Cпецпроєкти

Короткий вступ у специфіку світового кінематографу для початківців

Дисклеймер: в тексті є ненормативна лексика

Французьке кіно – це романтизація борделя, бо в який фільм не плюнь, влучиш або в складну нещасну французьку проститутку, або у складного й нещасного французького мудака. Хвалена легкість французьких комедій – це всього лише пасторальні пестощі перед остаточною мутацією головних героїв на сексуально стурбованих нещасних мудаків, а всієї Франції – на єдиний величезний бордель.

Британське кіно поділяється на кіно, зняте гопниками для лордів; кіно, зняте лордами для лордів, і кіно, зняте для лордів збоченими інтелектуальними пролетаріями на кшталт Кена Лоуча і Майка Лі.

Є ще кіно, зняте інтелектуальними пролетаріями на замовлення лордів для Ірландської республіканської армії. Це абсолютно окремий і унікальний тип кіно, в якому, за особистими спостереженнями, немає прохідних фільмів взагалі.

Примітно, що британське кіно дуже холодне, манірне і ніби каже глядачу впасти ниць перед його Королівською Величністю Британським Кіно. Парадокс британского кіно в тому, аби не почуватися королівським гвардійцем з виделкою в дупі, якого ось-ось вичитає рідна королева-матінка, потрібно дивитися кіно про гопників. Тому що британські гопники – єдині, в кого збереглася хочь якась душа і пристрасть до життя на цих сумовитих туманних островах.

Данське кіно існує тільки завдяки двом режисерам – Ларсу фон Трієру і Томасу Вінтербергу. І, судячи з їхніх фільмів, краще ніколи не бувати в Данії, а тим паче не жити в Данії і особливо не вступати до шлюбу з данцями. Ну а якщо не пощастило народитися данцем, необхідно бігти звідти у віці трьох років чи у скільки там діти вже вміють ходити.

Бо неважливо, якої ти статі і віку в Данії, адже тебе точно згвалтує батько, а звинуватять у цьому підсліпувату виховательку дитячого садочку. Після цього вона збіжить до маленького містечка, почне багато пити, аби знайти в собі впевненість, а потім її згвалтують всі мешканці цього містечка. При цьому вона сама прокайфує від згвалтування, але нікому його не пробачить, і молитвами закличе комету для того, щоби Данії нарешті не стало.

Італійське кіно – це кіно завжди епічне та мальовниче. Наприклад, фільм режисера Пітеріно Грінуїні «Кухар, злодій, його дружина і її коханець» – класичний приклад італійського кіно ледь не в будь-який його період, який містить всі його елементи.

У шведському кіно є тільки Інгмар Бергман, але й цього предостатньо. Бергман – це режисер, який дуже не хотів показувати свою психопатію прямо в лоб, як справжній життєрадісний американець, аби будь-який дурень зрозумів, про що зараз мовчить актор на тлі Колорадських гір.

Тому Інгмар Бергман придумав оцю штучку з недомовленостями і недопоказом, завдяки якій він, як Жан-Клод Ван Дамм на шпагаті проміж двох вантажівок, задовольнив одразу дві свої потреби – став великим режисером, якого нестерпно дивитися, і заодно наповнив кожний свій фільм девіаціями так, аби ніхто не зрозумів, що це девіації Інгмара Бергмана.

Латиноамериканське кіно – це кіно дивовижно моторошне і страшно містичне. Наприклад, Сіро Гуерра – дивовижно живий і страшно містичний режисер з власним апокаліпсисом сьогодні і серцем пітьми з назвою «Обійми змія» і шекспірівською трагедією «Перелітні птахи»; «Лабіринт Фавна» Гільєрмо Дель Торо взагалі один з кращих фільмів цього світу. Алехандро Гонсалес Іньярріту ж є ще, принаймні фізично.

Але головна особливість латиноамериканського кіно в тому, що прізвища латиноамериканських режисерів і акторів просто неймовірно солодко вимовляти. Ви не людина, якщо від словосполучень «Гаель Гарсіа Берналь» або «Бенісіо Дель Торо» не стікаєте у свої кросівки, і для цього зовсім не обов’язково потрібно бути поетом.

Російське кіно поділяється на два хтонічні типи, як, в принципі, і російська душа. Перший тип – хтонь достоєвсько-метафізична, від якої хочеться повіситися на плівці будь-якого фільму Андрія Тарковського. Напевно, однією лише плівкою «Сталкера» можна вдавити населення якоїсь Воркути, наприклад.

Або згадати Германа-старшого, Сокурова й інший набір Миколи Солодникова з каналу «Ещенепознер», який вічно плаче і, здається, живе на донати нащадків і фанатів всіх вищезгаданих режисерів за десятикратне згадування в кожному випуску своєї передачі.

