30 історій незалежності

Цьогоріч незалежна Україна святкує своє 30-річчя. До свята люди, які змінювали і змінюють нашу країну на краще, розповіли про сприйняття незалежності через особистий досвід.

Я мріяла стати співачкою ще з дитинства. Пам'ятаю, розповідала мамі, що коли виросту, точно співатиму, виступатиму на сцені, одягатиму красиві сукні. І казала це так, наче це вже відбулося зі мною.

Свої перші пісні я писала, коли пасла баранів. Записи, звісно, ніде не збереглися. Першу свідому пісню – Without you – створила у 17 років, коли навчалася в консерваторії.

Мені пощастило, адже я мала крутий музичний бекграунд завдяки батькам-музикантам. Мама слухала гарну академічну музику: Шумана, Баха, Бетховена та Рахманінова або соул – наприклад, Еллу Фіцджеральд, під платівки якої я засинала в дитинстві.

Батько, який збирав кримськотатарський фольклор, завжди вмикав кримськотатарську, іранську, турецьку, азербайджанську й вірменську музику. Це була наша сімейна традиція – слухати фольклорну музику різних народів світу.

Мікс культур завжди заряджав мене до ще більшої боротьби на музичній сцені. Те, що я кримськотатарська співачка, насправді не дає мені жодних переваг у творчості. Раніше мені постійно потрібно було доводити свою значущість у музичному світі більш ніж кому-небудь іншому – адже завжди є охочі ділити людей на "чужих" і "своїх".

Тому я розуміла, що мені потрібно бути завжди на декілька кроків вперед у музиці. Це навчило мене спокійно сприймати, що моя музика не доходить до людей надто швидко. Наприклад, так було з треком «Крила». Сингл вийшов – і лише за рік всі усвідомили, яка ж це чудова пісня.

У світі кажуть: «Якщо ти любиш одну пісню, ти не любиш музики». Я не маю одного улюбленого виконавця чи навіть жанру, слухаю все – від джазу та соулу до абсолютно мінімалістичних британських електронних звучань. Наприклад, учора слухала Джоржі Сміт, нову хвилю ритму та блюзу, трип-хоп та електроніку.

Якщо запровадити традицію вивчення музики, то я б довела, що спільного є в Елли Фіцджеральд і Jessie Ware (сміється). Але, на жаль, у нас немає таких платформ, де можна глибоко дискутувати про музику. Можливо, колись, років за 60 візьмусь за це (сміється).

Перемога на Євробаченні змінила мене. Я усвідомила, що моя музика дійсно може подобатися багатьом, її можуть розуміти. Моя творчість може знайти свою авдиторію, яка хоче слухати сенси, маленькі особисті чи соціальні історії.

Для мене важливо, щоб кожна моя пісня мала історію. Історія триває стільки, скільки триває трек. Важливо, щоб ця історія була правдивою й насиченою музично в кожній ноті, звучанні всіх інструментів: барабанів, гітари, електроніки.

На мою думку, українська музика припинила бути естрадою. Для мене немає зашкварнішого слова, ніж естрада. Естрада – це сцена, яка об'єднує гумористів, жонглерів і співаків. Вона абсолютно нівелює значення музиканта.

На щастя, я більше не бачу естради. Сучасна українська музика є – завдяки тому, що люди усвідомили себе частиною сучасної європейської країни.

Другий ривок стався, коли мобільний 3G-інтернет став доступним кожному українцю.

Ці моменти в технологічній історії України здаються надважливими з багатьох причин. По-перше, люди дістали доступ до величезних масивів інформації для розвитку. По-друге, обмеження та кордони в спілкуванні повністю стерлися. По-третє, перед бізнесом відкрилися неймовірні можливості. Усі процеси стали більш жвавими та гнучкими. Я відчув це на собі, коли відкривав рекламну агенцію в Запоріжжі.

Наша мета – створити зручний та зрозумілий сервіс. Спростити все, що хоч на мить здається заплутаним.

Цифрову державу не побудувати без інтернету та комп'ютерів. Команда Мінцифри вже працює над забезпеченням доступного інтернету для всієї країни завдяки інтернет-субвенції, а також субвенції на ноутбуки для 60 тисяч вчителів. Крок за кроком робимо цифровий світ доступним для кожного.

Звісно, цього не зробити без належних знань. Ми вже створили робочу групу, яка має певні напрацювання щодо покращення IT-освіти в Україні. Утім, це треба робити не тільки у ЗВО, а починати з першого класу, а саме – з інтернету.

