Зв’язок на межі можливого: волонтер з сірійськими біженцями Олена Крижанівська та її мати Антоніна
У новому випуску — волонтер Олена Крижанівська, що працює з сірійськими біженцями у місті Газіантепі в Туреччині, та її мати Антоніна Крижанівська.
Олена Крижанівська
Про початок волонтерства
Якось друг скинув мені посилання на волонтерський проект в Іспанії, куди я давно мріяла поїхати. Я подалася, не пройшла, але зацікавилася самою програмою EVS-волонтерства, що існує в багатьох країнах Європи та за її межами. Так я почала подаватися на різні проекти, навіть була відібрана до Бельгії, де могла б практикувати іспанську мову, але відмовилася. На той час я працювала у прес-службі одного з міністерств і обожнювала свою роботу. Проте через деякий час з роботою виникли певні труднощі, після яких я сказала собі, що поїду працювати у першому ж проекті, на який буду відібрана. Так сталося, що дедлайни багатьох із них уже минули. Я подалася на один із тих небагатьох, що залишилися. Це була гуманітарна робота з сирійськими біженцями у місті Газіантепі. Тоді я не уявляла собі, яким буде мій проект, і поїхала, бо просто хотілося поїхати. Відверто кажучи, я хотіла просто відпочити і «перезавантажитися». До того ж термін проекту був короткий — два місяці. Але після цього терміну я вирішила повернутися у те саме місто, у ту саму організацію, але вже на довгостроковий проект — на шість місяців.
Про стосунки з батьками та відносини на відстані
Обидва рази я приймала рішення імпульсивно — швидко і без сумнівів. Я просто хотіла врятуватися за допомогою цього волонтерського проекту. Батьки ж почали хвилюватися, бо скоріше уявляли мене в розвиненій європейській країні, а не в турецькому місті Газіантепі, що за сімдесят кілометрів від кордону із Сирією. На щастя, я не була першим українським волонтером, що працював у Газіантепі. Українська організація, з якою я співпрацювала, уже відправила туди кілька молодих людей до мене, і жодних інцидентів, проблем з безпекою у них не виникало. Це був один з аргументів для батьків. Мас–медіа часто перебільшують, описуючи ситуацію з безпекою у різних країнах світу. Україна теж тривалий час була зображена як небезпечна для відвідувань країна. Тому я говорила, що, найімовірніше, інформація про цей регіон Туреччини спотворена і не варто вірити усьому, про що говорять.
Сварок та конфліктів не було, бо батьки мене завжди підтримують, навіть інколи не розуміючи моїх рішень. Вони вважають, що я знаю краще, чого хочу, до чого прагну. У мене є свої цілі, і вони це приймають. Мама дуже нервувалася і почала вишивати бісером ікони, що давно мріяла робити. Це заняття її дуже відволікало, заспокоювало, і вона вірила, що таким чином оберігає мене. За той час, що я працювала безпосередньо в Газіантепі, відбулися два вибухи бомб (одного разу біля поліцейського відділку, іншого — на курдському весіллі) та спроба військового перевороту в Туреччині. Особисто на мене та мою роботу ці події не вплинули. Інформація про вибухи до батьків якимось чином надходила дуже швидко, і вони негайно виходили зі мною на зв’язок. Про військовий переворот вони дізналися, коли все майже закінчилося, оскільки події відбувалися вночі. Взагалі, думаю, що батьки хвилюються, але звикли до думки, що я у Туреччині, де подібне відбувається регулярно.
Ще зі студентських часів у нас із батьками правило: телефонувати один одному кожного дня. А якщо так трапляється, що я не маю змоги зателефонувати, треба написати повідомлення чи короткого електронного листа, що зі мною все гаразд. Зв’язок підтримуємо переважно через додатки-комунікатори на смартфонах. Коли у Туреччині відбуваються терористичні атаки, часто обмежують доступ до інтернету, тому я намагаюся написати короткого електронного листа, що у мене все добре. Зазвичай з батьками розмовляю недовго — втомлююся, не бачу сенсу розповідати все по телефону. Бракує живого спілкування, довгих розмов з мамою вечорами, її порад.
Про почуття дому, спогади та дитячі мрії
Для мене сумно не стільки розлучатися з батьками, скільки тривалий час жити без можливості побачитися з ними. Під час навчання та роботи в Києві я звикла хоч раз на місяць приїжджати додому. Для мене це було необхідністю — відновити сили, перезавантажитися, знову приїхати у дім дитинства. І з моєю домівкою у мене пов’язані особливі почуття: тут почали зароджуватися мої мрії про майбутнє. До слова, я ніколи не мріяла про країни Сходу. Я посилено вивчала іспанську мову, хотіла потрапити у країни Латинської Америки, цікавилася їх історією, культурою. Я марила ними, це була найбільша мрія мого дитинства та юності.