Другий тип російського кіно – це ще більший хтонічний морок про бандитів, попів, чинуш, алкоголіків, дебілів, потворі і потвор, які хочуть здаватися людьми і навіть намагаються ними стати. В принципі, цей тип руського кіно можна не дивитися, а послухати в дискографії «Кровостока».

Між цією одвічною дихотомією російського кіно «про потвор і богів» ще затесалися сучасні безглузді пропагандистські фільми про дідів, які воювали, і свистопердильні комедії, за якими маскуються невідомі драми життя у вигляді колективної деменції сценаристів, і наслідування американського кіно під егідою «не так, як у них», бо, звісно ж, ще нестерпніше.

Цей коричневий цемент скріплює російське кіно і існує тільки для того, щоб його дивився Женя BadComedian і ще щоб Микола Солодников з каналу «Ещенепознер» і всі його глядачі зітхали, ридали і тужили за втраченою величчю.

Американське кіно – це кіно космічного імперіалізму. Усе американське кіно спрямоване на те, щоб показати – в Америці найненудніше життя у всесвіті.

Тут є і російська мафія, й італійська мафія, і якудза, і тріади, і звичайні американські гопники, й суворі американські професійні кілери, і арабські терористи, і американські терористи, і браві поліцейські і морпехи, і маньяки-насильники-психопати, і потвори-дебіли-імбецили, і нескінченна кількість супергероїв з усього простору Великого вибуху, і подорожі в часі, і величезні бойові роботи, інопланетяни, зомбі, індіанці, ковбої, пірати, вампіри, перевертні різного ступеню моральних якостей на будь-який смак, і навіть планетарні катастрофи. І, звісно ж, великі драми, дива героїзму і стоїцизму. І все це під винятковий саундтрек і суперкруту картинку.

В принципі, можна взагалі не дивитися жодного кіно, крім американського, бо в ньому є все. Американське кіно універсальне, як страпон, адже воно підійде будь-якій душі та розуму, варто лише вставити. У всесвіті американського кіно, мабуть, не було тільки фільмів про величезних бойових геїв-роботів, які борються проти гей-пари Ісуса і Люцифера, але це незабаром виправить компанія Boston Dynamics.

Грузинське кіно – це дуже загадкове, метафоричне і мудре кіно про дуже загадкову, метафоричну і мудру грузинську душу. Грузинській душі дуже пристрасно, дуже заборонено і дуже боляче, її почуття зовсім невимовні для цього світу, тому грузинське кіно – це нескінченна притча, яку так само боляче дивитися навіть негрузинам.

Радянське кіно стоїть уособлено, бо це найменше кіно у світі про найменших у світі людей. Мабуть, тому радянське кіно – від воєнних фільмів і до Гайдая і Захарова – має сильний гуманістичний запал, за яким спостерігати неймовірно сумно.

Там немає героїв, немає епічності, пафосу і суперкрутої картинки, а є звичайні законослухняні радянські громадяни. Будь-який радянський фільм завершується сумним післясмаком, бо розумієш, що ось і настав кінець найяскравішому переживанню в житті головного героя радянського фільму, далі – завод, дружина, кефір у пляшках і нескінченна ковбаса по 2.20. А попереду – забудова, 1990-ті і безславна смерть від голоду.

Навіть зараз радянське кіно має вигляд релікту епохи соціального модернізму – щось цілком інопланетне, що не має нічого спільного з реальністю. Навіть американські зомбі, перевертні і вампіри більш переконливі у своєму існуванні, ніж Шурик чи Іван Васильович. Тому радянське кіно таке трагічне навіть у своїй комедійності – бо незабаром його завалить пісками часу.

Українське кіно – це кіно нарцисичне і біполярне, бо воно все про себе улюбленого, і його кидає від гіпоманіакально-комедійних обсмоктувань національного колориту до депресивно-гіперболізованих смакувань своїх історичних і сучасних травм.

Але українському кіно, як і дитині з неблагополучної родини, можна багато чого пробачити. Бо воно тільки вчиться ходити самостійно, а з урахуванням того, в якому культурному й економічному стані знаходиться країна – одразу до Раю, до підніжжя Божого престолу, прямісінько до першого ряду. На жаль, порятунок рядового Райана в руках самого рядового Райана, як і все в Україні – від існування медіа з їхнім жалюгідним існуванням до не менш нещасної і такої ж нарцисичної української музичної індустрії.

Том Хенкс не прийде, орли не прилетять, але цей міст потрібно втримати.

К-І-Н-Е-Ц-Ь.

P.S: Забув про німецьке кіно, але найкращі німецькі фільми були зняті Rammstein, і цього ніхто не осмілиться оскаржити.

Думка редакції може не збігатися з думкою автора колонки.      

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Наші колумністи
Богдан Бердник
PR-manager платформи dobro.ua
Лада Дяченко
ембріологиня
Альона Чигрин
шеф-редакторка bit.ua
Анастасія Федорова
засновниця бренду COVER
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
Рекомендоване