Зв’язок на межі можливого: журналіст-міжнародник Наталія Гуменюк
У новому випуску — журналіст-міжнародник, голова телеканалу HROMADSKE.UA, автор збірки репортажів з Близького Сходу «Майдан Тахрір» Наталія Гуменюк.
Пряма мова. Наталія
Моє основне завдання — показувати життя людей. Особливо там, де зона конфлікту сприймається як суцільне полум’я. Це не так. Люди не знаходяться 24/7 у стані підвищеної небезпеки.
Людина в Авдіївці не живе весь час під обстрілами; вона ходить в магазин, вона думає про те, як відправити дітей в школу, вона не знає, що робити, коли місяць немає води — і ось у цьому велика катастрофа. Не лише граната, умовно кажучи, трагедія.
Мені б хотілося, щоб читачі й глядачі зрозуміли, що знання про інші суспільства допомагають зрозуміти себе. Ти можеш на когось подивитися відсторонено. Побачити, як людина чинить у конфлікті, порівняти: ця чинить так, а ось ця — інакше, і таким чином прослідкувати наслідки цих вчинків. Що таке розпач, що його провокує, чи є край тому розпачу. Це допомагає. Я навіть перестала ділити світ на регіони. Є, звісно, географічна специфіка, але в першу чергу світ — це історії людей.
Люди живуть у різних умовах і прилаштовуються до них. Тому мені надміру важливо показати всі сфери життя з різних боків.
В першу чергу світ — це історії людей.
Мені здається, репортаж — це найідеальніший формат журналістики. Хороший репортаж настільки описовий і передає ситуацію, що люди можуть зробити висновки самі. Пишучи «Майдан Тахрір», я намагалася показати думки різних людей, наскільки це можливо. У цьому теж своя фаховість — ти маєш знайти представників різних груп – і митців, і консервативних селян, щоб вони реально представляли різні думки, які в свою чергу відповідали тій дійсності, яка є.
Можна було б зробити книжку — і будь-який репортаж — спілкуючись тільки з ісламістами чи навпаки, але це не мій варіант.
Ми знаємо, яким ненадійним може бути погляд на світ через очі російських медіа. Не скажу, що західні медіа можна порівняти з російськими пропагандистськими ЗМІ, але в них все ж свій кут, зокрема їхньої історії, непростий погляд на колонії, на які часом і досі дивляться згори. Скажімо, коли вони розказують про Близький Схід — присутній елемент викривленого погляду з точки зору великої західної країни на далеку не-Європу.
Перед Новим роком я була на сирійсько-турецькому кордоні, там було багато втікачів з Алеппо. Думаю мало хто усвідомлює, що основна робота з порятунку сирійського суспільства робиться руками самої Сирії. Сирійські лікарі організувалися всередині країни і допомагають тим, хто перебуває під бомбардуванням. Звичайні сирійці, які все покинули і допомагають цивільному населенню, виносять з-під завалів людей. Більшість людей у маленьких містах (хоч і оточені конфліктом) якось організовують життя, допомагають дітям, жінкам, літнім людям, шукають житло, харчі. Це суспільство, яке саме себе рятує, там надзвичайно потужний волонтерський рух. Куди не приїдеш, там кожен другий — волонтер.
Ми в Україні як ніхто розуміємо таку ситуацію. Але загалом ми про це не знаємо. Вважається, що українській аудиторії міжнародні новини нецікаві, аудиторії цікава українська політика, українські політики, хто кого вдарив пляшкою у Верховній Раді.
Не можна ставити на першу шпальту новину про те, що один український депутат знову побився з іншим, тим часом відсуваючи міжнародні події, які так резонують нашим. Тому я кажу, що треба більше, набагато більше говорити про те, що робиться у світі.
Якщо ти не бачиш, що відбувається у світі, тобі здається, що весь світ проти тебе, що ти зараз знаходишся у найгіршій ситуації, яка може бути, і виходу з неї немає. Коли ж ти розумієш, що є суспільства, які були і в гірших умовах, та, попри це, вони звідти виходили (виходили розумно, хоч і з втратами), це дає можливість зрозуміти, що у нас зараз просто такий час. Час, який треба пережити з гідністю, не наробивши найгірших помилок, які доведеться спокутувати і які гризтимуть суспільство потім. Знання і розуміння досвіду інших країн допомагає думати про майбутнє.
В моїй книжці історії з восьми країн Близького Сходу та Ірану. Вона писалася під час «арабської весни», або ж одразу після революційних подій. Мені завжди було особливо цікаво мати прямий зв’язок, перебувати в центрі подій. У цілому моя подорож продовжувалася близько півтора роки, але час від часу я робила перерви та поверталася в Україну.
Поїхала робити репортажі власним коштом, бо вважала, що це надважлива справа. Я насправді в цьому випадку дуже щаслива людина. В університетському віці мені пощастило отримати відносно нормальну роботу на українському телебаченні, в тому числі через кілька років відповідну заробітню платню. Не зірки похапати, але середню на ринку — і так само її втратити. І після цього зрозуміти, що насправді можна знову жити за копійки. Мені небагато треба, і я вмію жити заощадливо. В часи поїздок я роки два не харчувалася в кафе чи ресторанах, пила лише каву, знаючи, що в мене на день умовно є 70 гривень на все і тільки їх я можу витрачати. Є речі, на яких можна заощадити. Наприклад, одяг. У кожної людини, великою мірою, є достатньо одягу, щоб себе забезпечити. Єдине, що якщо зимові чоботи порвалися, то без них вже складно. Житло завжди можна шукати десь у людей — кауч-серфінг, якісь знайомі знайомих. Це те, що можна мінімізувати, бо в місті завжди можна знайти, у кого жити. Єдине, на чому ти не можеш заощадити — це віза й авіаквитки, а ще зв’язок.
