Як осучаснити українські Церкви?

Сумнозвісна Всеукраїнська Рада Церков нещодавно ухвалила резолюцію, де виступила з засудженням «соціальних експериментів з узаконення свавільної гендерної самоідентифікації (на відміну від жіночої та чоловічої статі)» та «нав’язування суспільству як норми протиприродних явищ (популяризація одностатевої сексуальної орієнтації, заперечення наявності жіночності у жінок і маскулінності у чоловіків як відмінних особливостей, рух на підтримку небінарних займенників)».

Рада Церков, яка ніби покликана представляти інтереси більшості релігійних громад в Україні, вже не вперше виступає з дискримінаційними резолюціями та пропозиціями з метою впливу на вірян та політику держави. Важелів впливу, треба сказати, не бракує. Створена наприкінці дев’яностих при Державному комітеті України, вона як спрут оперезала собою державні інституції, маючи власні громадські ради при найважливіших міністерствах.

Про тісні зв’язки церковних діяч_ів із політичним класом та бізнесом годі казати. Українська релігійна еліта сплелася з елітою політичною, а від дев’яностих років – з кримінальною (втім, в Україні політик та бандит поняття іноді синонімічні). Не винятком є нова політична еліта імені Володимира Зеленського. Найбільше міжфракційне об’єднання «Цінності. Гідність. Родина», яке активно співпрацює з Радою Церков, складається здебільшого з представників та представниць президентської партії.

Що викликає подив

Дивує те, що після подій 13-14 років, коли прапор Європейського Союзу тепер прикрашає чи не кожну державну інституцію (подеколи навіть ту чи іншу релігійну споруду), ми не побачили змін у форматі взаємин держави та влади з релігійними вождями і їхніми філіями. Річ у тім, що за сучасними європейськими мірками відносини української держави з релігійними організаціями залишаються на рівні XVI століття. І це попри розповіді кожного другого представника та кожної другої представниці влади про безальтернативність вступу до ЄС, демократію та так звані «європейські цінності». Останнє викликає подив, оскільки в країнах Європи це словосполучення майже не вживають. По-перше, бо не дуже зрозуміло, про яку саме Європу йде мова. Північну, західну, південну? По-друге, словосполучення «європейські цінності» віддає культурним расизмом та відгонить давно застарілим есенціалізмом. 

Але якщо брати сучасну Європу як ідеальний стандарт, то потрібно знати контекст. 

«Найпоширенішою є думка, що оригінальність політичної історії Європи пов’язана з християнством і що розвиток сучасної політики можна характеризувати як «секуляризацію»: свобода та рівність, – що це, зрештою, як не «євангельські цінності», чи не вони дали поштовх та сформували громадянське життя? Ця теза народилася та набула авторитету відразу після Французької революції. Саме завдяки їй стало можливим примирення «мудрих» в обох таборах, їх об’єднало захоплення «новою свободою», тих, хто вважав, що настав час людської більшості й тих, хто був прив’язаний до стародавньої релігії: перші бачили у християнстві початковий, прихований завісою благодаті та обмежений символічною мовою вираз людської свободи та рівності, другі вітали у новій свободі останню перемогу Євангелії. Однак слід пам’ятати, що це принципове примирення відбулося після того, як християнство було вперше позбавлене політичної влади (…) Просвітництво бореться не з християнством як таким, не із християнськими поглядами, а з політичною владою релігії», – пише у своїй праці «Інтелектуальна історія лібералізму» відомий сучасний французький політолог та науковець П’єр Манан.

Що пан Манан має на увазі? Сучасна Європа постала завдяки розвитку ідей Просвітництва та подій й революцій, спричинених поширенням цих ідей. Сутність тодішніх процесів полягала у секуляризації, тобто відсуненні церкви від влади на державному та політичному рівнях. Саме ці процеси призвели до встановлення в Європі демократії, ліберальних цінностей, свободи слова та громадянського суспільства. Європейський Союз, до якого ми так прагнемо, народився з Реформації та Просвітництва. Ідея об’єднаної Європи виникла саме в ті часи й про таку можливість провадили дискусії найкращі уми епохи. 

Друга важлива теза Манана полягає на тому, що Просвітництво, «політична Європа» є ворогом не релігії, а необґрунтованої та шкідливо роздутої влади церковників. Тільки усунувши цю владу, як показала історія Європи, можна побудувати і демократію, і громадянське суспільство. Без процесу секуляризації демократія в Європі не працює.

Тож як секуляризувати українські Церкви?  

