо ви не знаєте чогось, не можете стати на місце іншої людини, просто не коментуйте її проблеми взагалі.
Як змінилося життя з початком повномасштабної війни
Я не відчула великої різниці в плані свого самопочуття, як би дивно це не звучало. Для мене це не новий стан: люди з тривожними розладами живуть у тривозі, напрузі, стресі постійно.
Помічаю, що люди з розладами, і я зокрема, стали більш зібраними. Мене навіть питали, як я можу так спокійно реагувати.
Спеціалісти відзначають, що люди з розладами спокійніші в період війні, ніж інші, бо постійно перебувають у стані турбулентності. А тут у нас є одна мета, один ворог, одна проблема на всіх.
Людям з тривожними розладами завжди простіше мати зовнішню проблему, на якій вони концентруються. Тоді внутрішні переживання зникають і вдається тримати себе в руках.
В мене хлопець в Маріуполі, він військовий з «Азову». Від початку повномасштабного вторгнення він там був, я цей період переживала і переживаю з ним досі. Навіть зважаючи на важку ситуацію, я можу себе контролювати та не впадати в паніку. Війна, звісно, вплинула; рівень стресу виріс; моментами стає важко, але доволі швидко я можу взяти себе в руки.
Зараз мені допомагає справлятися таке: робити кожного дня одну річ (не обов’язково корисну чи необхідну), яка приносить мені задоволення. Я просто дозволяю собі не робити нічого годину або прогулятись тощо. Важливо знайти для себе те, що заспокоює та відволікає.
Як наважитися на консультацію з лікарем
Життя швидкоплинне, як би нам не хотілося про це не думати, і не варто витрачати його на страждання. Якщо є можливість звернутись до лікаря, треба це зробити і жити далі.
Для мене життя з розладом виявилося страшніше, ніж звернутися до спеціаліста.
Я всім раджу не придумувати собі діагнозів, а просто звернутися до лікаря. Можете читати відгуки, питати знайомих. Зараз багато лікарів ведуть соцмережі, де ви можете більше про них дізнатися.
Олена, 35 років
Живе з біполярним розладом та ОКР
Про прояви і перебіг розладів та лікування
ОКР в мене почав проявлятися точно років з 4-5, ще до школи. Біполярний розлад – трохи пізніше, років з 10-11.
У підлітковому віці перед виходом з дому чи перед сном мені на ритуальні дії (компульсії, один з проявів ОКР – прим.ред) могло знадобитися кілька годин. Це дуже заважало. Та тоді були 90-ті, і всім було не до моїх почуттів. Батьки вважали, що це примха, забороняли це робити, але ж таке неможливо заборонити. Намагалися заважати ритуальним діям, а це спричиняло ще більший стрес. У батьків не було думки звернутися до спеціаліста.
Довгий час думала, що всі так живуть.
Лише у 27 років я прийшла в психотерапію і зрозуміла, що щось не так і треба з цим щось робити. За два роки я звернулася вже до психіатра – тоді мені й діагностували розлади.
Досвід перебування у психіатричному відділенні
Те, що в мене ОКР, я зрозуміла років у 25. Після того, як я почала працювати з терапевткою, він мене майже не турбує: вже немає таких ритуалів, як в підлітковому віці, повторювані дії проявляються тільки у стресових ситуаціях.
Діагноз «біполярний розлад» мені поставили не одразу, а десь після року лікування. У мене знаходили депресивний чи тривожно-депресивний розлади, хоча якраз тривоги взагалі не було; призначили неправильне лікування.
Біполярний розлад в мене другого типу, тобто періоди депресії перемежовуються з періодами більш-менш нормального стану. Яскравої манії чи гіпоманії я не маю. Та тривале неправильне лікування погіршило стан настільки, що я зголосилася лягти в лікарню.
Я маю досвід трьох госпіталізацій. Перша тривала всього добу. Тоді мене пообіцяли покласти у відділення неврозів, де можна користуватися телефоном, вільно виходити та заходити. Але у прийомному відділенні забрали телефон і закрили, не дали сказати мамі, де я знаходжусь. На ранок я прийшла до зав.відділенням і виписалася.
Вдруге я пролежала в лікарні майже місяц, мені знову поставили неправильний діагноз і призначили неправильне лікування, яке не допомагало. Мій стан тільки погіршувався. Тоді я стала наполягати на іншому лікуванні, саме від біполярного розладу, а не від депресії. Я отримала таблетки, які мені підходили, і мені майже одразу стало краще. Десь за п’ять днів я почувалася добре, виписалася в нормальному стані. З того часу мене триває ремісія вже четвертий рік.
Третій раз лягала до лікарні цього року для встановлення інвалідності. Я мала пробути там два тижні, первинна комісія була 22 лютого. На комісію мене не одразу хотіли відправляти, лікар казав, що я вигадала свої розлади. Втім, я наполягла, і комісію призначили. Мені одразу підтвердили правильний діагноз і сказали, що треба тиждень – підготувати документи, встановити інвалідність 3-ої групи. Ця процедура переносилася кілька разів через окупацію (Олена лежала в херсонській лікарні – прим.ред).