За 30 років в Україні технологічний прогрес став всеосяжним на багатьох рівнях: від побутового до масштабної промисловості чи кібербезпеки держави.

Так було не завжди. Перед цифровим бумом тривав довгий період становлення. Наприклад, перший інтернет в Україні мав швидкість у два з половиною кілобайти на секунду. Звісно, то був прогрес на ті часи. Утім, якщо зараз уявити, що фотографія на 4 мегабайти передаватиметься майже 30 хвилин, легше її буде віднести самому куди треба.

Перші комп'ютери з'явилися в Україні десь на початку дев'яностих. Іноземні студенти завозили їх через Європу, продавали в кооперативи, а кооперативи випускали в масовий обіг із великою накруткою. Або мобільний зв'язок, який всі дев'яності був розкішшю. Оператор лише один – UMC. Перші СМС почали відправляти тільки у 1998 році, а більш-менш адекватний мобільний інтернет з'явився десь у середині нульових.

Якраз на цей період припало стрімке зростання появи технологій в Україні.

Мобільні оператори нарощували клієнтів тисячами на день. Громіздкі телефони замінили компактні прямокутники. Комп'ютери стали підтримувати десятки процесів водночас. Порівнюючи з дев'яностими, економіка розправила спину, а в українців з'явилося більше грошей та більше можливостей.

Моє становлення в технологічному світі почалося у восьмому класі. Саме тоді в мене з'явився комп'ютер, кошти на який збирала вся родина. До цього навчався ним користуватися на роботі в батьків.

Основною «роботою» тоді став передрук конспектів шкільних вчителів. Це було корисно як для них, так і для мене. Їхні конспекти мали «безсмертя», а я опановував цифрові навички. Саме тоді я зрозумів, що завдяки комп'ютеру можна багато чого досягти.

Для мене перший технологічний ривок в Україні почався, коли фіксований інтернет став масовим. Це сталося десь під час мого навчання в університеті у 2008-2010 роках. Розвиток значно прискорився: я багато читав, учив, спілкувався з іншими людьми.

Зараз все трансформується із шаленою швидкістю, за якою часом не встигаєш. Якщо в нульових ти ще мав час опанувати технологію, то зараз на появу нового продукту майже відразу з'являється з десяток відповідей від конкурентів. Потік інновацій щодня стає все бурхливішим. І це нормально, бо цифрова трансформація вже стала для України трендом.

Якщо два роки тому поява якихось інновацій у держсекторі була чимось сенсаційним та викликала багато дискусій, то зараз такі впровадження сприймають спокійно. І це абсолютно правильна реакція, оскільки процес перетворення держави на зручний сервіс не повинен бути чимось незвичним.

Україна в цьому процесі зробила квантовий стрибок. За останні два роки ми запустили екосистему «Дія», яка надає необхідні українцям послуги в декілька кліків. Зробили так, щоб цифрові паспорти та водійські права стали офіційними аналогами. Переносимо в онлайн послуги, щоб українці назавжди забули, що таке черги, і отримували необхідні реєстрації та довідки там, де їм зручно: хоч вдома в ліжку, хоч на обідній перерві, хоч під час підкорення Говерли.

Дуже важливо показувати дітям, як він працює та як його використовувати. Як шукати інформацію та фільтрувати. Як ефективно навчатися та комунікувати. Як захищати себе від потенційних загроз у мережі. Інтернет став важливим агентом соціальної політики, який може навчити досягати життєвих цілей, вдосконалюватися, аналізувати та слідкувати за світовими трендами, які змінюються, немов за клацанням пальцями.

Це все можливе завдяки чіткій візії, структурі тощо. Ми підготували основу, яка допомагає втілювати проєкти. Це немов гра, але ти знаєш, які завдання тебе чекають попереду та як їх виконувати.

Головна ціль нашої команди – побудувати успішну цифрову державу, де кожен міг би реалізуватися та мав би гарне соціальне самопочуття. Ми знаємо, як досягти мети, а цифровізація та технології нам у цьому допоможуть.

Моє прізвище «‎Ступка» відомо декільком поколінням українців. Уже понад півстоліття, починаючи з середини минулого, воно тісно асоціюється з театром та кіно.

Бути частиною української сцени – це неначе жити під серцем цілої нації. Бути душею, бути тілом. Відчувати вир подій та емоцій, проживати їх щоразу насправді та раз по раз у постановках, і знати, що в тому є істотна місія – нести в маси досвід поколінь. Розповідати про ідентичність, передавати традиції з вуст в уста.

