Магія у Славутичі. Підслухані нічні розмови

«Я – магистр ядерной физики. Мне по***», – цей вислів зробив мій день і весь тиждень. Його сказав незнайомець у барі десь опівночі в місті Славутичі. Аж захотілося вивчити ядерну фізику, щоб самому всім так відповідати. Сказав він це не мені, а Жанні (ім’я змінено).

Хвилину тому він пив мовчки за барною стійкою й нікого не чіпав, доки Жанна не вирішила дізнатися, як у нього справи. Тепер вони стоять між столиками, Жанна засипає запитаннями, а він відповідає на від***сь. З його жестикуляції та слів видно, що не дуже то й хочеться спілкуватися, але щось його тримає, тому він не йде. Точніше хтось його тримає – Жанна.

Я сиджу за столиком і не можу відірватися від їхньої розмови. Я бачу танок. Він відходить, вона наступає. Він відвертається, вона робить крок і дивиться в очі. Він ставить блоки, вона знаходить обхідні шляхи.

У мене від побаченого – флешбеки. Я згадую книжки Кастанеди. Я в тому барі дурнуватий учень, а переді мною твориться магія й вершина журналістської майстерності.

Забігаючи наперед, вони тієї ночі стали наче ліпші друзі. Він знімав футболку й показував свої шрами, розповідав про дружину та донечку, а насамкінець попросив не йти й випити ще по одній. Вона просто докопалася до людини в барі, а вже через годину вони планували наступну зустріч. І вона зробила це двічі того вечора. Але все по черзі.

Я повернувся у свій номер у Славутичі абсолютно за****ний. Встав о 5:30: спочатку була екскурсія на ЧАЕС й у Прип’ять. Потім дорога до Славутича, знову екскурсії та пресконференції. Десь близько 21:00 усі журналісти пішли вечеряти, а потім я пішов спати. Бо очі пересохли й боліли так, що їх терміново потрібно було заплющити й не розплющувати аж до самого ранку. До речі, підйом наступного дня мав бути о 7:30.

Я лежу в ліжку та гортаю стрічку фейсбуку. Якогось біса й очі переболіли, тому спати вже не хотілося.

Двері номера розпахуються й до мене ввалюються двоє коллег – Жанна та Олег (теж змінено).

– Пошли гулять по ночному Славутичу, – говорить Жанна з порога.

Я думаю, якщо можливість сама стукає у двері, то треба хапатися. Швиденько вистрибую з ліжка відразу в штани та крокую в хол готелю, де мене вже чекають.

Місто майже спить. Десь ще кричать п’яні люди, але ми їх не бачимо. Ми бачимо лише парочку, яка мирно крокує тротуаром, а за ними крадеться поліційний Пріус.

– Пока ты отдыхал, мы тут уже пообщались с местной молодежью. Мне понравились они. Кажется, что они более воспитанные, чем киевские.

– Як ви це зрозуміли?

– Ну, мы гуляли, подходили к тем, кто сидит на лавочках. Спрашивали как дела, как им живется в городе. В Киеве можно нарваться на грубый ответ, а тут все какие-то более осознанные, что ли.

– Просто підходили до компаній, які сидять на лавочках?

– Да. Шли вот так вокруг площади и спрашивали.

Славутич досить маленьке містечко, і за годинку ми обійшли половину його території. Блукали погано освітленими дворами, заходили в парки та сквери. Ми з Олегом переважно мовчали, розганяла тільки Жанна.

Раптом ми натрапили на відкритий ресторан «Старий Таллін» і пішли туди на пиво. Жанна зайшла в туалет і попросила взяти їй келих пива.

Ми з Олегом сиділи за столом у напівмороку й переважно мовчали. Мій Hoegaarden і його Хмелевус вже майже закінчилися, і ми згадали, що Жанна десь зникла. Олежа підскочив і пішов шукати її в туалет, але швидко повернувся з усмішкою на обличчі.

– Она там уже друзей завела. Это надолго, не надо её ждать.

– Що? Вона ж пішла в туалет.

– Ой, поверь, она найдет друзей где угодно. Вот мы когда сегодня ходили… Вот она подходит к компании, спрашивает как дела, а потом они ей рассказывают всё.

Ще хвилин через 20, коли пиво майже допите, до бару входить Жанна з якоюсь блондинкою. Вони тримаються за руки, сміються й блондинка просить вибачення за щось. Жанна каже, що нічого страшного, що вони завтра обов’язково мають зустрітися. Розходяться врізнобіч.

– Что, подругу нашла?

– Да. Она работает в Департаменте по связям с общественностью в мэрии Славутича. Обменялись телефонами. Сказала, что если нужна будет какая-то информация, то можно звонить.

– Ви в туалеті познайомилися?

– Ну почти. Там еще, кстати, одна была, но она уже домой пошла.

– Я ж говорил, что она друзей везде найдёт. Я не знаю, как она это делает.

– Олег, сколько раз я тебе говорила? Любиии людееей. Вот и все. Вот мне безумно интересно чем они живут. Вот Марина (ім’я змінено), я спросила ее нравится ли ей в Славутиче, она рассказала, что очень. И город менять не собирается. Они пожили в разных городах Украины и в Славутиче им лучше всего. Муж у нее работает на ЧАЭС, она в пресс-службе мэрии.

– Корисні контакти?

– А то!

– И откуда в тебе это?

– Не знаю. Просто мне это так нравится, вот мне так интересно. Вот с самого детства. Помню в 12-13 лет мама отпустила меня на Казантип. И я там ничего… не пила, ничего… Просто ходила, общалась, мне это так нравилось. Спрашивала у мамы недавно почему она меня отпустила. Она говорит: «Не знаю, я же видела, что у тебя голова на плечах. Вот и отпустила». Моей дочери сейчас тоже 13 лет, но я бы её не отпустила туда.