Переживання війни і лікування в окупації
В лікарні нам взагалі не повідомили, що почалася повномасштабна війна. Телефонами нам тоді дозволяли користуватися лише годину на день, і то не завжди. Лікарі розповіли нам про війну за обідом, дали телефони тільки на 10 хвилин, щоб ми поспілкувалися з рідними. Зв’язок був поганий. Нам не давали доступу до новин, ми не знали, чи захоплений Київ і Херсон, чи стоїть Україна взагалі.
Я кримчанка, тож для мене війна почалася не в цьому лютому.
Я вісім років живу у стані війни, працюю з темами окупації. Тож якогось шоку у мене не було: я вже знала, що від нашого сусіда можна очікувати. А у 2014-му я дуже сильно переживала, не могла повірити, що у 21 сторіччі може бути війна і ніхто за нас не заступиться.
У 2014-му я виїхала до Львова, п’ять років жила там. Пізніше переїхала до дівчини у Краматорськ, після розставання з нею поїхала в Херсон. Встигла прожити тут менше року – і знову зіштовхнулася з окупацією.
Стигматизація людей з розладами та пошук спеціаліста
Люди з розладами, які лежали в лікарні, бояться розповідати про свій негативний досвід, бояться, що їм не повірять. І, скоріше за все, дійсно повірять лікарям, медсестрам, але не пацієнтам. Взагалі мало людей, які готові казати про проблеми вголос, публічно.
Я стигматизації не розумію: психічні розлади – така сама хвороба, як і інші. Умови, в яких знаходяться пацієнти/-ки, мають бути кращими в 21 сторіччі.
Щодо пошуків гарного спеціаліста – лікар має вислухати, а не ставити діагноз за три хвилини. Під час розмови якраз можуть з’ясуватись якісь дуже важливі деталі.
Спеціаліст має пояснити, які ліки призначає і для чого, які від них можуть бути побічні ефекти. У державних лікарнях при госпіталізації пацієнтам не повідомляють про лікування, і у нас за статистикою майже всіх госпіталізують згодом ще раз – бо там не завжди виліковують. Можуть підібрати непідходяще лікування.
Світовий золотий стандарт – лікування вдома і обов’язково психотерапія. Потрібно також більше спілкуватися з тими, хто підтримує; можливо, багатьом підійде групова чи арт-терапія.
Спочатку я не казала навіть мамі про хвороби, говорила, що їжджу до невролога, а не до психіатра. Потім я попросила в нього дозволу приїхати з мамою, і він з нею поговорив. Зараз мама мене підтримує. Друзі всі знають про мої діагнози і лікування. Серед друзів і знайомих зі стереотипами не стикалася, як і з роботодавцями. Я працюю у правозахисті, тому в мене мильна бульбашка з людей, які все розуміють.
Відтоді, коли мені призначили правильну терапію, вже чотири роки я живу звичайним нормальним життям, тільки можу сказати, що в мене іноді бракує сил. А так – працюю, подорожую, спілкуюся з людьми, гладжу своїх котиків.
Назар, 29 років
Зміг побороти депресію
Насильство в родині, депресія та початок лікування
Ділитися цим (кілька років тому Назар написав великий пост про своє дитинство, де відверто розповів про батька з алкогольною залежністю – прим.ред) було точно важко. Та в якийсь момент я зрозумів, що втомився від замовчування, яке завжди було в межах сім’ї. Це брехня самому собі, а доки ти обманюєш самого себе, неможливо прийти до вирішення проблеми.
Перше питання, яке я підняв на психотерапії – тато потерпав від алкогольної залежності, ніколи не був адекватним.
Мені було важко з самого дитинства. Перші депресії почалися у 15 років – тоді я ще не думав про похід до психотерапевта.
Депресія вже в дорослому віці застала мене перед початком пандемії. Тоді я працював розробником в банку в Каліфорнії. У мене були стосунки, які одразу переросли у стосунки на відстані. Це стало причиною багатьох конфліктів – грала роль різниця в часі, неможливість обійняти людину і вибачитися. Мені не дуже вдалося знайти конекшн зі співробітниками, я відчував ізоляцію. Усе це тиснуло на мене.
Там я в лютому святкував день народження разом зі своїми колегами. І тоді я зрозумів – поруч зі мною немає жодної людини, яку я б хотів бачити. Вечорами я плакав від внутрішнього болю, самотності, тривоги. По суті, це був початок депресії.
Коли я повернувся в Україну, почався ковід. У перший день у мене сталася панічна атака. Я звернувся до психіатра, почав вживати антидепресанти і додатково ліки від тривоги. Паралельно я шукав психотерапевта, і завдяки медикаментозному лікуванню і терапії мені вдалося вийти з депресії.