Україна прекрасна! Красива, родюча. Люди добрі, талановиті. Але є ті, хто її розграбовує. А хотілося б розвивати інфраструктуру, туризм і нашу галузь – вона ж бо теж, на жаль, занепадає

Мені б хотілося, аби гроші на кіновиробництві йшли на реквізит, на зарплати, і точно не в кишені тим, хто цього не заслуговує. Щороку все важче й важче триматися на хвилі: приходять нові обличчя, а про старі забувають. Хотілося б мати стабільне майбутнє, а не боротися на якихось державних конкурсах за 0,2 бала, аби пройти у фінал й отримати фінансування на дійсно вартісний проєкт (таке бувало, відверто кажучи).

Страшно, що люди відвикли від якісного національного кіно. Усе більше режисерів та продюсерів ставляться до глядачів як «‎до стада» – грубо, але ж правдиво. Легкі фільми та серіали без особливих сенсів та підтекстів – це ж бо отупляє нас, а так не має бути.

По перше, впровадження закону про меценатство. Зменшення податків, відкриття України для іноземних інвесторів та партнерів – щоб Том Круз до нас частіше приїздив на знімання;) Однак, без сприяння «‎вищого керівництва» усе це неможливо. По-друге, популяризація роялті.

Які я бачу перспективи? Їх безліч. Варто лишень почати зміни – і в мене є надія на сучасну прогресивну владу.

У багатьох акторів, і європейських, і популярних у Голлівуді, є така практика: вони знімаються нечасто, але живуть коштом раніше виконаної роботи.

Наприклад, фільм виходить у прокат. Його починають продавати на дисках, його можна подивитися на Netflix і на інших стримінгових платформах. Певний відсоток від цих переглядів повертається артисту, він і має назву «‎роялті». У нас такого зовсім немає, зате є інші смішні історії. Настільки смішні, що плакати хочеться.

Наші гонорари навіть не можна порівнювати з тими грошима, які отримують колеги в інших країнах за свою працю. І це боляче, адже хочеться достойного рівня життя. Але важливо продовжувати створювати. Переплітати минуле й теперішнє, класичне й модернове. Тиждень ставити класику, тиждень – сучасні шоу зі спецефектами, костюмами, світломузикою, як на Бродвеї. Але це мрії.

Допоки на третьому поверсі Національного драматичного театру залишаються дірки в підлозі замість цивілізованих вбиралень – усе це більше схоже на фантастику.

Мій батько не так давно запропонував зняти один історичний серіал: з глибокою ідеєю, з особистостями. Але йому відмовили: сказали, що людям це занадто складно, потрібно щось простіше. От і живемо за часів, коли історичні детективи нікого не цікавлять.

Дідусь, тато, я. Династичне продовження, якому навіть не хотілося ставати на заваді. Пригадується, мама хотіла, аби я був стоматологом. Але я так боявся вигляду крові, що цей шлях точно був не моїм. Тож у моєму житті сталося мистецтво.

Оточення, у якому я постійно перебував, не залишало мені жодного вибору. Дідусь – актор, бабуся – балерина, мама й тато – актори. Постійно я бував на репетиціях, гастролях, на зніманнях. Постановки, епізодичні ролі, маленькі ролі майже без слів, зате з радянськими зірками на одній сцені… Такими були мої юні роки.

Чи можливо щось змінити? Думаю, так.

Як оспівувала життя Ліна Костенко: «‎...і кожен фініш – це, по суті, старт».

Було досить непросто перелаштуватися з роботи в кіно та театрі на роботу у кадрі - віднедавна я став частиною амбітної команди телеканалу LIVE. Разом з Інною Мірошниченко ми ведемо ранкове шоу «Місто прокидається», тож довелося звикнути і до ранніх підйомів, і до різних непередбачуваностей. Ти завжди маєш бути напоготові - прямий ефір не терпить помилок. Однак це мій найкращий досвід за останній час - найбільш несподіваний та найбільш надихаючий. А ті, хто думають, що телебачення вимирає…просто зрозумійте, що для творчих людей - це шанс реалізовуватися. Особливо у ті моменти, коли у кіно тебе не беруть, а ставлять туди «своїх».

Фагот із 94-го року вів першу в колишньому СРСР телевізійну програму про хіп-хоп-культуру «Rap-обойма». Її робила харківська студія Приват-ТВ, а подивитися можна було на телеканалах УТ3 й УТ2. Десь у 95-му доєднався і я. А восени наступного року «Rap-обойму» закрили.

Саме тоді відбувався регіональний відбір на фестиваль «Червона Рута».

