New friend every day: основательница проекта “Мовний клуб з української” Мирослава Ким
Мирослава Ким идеально говорит по-украински и сделала об этом проект: разговорный клуб украинского языка.
Мирослава из Ивано-Франковска, но несколько лет живет в Киеве, воспитывает дочь вместе с мужем (который тоже говорит по-украински, несмотря на то, что наполовину кореец и из Макеевки) и считает, что каждому из нас можно расширять свою “языковую зону комфорта”. Я свою расширила: все полтора часа говорила с Мирославой по-украински. Ох, сложновато.
Сегодня Мира – мой #newfriendeveryday, о них всех можно почитать тут.
– Я страшенно часто все виграю, мені взагалі фартить. Але я до цього прикладаю зусилля: заповнюю анкети, беру участь… Я вигравала різноманітні курси, інтенсиви, книжки. Після декретної відпустки я виграла курс у Startup Ukraine: так я занурилась у середовище людей, які щось роблять. Ми робили дитячі сукеночки, в’язані гачком під брендом “Міра Кім”. Це був бренд, запущений у двох значеннях: спочатку я запустила його як старт, потім – запустила їм займатись.
– У якийсь момент я дуже запалилася мовою: я зрозуміла, що в нашій країні не потрібна ні російська, ні англійська. І я зрозуміла, що я туплю в мовленні: я придумала собі термін “мовна зона комфорту” – тобто я знаю слова з кулінарії, з шиття, з дитячих розвивалок… і все! Мені бракує слів, і так я придумала мовні практикуми: ми працюємо над розвитком мовлення. Ми підбираємо нові синоніми, фразеологізми, приказки та розширяємо і збагачуємо нашу лексику.
Ми кажемо “кепкувати”, “глузувати”, “насміхатися”, “піджартовувати”, а не тільки “сміятися”. А слово “ген-ген”, наприклад, ми ніколи не говорили.
До речі, дуже багато крутих нових слів є в дитячих книжках: практично з кожної сторінки дитячої книжки можна виписати слово, яке ми не вживаємо.
Так у нас народився наш Мовний клуб з української: ми просто розмовляємо півтори-дві години. Навіть у україномовних після цього болить щелепа.
У нас є російськомовні, що хочуть навчитися вільно говорити. Є україномовні, що прагнуть розширити лексичний запас. Є іноземці: наприклад, є грузинка з Тбілісі: вона переїхала, і їй хочеться розмовляти, і вона прийшла вже другий раз.
Так, до нас приходять декілька разів: це завжди нові люди і нові вправи, нова практика. Другий раз – за півціни, третій – безкоштовно.
– Є якась “війна за українську” зараз. І є в ній люди, які на передовій, вони сперечаються та борються за закони. А я на цій війні медсестра – я десь в ар’єргарді.
– Я знаю російську і можу нею говорити, але мій свідомий вибір – говорити українською. Мій чоловік, Андрій, напівкореєць, він народився в Макеєвці, але почав розмовляти українською, коли познайомився зі мною: в нього була найкраща мотивація – кохання. Хоча я йому казала, що для мене не має ніякого значення, якою мовою він буде говорити.
– Якщо ви стабільно розмовляєте, виконуєте вправи, то дуже швидко починаєте і розмовляти і думати українською. Наприклад, є мільйон синонимів до “загадкової” усмішки Мони Лізи. Є дуже крутий переклад лічилки “рельси-рельси-шпали-шпали”, який розлетівся на десятки тисяч перепостів у “Фейсбуку”.
– Є багато таких слів, до яких не можу звикнути навіть я:
“непозбувна бентега”
“мені прикро”
“оказія”
“ресторація”
“у вічі”
“непереливки”
“наперекір”
“обабіч”
“зненацька”
“пластянка” (пластиковий стаканчик).
– Мова – це жива субстанція, вона завжди змінюється. Суржик допустимий, але треба не переборщити з неологізмами. Потрібна міра, а вона завжди суб’єктивна…
Я – за розширення границь мови: слово “фідбек” може в різних контекстах звучати як суржиком, так і експертно.
– У моїх планах – семінар про українську лайку, сороміцький фольклор і приказки, українське караоке, розбір пісень, зворотів і метафор. Я хочу запуститись у різних місцях: декілька локацій в Києві.
Я хочу школу, в якій будуть приказки й особливі слова на стінах.