Тепер кожного разу, коли я вдома, згадую про минулі плани і бажання, слухаю ту саму музику, читаю ті самі книги, що і колись. Вони допомагають мені згадати, що я така ж, як і раніше, просто життя показало мені інший шлях. І хочеться вірити, що рано чи пізно мрія мого дитинства здійсниться. А зараз я інколи просто не йму віри, що я у Туреччині, і питаю себе, як так сталося, що я тут опинилася. Інколи, вимовляючи слова турецькою, дивуюся, як так сталося, що я їх знаю.
Час від часу сумую за батьками, домом, друзями. Найбільше згадую почуття гумору моєї мами, яка у найсумніші для мене моменти завжди жартує і змушує мене сміятися. Часто мені не вистачає сили пожартувати над своїми проблемами, а мама, хоч їй теж важко й сумно, завжди заспокоює. Та наразі про можливість повернення в Україну на тривалий час я не думаю. Сумую за дорогими людьми, але моє життя мені подобається, і я знайшла ту сферу, якій хочеться себе присвячувати.
Про будні волонтера
У вересні мій волонтерський проект у Газіантепі закінчився, я отримала стипендію на навчання і рік вивчатиму турецьку мову в Анкарі. Мені дуже бракує роботи з сирійцями, бракує постійних відвідин сирійських родин, бракує дітей, бракує своєї діяльності, яка надавала моєму життю сенсу. Моя мрія — знайти роботу в гуманітарному секторі і продовжити працю з сирійськими біженцями в Туреччині або інших країнах Середнього Сходу чи Європи. Хочеться зробити ще більше, більше допомогти.
Найскладніше у всьому цьому — неможливість допомогти всім, хто цього потребує. Я працювала з вуличними сирійськими дітьми у спеціальному інформаційному центрі для біженців, але в нашій групі налічувалося щонайбільше двадцять дітей, тоді як у Газіантепі їх кілька сотень тисяч. Я записувала дітей до турецьких шкіл, і вдалося записати п’ятнадцятьох дітей. А скільки ж їх залишається без жодного доступу до освіти чи будь-яких інших послуг! І нам доводиться вибирати. А як можна вибрати, хто з дітей заслуговує на освіту, а хто — ні, чому одні діти можуть відвідувати навіть неформальні освітні заняття, а інші не можуть? Але такі рішення доводиться приймати.
Оскільки це волонтерство, то якогось суворого розпорядку дня не було. Зазвичай дві години на день я працювала з вуличними дітьми у центрі для біженців. Але це була скоріше робота аніматора — я з іншими волонтерами вигадувала різні способи, як розважити дітей, як мотивувати їх мислити, творити, а також навчити елементарним правилам співіснування у здоровому суспільстві — умінню співпрацювати, ділитися матеріальними речами, допомагати. Спершу багато хто з дітей, що приходили до нас на заняття, були надміру агресивними: постійно сварилися, билися, лупцювали один одного книжками, кидали каміння, навіть плювали у волонтерів. Потім звикли, почали довіряти, подавати руку при зустрічі, махати здалеку. Це я говорю про найбільш агресивних студентів. Дівчатка ж, наприклад, завжди ніжні — обіймають навіть незнайомих.
Протягом останнього місяця проекту я займалася власною справою — записувала сирійських дітей до турецьких шкіл. І робила це секретно від своєї приймаючої організації в Туреччині. Оскільки мою ідею адміністрація не схвалила, у мовній підтримці мені відмовили, але я вирішила працювати над цією справою самостійно, і нам із друзями вдалося записати п’ятнадцятьох дітей до школи, забезпечити їх шкільними матеріалами та формою. Тому останнього місяця я постійно спілкувалася з адміністрацією школи, ходила з друзями у пошуках інших шкіл, відвідувала родини, збирала документи дітей. Багато рутинної паперової роботи. І, як показує попередній досвід, не всі з дітей зможуть продовжити навчання: багато хто з них, особливо хлопчики, будуть працювати, бо родині потрібні гроші. І це найсумніше з усього, що я бачила.
Про дозвілля
Майже кожні вихідні ми з друзями подорожували автостопом Туреччиною, і це був один з найбільш цікавих моїх життєвих досвідів. Турки дуже гостинний народ, автостоп тут — не проблема, усі намагаються допомогти іноземцю, нагодувати, поселити на ніч, забезпечити найкомфортніші умови. Так ми з друзями-волонтерами відкривали міста, регіони, пейзажі, культури. Туреччина дуже різноманітна — природою, історією, звичаями. Якщо ж я лишалася в Газіантепі, то частіше за все відвідувала сирійські родини. Це мій улюблений вид дозвілля — сидіти в сімейному колі, спостерігати за стосунками, за спілкуванням, навіть не розуміючи ні слова. Це дуже розвиває здатність відчувати людей, ловити контекст, настрій, переживання.
Про цінність своєї Роботи
Завдяки волонтерству я можу допомагати і робити чиєсь життя кращим. Я не мала ресурсів, щоб дати все, чого ці люди потребували, але я намагалася втішити, знайти тих, хто має можливість матеріально підтримати. Я знайшла друзів серед сирійських дітей, що так осяйно усміхалися, побачивши мене, і називали вчителем, і серед молодих людей, що ділилися своїми історіями про Батьківщину: як вони її залишали і як мріють до неї повернутися і працювати на її благо.
