New friend every day: проектный менеджер Инна Голованчук
Инна работала советником министра здравоохранения, в фонде Катерины Ющенко “Украина 3000”, в проектах ООН, а сейчас находится в поисках своего идеального проекта, которому хотела бы посвятить все свое время.
Инна мечтала стать режиссером, но окончила КИМО. Выросла в Донецке, но идеально говорит по-украински (который выучила сама уже в университете). Работала в министерстве и благотворительных проектах для онкобольных детей, отказалась от нескольких супердолжностей в госструктурах, чтобы заняться своим идеальным проектом. Инна – мама двоих детей, вышла замуж в 19 лет (и сейчас так же восхищается и вдохновляется своим мужем) и в свои 32 выглядит на 23.
Мы познакомились с Инной на Fitness Geek Camp, после виделись несколько раз в фитнес-клубе, и Инна предложила меня отвезти в аэропорт. На своей z4, которой уже 13 лет (да я сама себя практически отвезла – мы с Инной сошлись на любви к вождению тоже), и сегодня Инна – мой #newfriendeveryday. И новое вдохновение.
– Я – дівчинка з Донецька, яка поїхала в 16 років поступати на режисера: я була впевнена, що буду знімати кіно одним кадром, хотіла, щоб люди в моїх стрічках не грали, а були собою. Хотіла писати сценарії для конкретних людей у конкретних обставинах. Я впевнена в тому, що для того щоб всі тобі не вірили, треба говорити правду… Але потім поступила на міжнародні відносини.
– Я не дуже добре знала українську, але докладала максимум зусиль. На вступному іспиті я розповідала про Лесю Українку, вживала слово “западенці” і не вкладала в це ніякого страшного змісту.
Уже потім, коли була студенткою, я старанно перекладала всі відповіді на білети на українську та вивчала їх напам’ять. Це було непросто, але вільно говорити українською для нас було важливим елементом самоідентифікації.
Коли я вчилась, у мене в оточенні завжди були круті люди, вони надихали мене вчитись і розмовляти рідною мовою: з багатьма з них я досі підтримую відносини.
– Після 2-го курсу я працювала в ООН: ти робиш все – сидиш на ксероксі, наклеюєш марки і заробляєш 30 євро на день.
Пам’ятаю, наприклад, конференцію з питань арабо-ізраїльського конфлікту: всі спочатку обговорюють те, що робиться з річкою Іордан, а потім ідуть і їдять еклери з червоною ікрою. Тоді мене підкосило, а потім я зрозуміла, що саме так виглядає дипломатія.
Я завжди цікавилась тим, що обговорювали на конференціях, і мені було б що їм сказати, якби я вільно володіла українською, але замість цього я сиділа і мовчала.
– У 2005-му я пішла працювати до Катерини Михайлівни (Ющенко). Усі ми чесно і правильно ходили на Майдан, ночували там. Нас залякувала Служба безпеки України і розповідала, що нам за це світить.
Потім мене запрошують у медичний проект, і я потрапляю в абсолютно україномовне середовище: тут чим більше ти захоплюєшся, тим більше розумієш свою зажатість і страх сказати щось не те.
- Зі своїм чоловіком ми познайомились на першому курсі і одружились, коли мені було 19, а Максу — 20. Макс мріяв мати дітей до 20 років, як і його батько (він саме у 20 став татом). Уяви собі чоловіка, який мріє стати дідусем до 40 років!
– Я працювала 8 років у фонді “Україна 3000”, і це було найкраще, що я робила у своєму житті: це був проект про 25 дитячих лікарень, абсолютно фантастично цікава робота – ми всі горіли і були натхнені тим, що ми робимо.
Катерина Михайлівна заразила мене проектом “Мрії здійснюються” – про онкохворих людей. Ми дізнавались про їхні мрії та залучали відомих людей і політиків, які допомагали їх втілювати в життя. Більшість дітей мріяли про мобільні телефони, айпади та комп’ютери, а також про те, щоб поспілкуватись із зірками.
Завдяки йому я познайомилась і подружилась, наприклад, з Кузьмою, і він був найкращим моїм партнером у цьому проекті.
– Важливою умовою участі публічних людей у проекті “Мрії здійснюються” була повна конфіденційність. Ані ті, хто приїздив, ні ми, що організовували, не дозволяли виходити інформації назовні. І це було дуже чесно, дуже правильно. Одна мета – щоби дітина у важкій ситуації хоч на мить ставала щасливішою.
– Поміж строк – так ми познайомились з Андрієм Кузьмою, повиливали один на одного купу претензій, але потім він неймовірно виконав свою роль у здійсненні мрій, провів у лікарні купу часу та зайшов у кожну палату… Так робив, напевно, тільки Володя Кличко, який був у Києві прольотом, і з 8 годин 3 провів у лікарні з малими. Мені дуже допомагала Маша Єфросініна, і не тільки своєю телефонною книжкою, а й собою.
– Після Революції гідності я потрапила до Міністерства охорони здоров’я, де була радником міністра, а потім керувала міжнародним відділом. Я займалась ґрантами, державними допомогами і купою інших справ. Це цікаве відчуття, коли стаєш закоренілим держслужбовцем. Це дуже важко і стресово, і ти собі не належиш. Іноді ти одержуєш сатисфакцію, іноді навпаки, і ти 24/7 на зв’язку і на роботі…
– Мені здається, що мене цінували й у мене виходило вирішувати складні задачі, тому що я не знала, що “так не можна”. У мене ніколи не було і немає компромісів. Тільки в цьому випадку ти робиш неможливе.
– Своє 30-річчя я зустріла в черзі на реєстрацію в Генасамблею ООН у Нью-Йорку. І я пам’ятаю цей момент: ось офіс чоловіка на Парк-авеню, ось івент, на який не можуть потрапити навіть суперполітики, і тобі здається, шо зараз ти все зміниш у своїй країні та світі…
А в 32 я стою босоніж у ванній та не знаю, як проведу свій день народження…
Після Міністерства охорони здоров’я я ще не знаю, чим я хочу займатись. Це дуже складно вирішити, коли в тебе вже багато всього було. Я відмовилась з тих пір від маси крутих вакансій. Багато думала, але так і не знайшла свою справу. Не хочеться братись за щось, коли хтось це робить краще за тебе в декілька разів.