Не можна ставити на першу шпальту новину про те, що один український депутат знову побився з іншим, тим часом відсуваючи міжнародні події, які так резонують нашим.
Здебільшого з рідними та друзями я спілкувалася за допомогою Інтернету. Раз на тиждень писала: «У мене все добре, не хвилюйтеся». Професія журналіста дуже зручна в цьому сенсі. Я ж постійно пишу репортажі чи пости в соціальних мережах. Ось моя публікація — значить, зі мною все добре. Мама бачить ці публікації і розуміє, що я жива і здорова.
Моя мама дуже скромна людина. Вона завжди переживає, що може вкрасти мій час, тому навіть вибачається, коли телефонує, завжди питає, чи не заважає мені. Я так вдячна їй за те, що вона на якомусь етапі змирилася з моєю професією. Коли я працюю журналістом, їжджу (нехай навіть надовго і далеко) робити репортажі, коли я роблю щось корисне — мама знає, що я щаслива.
Пам’ятаю, що коли їхала на вибори в США в 2012 році, в мене на картці назбиралось 80 тисяч миль, це дало мені змогу придбати квиток за 150 доларів. Я тоді була фрілансером, і ця поїздка ніяк не оплачувалася. Але ти їдеш, пишеш, робиш повноцінний матеріал, бо вважаєш це дуже важливим. А в коментарях пишуть: «Нащо нам знати, що відбувається в тій Америці?», «Вам тут заплатило ФСБ», «Вам заплатило ЦРУ», «Ти — американська агентка». А ти сидиш голодний і думаєш собі, що б поїсти? Коли вперше з таким стикаєшся, це дійсно образливо, але з часом звикаєш.
Я вже давно не слідкую за коментарями щодо себе. Я знаю своїх колег, які мають залізобетонну витримку, але, коли хтось починає говорити про їхніх дітей, вони зриваються. Є речі, яких не можна чіпати, в той же час є люди, для яких немає нічого святого.
Я знаю класних редакторів з купою міжнародних нагород багатьох видань як от Le Monde, Die Zeit, The New York Times. Це найосвіченіші, найшанованіші, найвідоміші люди, які в свої 60 років, маючи 40 років досвіду, є визнаними на весь світ. Але в них абсолютно немає відчуття «я все знаю». Вони завжди з усіма спілкуються на рівних, слухають інших. Вони ніколи не скажуть: «Ну що ти там, дівчинко, можеш знати про Україну?» Вони оцінюють твою роботу відповідно до того, що і як ти пишеш, з величезною повагою. Це і є професійність. Такі люди мене завжди надихають.
На противагу є молодші журналісти з суперпопулярними твітер-акаунтами, котрі поводяться дуже зверхньо. Вони думають, що все знають. Це величезна помилка.
Якщо ти не бачиш, що відбувається у світі, тобі здається, що весь світ проти тебе. Мені б хотілося, щоб читачі й глядачі зрозуміли, що досвід інших країн допомагає зрозуміти себе та думати про майбутнє
Нещодавно я прочитала грандіозну книжку «Шляхи під сонцем. Репортаж 20-х років». Вона виявилася мені надзвичайно близькою. В книзі українські письменники того часу їздили і в Іран, і в Дагестан, і в Італію. Але вони не дивилися на місцеве населення крізь призму, як часто буває, імперських народів, крізь призму екзотики, як в зоопарку, знаєте, як на якихось дивних, диких людей. І мені здається, що через цю спадковість в української репортажистики є величезний потенціал. Виявляється, що в 20-ті українські журналісти могли бути відкритими, незашореними. Я вважаю, що погляд згори типу «ми, цивілізовані, приїхали подивитись на вас, як ви тут» — це зашорений погляд, він не дає нормально нічого зрозуміти. І це одразу занижує якість матеріалів. Найкраща світова репортажистика насправді і сьогодні теж зроблена журналістами, які спромоглися відкинути свої упередження і зрозуміти людину.
Мовне питання. Завдання журналістів — знайти правильний фокус висвітлення цієї теми: а чому ми про це говоримо, а не про щось інше? І якщо вже говоримо, то пояснити, що в цьому є фактом, а що емоціями.
Я завжди цікавилася журналістикою конфліктів: вчилася, дізнавалася, як вони з’являються, як вирішуються, які ризики приносить війна, як вона шкодить суспільству, незважаючи на те, хто цю війну почав, як сам механізм війни шкодить суспільству, як він роз’єднує, як з’являються емоції, які є фази війни.
Мені здається, ми у цей час в Україні вже пройшли етап розчарування, змирилися з цим і пережили його. Що таке розчарування взагалі? Тобі боляче, бо щось сталося не так, як ти хотів, і ти від того в розпачі. Мені здається, ми етап розпачу теж уже пройшли. Зараз інша стадія — прийняття. Ми розуміємо: так, є проблеми, так, щось пішло не так. І з цим треба щось робити. Найголовніше — чесно і якісно виконувати свою власну роботу.