Як розпізнати депресію і перестати боятися звернення до лікарів
Часто депресія є криком про відпочинок: тіло до нас звертається з проханням зробити щось. Я не довів себе до важкого стану, бо вчасно зрозумів, що стає все гірше. Я декілька днів міг не встати з ліжка, але я давав собі можливість полежати. З мого досвіду депресія комплексна, у неї може бути багато чинників. Не обов’язково йти на терапію з думкою вирішити всі проблеми.
В пригніченому стані ти знайдеш безліч причин, чому це не спрацює. Я дивлюся на терапію просто як на розмову з розумною людиною, яка вміє створити безпечне середовище.
Я жив у сім’ї, де тато був для мене повною небезпекою. Мама теж була моментами досить критичною, в неї були такі ж травми, вона виховувалася в родині з таким самим агресивним батьком. Коли приходив тато, я одразу ціпенів, бо я не знав, чого очікувати. Для мене було полегшенням знайти того, хто тебе приймає (психотерапевта).
Вважаю помилкою йти з терапії, коли не маєш більше запитів до психотерапевта. Я радив би сходити ще як мінімум тричі, просто поспілкуватися про побутові речі. Якщо пробути у стані безпеки достатньо довго, на поверхню вийдуть ті травми, які довго ховалися.
Про переживання емоцій і досвід віпасани
Зараз я стараюся кожну емоцію не залишати на потім. Наші емоції, наше ставлення до них – це наше ставлення до себе.
Найбільше, що мене підтримує – це масаж. Не просто технічний, як у нас часто пропонують в поліклініках. Людина, яка робить масаж, повинна транслювати безпеку, передавати стан розслабленості та довіри. Дуже великим відкриттям був масаж живота. Я помітив, що депресія та тривога відчувається в грудях, і це супроводжується дуже непомітними зажимами. Якщо піти до хорошого масажиста, можна помітити, наскільки легше стає після сеансу.
У моєму житті були антидепресанти, психотерапія і терапія тіла. Я можу сказати, що це змінило моє життя.
Я почав медитувати років 12 тому, спробував всі техніки, мабуть, які можна уявити. Найбільш інтенсивний тренінг для мене – це віпасана. Ти 10 днів в оточенні людей, але не комунікуєш з ними; не користуєшся телефоном; прокидаєшся о четвертій ранку, слухаєш лекції і медитуєш.
У перший день під час медитації мені було так погано, що я згадав більшість травматичних подій у житті. Це як описують стан людей перед смертю: все життя минуло перед очима. На п’ятий або шостий день медитації я згадав свого тата. Я з ним ніколи не говорив по душах, хоча мріяв про такий досвід. Під час медитації я усвідомив, як силько мені цього бракувало. І що за моєю злістю і ненавистю стоїть горе. Після цього моменту моє ставлення до тата (він тоді вже помер від хвороби) змінилося. Я зміг його полюбити попри те, яким він був, почав бачити якісь хороші моменти і вирішив, що триматимуся за них у спогадах.
Життя після 24 лютого
На початку повномасштабної війни я перебував у Львові, де було досить безпечно. Але все одно тривожність посилилася, було відчутно фізично, як тіло реагує на тривоги. Я вирішив поїхати за кордон.
Було дуже важко, я не міг робити щось ефективно, навіть не міг нормально спілкуватися. Я знову почав пити антидепресанти з протитривожною дією; вживав медичний канабіс, який легко дістати в Польщі. Дуже сильно сумував за домом, за друзями.
Згодом я приїхав до України на три тижні і знову відчув себе погано. Атмосфера тривоги повернулася. Тоді я усвідомив, що Україна стала для мене тим самим небезпечним домом, який був в дитинстві. Я проплакав це відчуття втрати безпеки і втрати дому, і це мені допомогло, хоча було важко. Я поїхав у Варшаву і почав з чистого аркуша: вступив до The Somatic School у Великій Британії, знову відчув інтерес до життя.
Що змінилося в житті після лікування та терапії
Я зрозумів, що в мені багато страху з дитинства. Є фраза «якщо тебе хтось вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу», яку я розумію так: треба дозволяти негативному досвіду ставатися; треба пробачати минуле. Так, світ може вдарити нас, наприклад, дати поганих батьків, і ми запам’ятовуємо травмувальну ситуацію та намагаємося захиститися. Але її треба пережити і пробачити; дозволити собі це.
В один момент я відчув, що сприймаю себе через образ минулого, тієї загнаної дитини. Я прийняв цей факт і відпустив внутрішню роль жертви.
У мене є підтримка – моя дівчина, яка завжди мене розуміє. З мамою почали вибудовуватися кращі стосунки. Раніше вона могла дратувати своїми порадами, а зараз я відчуваю багато вдячності до неї. У тебе змінюється ставлення до людей, коли ти дійсно працюєш над змінами в собі.