Найприємніша історія, що трапилася зі мною, — мій двадцять п’ятий день народження. Це був останній день мого волонтерського проекту. Сирійські друзі влаштували сюрприз — пікнік з національною їжею, святковим тортом і напоями, віршами та піснями арабською. А подарунок вони мені зробили теж особливий. Я ношу кожного дня натільний хрестик, подарований бабусею на 18-ліття. У Туреччині ланцюжок зламався, і я носила хрестик на звичайній мотузці. Мої сирійці зібрали кошти і подарували мені для нього срібний ланцюжок.
Антоніна КРИЖАНІВСЬКА
Про важку новину, Страхи та прийняття
За кордон Оленка мріяла поїхати давно, але ми думали, що цей час настане нескоро, тому що без підтримки і грошей туди важко потрапити. Тож коли донька сказала нам про своє рішення, я злякалася. Страшно було відпускати свою єдину дитину у чужу країну, та ще й мусульманську. Мусульманські країни мене лякають терористами-смертниками та нездоровим ставленням чоловіків до білих дівчат.
Чужі люди завжди запитують мене, чи не боюся я відпускати свою дитину саму у таку країну. Авжеж, і боюся, і переживаю, але заборонити не можу, бо вона вже доросла. Мені залишається лише сподіватися на її розсудливість та на Всевишнього. Завжди прошу Лєну берегти себе, бути обачною, дбати про своє здоров’я, ставитися приязно до людей. Слава Богу, що добрих людей у світі набагато більше, ніж злих. Як виявилося, Туреччина багата на щедрих, добрих і гостинних людей. Але все одно це не рідна земля. Там свої звичаї, традиції, обряди, якими нехтувати не можна.
Пам’ятаю день від’їзду. Спочатку Лєні потрібно було добратися до Харкова, а це 350 кілометрів від Пирятина. Там її зустріла університетська подруга і провела з нею час до літака. Відліт був аж о другій ночі. Ми всю ніч чекали повідомлень про відліт із Харкова та приліт у Стамбул. Дуже хвилювалися, аж до тих пір, поки Лєна не долетіла до Газіантепа.
Про теракти та батьківську любов
Про теракт у Туреччині ми дізналися по телебаченню. Почали дзвонити до Лєни. Вона повідомила, що з нею все гаразд, але тривога знову наповнила мою душу. Вранці, перед роботою, та ввечері я постійно дивлюся новини по телебаченню, і кожного разу жахаюся від нових вибухів у тій чи іншій частині країни. Коли Лєна з друзями подорожує автостопом, боюся, щоб вони не потрапили під удар.
Я намагаюся не думати про погане і заспокоюю себе тим, що у сучасному світі не можна тримати дітей при собі. Вони мають шукати свою дорогу, це їхнє життя. А наше завдання як батьків — допомагати їм чим можемо. Я розумію, що робота моєї доньки благородна і потрібна людям, адже я сама вчитель із майже тридцятирічним стажем. Звичайно, мені б хотілося, щоб вона знайшла себе в Україні, щоб у неї була улюблена робота, сім’я, свій дім. Інколи у розмовах кличу її додому.
Ми з чоловіком кожної хвилини, години, дня і ночі думаємо про нашу єдину доньку. Переживаємо, коли вона вчасно не виходить на зв’язок, молимося за її здоров’я, безпеку й успіх. За те, щоб усі її зусилля не пропали даремно, а мрії здійснювалися. Прошу доньку кожного дня телефонувати або писати. А коли не дочекаюся звістки, не знаходжу собі місця, дуже непокоюся.
Про речі та заняття, що заспокоюють
Коли мою душу огортає смуток, я намагаюся відволікти себе якоюсь роботою: прибираю в домі, готую їжу, печу пироги, видумую для своїх п’ятикласників якісь цікаві виховні заходи. Мене дуже рятує моя робота у школі. Діти не дають сумувати. Старі фото я переглядаю рідко, бо не хочеться плакати за тим, чого не вернути. Тяжко розуміти, що нас розділяють тисячі кілометрів, що не можу побачити, нормально поговорити через поганий зв’язок, допомогти, коли захворіє. Але розумію, що це її життя.
Коли Лєна поїхала, у мене з’явилось нове захоплення — вишивка бісером. Я мріяла про це давно, але все не вистачало часу. Раніше моїм захопленням було в’язання, та коли Лєна уперше поїхала волонтером у Туреччину, я відчула неймовірну потребу зайнятися вишивкою бісером. Почала з ікон Пресвятої Богородиці та Ісуса Христа. Потім вишила Іменну ікону святої Єлени Константинопольської та дві іменні ікони — Лєниній бабусі Ніні та хрещеній Тетяні. Далі були дві картини, а зараз знову вишиваю святого Миколу Чудотворця. Крім вишивки дуже люблю вирощувати квіти. Дивлячись на них, я відновлюю душевну рівновагу.
Будьте ближче, незважаючи на кордони. Спілкуйтеся з друзями та рідними по всьому світу з вигідними тарифами від Київстар.