Перше. Українське громадянське суспільство, небайдужі парафіяни, врешті-решт журналісти та авторитетні публічні особи мають вимагати від церков та держави упрозорення діяльності релігійних організацій. «Попри заяви священнослужителів, експерти досить скептичні щодо того, наскільки прозорою є церковна бухгалтерія. Держава, за словами директора українського Центру релігійної безпеки Дмитра Горєвого, не квапиться наводити лад у цьому питанні, адже подібні спроби можуть зустріти спротив значної частини священства та вплинути на електоральні перспективи політиків, які на це наважаться», – пише у своїй статті для DW Олександр Голубов.

Непрозора бухгалтерія релігійних організацій, на думку Горєвого, призводить до втрати податкових надходжень до бюджету. Експерт вважає, що релігійні організації часто приймають великі суми від політиків та бізнесменів із кримінальним минулим. В обмін ті отримують допомогу в передвиборчій агітації або у відбілюванні власного імені. Ця практика з боку українського суспільства і в першу чергу його активних громадян має засуджуватися і зустрічати беззаперечений спротив. Ми маємо навчити політиків не використовувати релігію в брудних політичних іграх. І це треба вимагати як від політиків, так і від священнослужителів. Темою фінансування релігійних організацій українськими політичними дієвцями потрібно активно цікавитися антикорупційним розслідувачам та антикорупційним активістам, оскільки проблема напряму пов’язана з корупцією у державному секторі. 

Друге. Упрозорити потрібно не тільки економічне життя церков, але й внутрішнє. Українські релігійні організації на сьогодні є неприпустимо закритими для суспільного ока. По всьому світу вже не одне десятиліття гримлять церковні скандали, пов’язані з педофілією та сексуальним насиллям. Невже українські церкви, релігійні учбові заклади або монастирі чимось принципово відрізняються? Журналісти, організації по боротьбі з домашнім та сексуальним насиллям могли б взятися за дослідження перебігу внутрішнього функціонування церковного побуту. Там, де існує жорстка ієрархія, закрита та дисциплінарна система відносин, неминуче процвітає зловживання владою. Не маю сумніву, що знайдуться люди, які забажають розповісти про такі випадки. Спочатку їх буде мало, але хоробрий приклад заразливий.  

Третє. Всеукраїнська Рада Церков приватизувала голос абсолютної більшості вірян України. Коли Рада Церков активно протистоїть прийняттю Стамбульської конвенції, покликаної боротися з насиллям стосовно жінок, невже всі релігійні жінки без винятку погоджуються з цим? Коли Рада Церков підтримує гомофобні, трансфобні та квірфобні настрої, невже цим задоволені віруючі геї, лесбійки, трансгендерні та небінарні персони? Врешті-решт, невже це не муляє релігійним (і не тільки релігійним) українкам та українцям прогресивних поглядів? Переліченим категоріям варто об’єднуватися в спільні організації й вимагати урахування їхнього голосу на державному та суспільному рівнях. Хотілося б, аби цей голос звучав гучніше в українських ЗМІ, як це сталося, приміром, з квір-священником Володимиром Вільде. 

Колись більшовики впроваджували політику «войовничого атеїзму». Це недопустима і насильницька політика скалічила або занапастила величезну кількість життів, була глибоко «антиєвропейською». Європейський шлях попередніх століть – це шлях войовничої секуляризації. Сьогодні в західних країнах настають часи постсекуляризму, але Україна ще не пройшла етап секуляризації. Саме завдяки секуляризації європейські держави побудували демократію західного типу. Саме завдяки секуляризації постали громадянське суспільство і свобода слова. Саме завдяки секуляризації церква як інститут зберегла і зміцнила свій авторитет у суспільстві та серед віруючих. Або втратила його, не пройшовши перевірку на відповідність між діями та власними задекларованими цінностями. 

Ми маємо поставити на місце знахабнілих ділків з продажу свічок, які звикли до преференцій, привілейованого статусу та автоматичної покірливої довіри багатьох українців. Відібрати в них привілей говорити від імені всіх українців та всіх вірян. Розірвати вузол порочних зв’язків релігійних самоназваних авторитетів з державою, політичним класом та сумнівним бізнесом. Викорінити практику використання релігії з метою просування того чи іншого політичного бренду або для побудови кар’єри цинічних можновладців. Обернувши українські Церкви обличчям до вірян, суспільства та Бога, наша країна зміцниться на засадах демократії, взаємодовіри, прозорості та міжгромадянського діалогу. 

Думка редакції може не збігатися з думкою автор_ки колонки. 

#bit.ua

Читайте нас у
Telegram