– Вот, Серега, помню мы снимали возле цирка на Черноморке. Выходит какой-то лоб, говорит, чтобы не снимали. Ну я его игнорирую, мы-то имеем право снимать. И вот туда-сюда. Смотрю – из цирка выбегают еще 3 лба. Такие, знаешь, как девяностые, кожанки чуть ли не на голое тело. И бегут прям. Я понимаю, что сейчас получу пи***. Уже начинаю прицеливаться, чтобы хотя бы одному втащить. Ну остальные, понимаю, что меня отъ***шат. Как Жанна к ним раз-раз, вышла. Говорит «привет, мальчики». Те аж потерялись. Спрашивает как дела, они как дети малые стоят, глаза в пол, что-то бэ-мэ. В итоге она еще что-то им там сказала и они ушли назад.

– Ой, мальчики. Я еще раз повторяю – любите людей. И все. Будет. Хорошо, – вона випиває залишок свого пива, дивиться на пусту склянку й каже, що треба ще по одній.

– Вони вже касу закрили, більше не наллють.

– Щас, – вона робить жест рукою, типу зараз усе буде. І йде до барної стійки.

За баром стоїть дуже красива білявка. На благання Жанни налити ще, вона твердо й холодно відповідає, що каса закрита. Жанна трішки мнеться на місці, доки не помічає чоловіка в куті барної стійки.

– Привіт, як вас звати? – вона не просто підійшла до нього, а наче протанцювала.

– Ігор (змінено).

Розмова в них не клеїлася. Вона питає, як йому в Славутичі, він відповідає «о***нно». На запитання чим той займається, дістає відповідь: «зарабатываю бабки». І на кожне наступне запитання дістає відповідь одним словом.

Жанна ні*** не готова здаватися. Вона не просто запитувала, це був танок. Складно пояснити, але кожен вислів вона підкріпляє якимось жестом. Не просто руками, ні. Це може бути запитання + крок. Запитання + реверанс. Запитання + розчісування волосся. Широкі жести, покачування стегнами.

Я дивлюся на це зачаровано. Повний захват. Якоїсь миті зникає все: і барна стійка, і стільці, і всі, хто був всередині. Є лише сцена, на якій Жанна показує свої фокуси у світлі нашої уваги. Хочеться записати цю сцену на відео та прискорити її. Впевнений, що схоже на вальс.

Ігор стоїть у закритій позі. Крок на зустріч від Жанни, і він робить крок назад. Він відвертається, вона міняє позу і стає центром уваги. Напад – блок, напад – блок. Ігорю дискомфортно, але він не йде. Зрозуміло чому: він вже на гачку. Ми всі на гачку.

– Чем вы занимаетесь?

– Я людей валю. Ну в смысле москалей.

– А, вы служили в АТО?

– Да, мне запрещен въезд в Россию и в Беларусь потому, что они там знают, чем я занимаюсь. А я и не скрываю.

– А как вам в Славутиче?

– ***нно.

– Чем вы здесь занимаетесь?

– Я только на этой неделе приехал. Пока лежу, отдыхаю.

– А чем вообще люди здесь занимаются?

– На станции (ЧАЭС) работают.

– Вот мы слышали, что тут хорошо люди зарабатывают. Но я поговорила с работниками, все говорят, что 8 – 12 тысяч.

– Пиз***.

– Почему?

– Я работал на станции почти на всех уровнях, я знаю. И я зарабатывал 32 тысячи.

– 32 тысячи – это много, особенно в таком маленьком городе.

– Ну а что? Я – магистр ядерной физики. Мне по***.

– А как тогда в АТО попали?

– Та вот эта ***ня вся началась. Вот я и пошел за Україну рідну.

– Вы всегда были таким патриотичным?

– Та я даже не знал, что я за Украину, пока все не началось. Сидел себе в Судаке. А потом раз! И оказывается, что я за Украину. Вот и пошел.

– Судак? Я из Феодосии. Приятно познакомиться, – вона протягнула руку. Ігор потиснув її, і в цей момент щось сталося. Крига скресла.

Наступне навіть важко пояснити. Їхній вальс перетворився на швидку сальсу. Тільки що вони були ніким одне одному. А тепер атовець знімає футболку й показує шрами. На плечі є товста смуга від осколка. На животі – шрами від операції (вирізали грижу, бо надірвався поки таскав снаряди). Він розповів про свою донечку: у яку школу вона ходить, як вони гуляють у лісі. Гарна білявка за барною стійкою виявилася його дружиною.

– Если б не она, я б сдох. Шрам на плече как-то гноился, она приезжала каждый день ко мне в больницу и мазала мазью, чтобы заживало. Если бы не ездила, у меня бы там на*** заражение было.

Вони сміялися і травили байки. Вже втрьох: він з дружиною та нова подруга їхньої сім’ї. Завершився вечір після третьої години ранку. У центрі приміщення стояли троє. Жанна тримала за руку дружину та благословляла їхній шлюб. Вона дякувала їй за стійкість і мужність, що та виходила чоловіка. Білявка ніяковіла, але усміхалася й дивилась в очі. Подружжя світилося яскравіше за лампи.

Ігор просив не йти, а залишитися й хильнути ще по одній. Але ми відмовилися, бо вже валилися з ніг.

Йшли близько до центральної площі міста. Ліворуч над будинками вже мерехтіла синя заграва. Праворуч, біля іншого бару з ядучою зеленою неоновою вивіскою, один чоловік поклав іншого спати чітким ударом у підборіддя.

«Любите людей», – казала Жанна й мала рацію.

Думка редакції може не збігатися з думкою автора колонки. 

#bit.ua

Читайте нас у
Telegram