Гурт наш існував задовго до того – ми грали іншу музику, співали російською. Тоді мали лише одну пісню українською – кавер на пісню Віталія Бадло «Банана», вона в нас називалася «Чуваки».

І розумієте, водночас звільнився час від телебачення та з'явився шанс показати себе на «Червоній Руті». Ми багато років грали без просування – і тут такий шанс.

Ми виставилися двома складами – «ТНМК» у рок-номінації та «Ото таке» – у танцювальній. Тоді взяли приз за найкращий шлягер із піснею «Зроби мені хіп-хоп». Наступного року поступово почали перебиратися до Києва й уже займатися музикою тут. Так поступово формувався «Танок на майдані Конго»

Насамперед слід подякувати Червоній Руті, яка допомогла великій кількості музикантів.

Також хочу відзначити два гурти – «Брати Гадюкіни» і «Воплі Відоплясова». Гадюкіни зламали формат, оскільки показали, що українська може бути сучасною, живою й нештучною, а не як в естрадних піснях з УТ1.

ВВ зламали формат, показавши, що в етері може бути актуальна музика. Саме їхня пісня «Весна» проклала шлях усім, хто потім стукав на радіо із сучасними треками українською мовою.

Ще існував великий андерграундний пласт. Були групи дуже незвичні, електронний блок, з'являлися діджеї у всій Україні. Шоу-бізнес існував, але обертів йому було важко набрати, оскільки українська музика відчувала себе провінційною, порівнюючи з Москвою. Ти міг бути популярним тільки за умови, якщо транзитом через Москву повертався у свій мікрорайон.

Як трек ставав популярним – та Бог його знає. Я тоді не знав і зараз не знаю. Якщо він мені подобається, він мені подобається. Є багато музики, яка мені до душі, але її мало хто слухає. Мені здається, не все можна прорахувати. У тому і є частинка шаманства, яка утримає цей бізнес від перетворення на щось суворе на кшталт ритейлу.

Як трек потрапляв у ротацію на радіо – залежало від людей, які вибирали пісні. Ти давав їм пісню, і вони на свій смак вирішували, піде вона далі чи ні. Тому як ти міг посприяти тому? Ніяк.

Мало привертати увагу телебачення. От люди заходили до стоматологічного кабінету, а там канал М1 – й обов'язково виступає якась красива дівчина, щоб ти звернув увагу. Радіо, навпаки, мало не дратувати, щоб люди не перемикались.

Дебютний хіт «Зроби мені хіп-хоп» ми записували дев'ять разів у різних студіях, бо нам хотілося кращої якості. У Харкові записувалися вночі – так було дешевше. Одразу записали, одразу звели. А коли ми потрапили в «Комору» у Київ, там вже все було доросле, як у кіно.

Ми записувалися ще на угорський магнітофон STM, такі-от технології були. Наступний крок – коли записувалися на вісім каналів, це вже була революція. Потім почався цифровий запис – узагалі щось із наукової фантастики.

Зараз звукозапис ще більше спрощений: одна людина, один мікрофон, один ноутбук – для демо цього вистачить.

Необхідність сказати слова подяки нашому шоу-бізнесу, який підтримав дизайнерів 90-ті. Креативна спільнота 90-х – це талановиті творчі люди, які створювали такий кластер, де відбувався обмін думками, ідеями й натхненням. Саме тоді виникла ця співдружність, коли художники малювали принти для українських дизайнерів, музиканти віддавали свою музику для шоу українських дизайнерів, а дизайнери шили їм одяг.

фото https://www.bbc.com/ukrainian/features-42988601

фото http://womenua.today/iryna-danylevska/

фото https://woman.ua/109929-novyj-sezon-ukrainian-fashion-week-projdet-onlajn/

фото http://fashionweek.ua/

Ми маємо бути готові, що матеріали для тканини вирощуватимуть у пробірках. І на Ukrainian Fashion Week випускники Ukrainian Fashion Education Group показували елементи одягу на основі грибів.

Думаю, ще один напрямок – повернення до ручної праці, як не дивно. Бо одяг, у якому є багато ручної праці, коштує дорожче, він якісніший і цікавіший. Він призводить до уповільнення моди.

І тут розкриваються надзвичайні перспективи українських дизайнерів. Адже ми країна, яка не втратила народні ремесла, не втратила людей, які вміють працювати руками: вишивати, робити прикраси. Тому цей напрямок є перспективним для України.

Роблячи унікальний продукт, бренди з масових ставали дизайнерськими, робили вже цілі лінійки, колекції. І навпаки – дизайнери побачили можливість створювати невеликі капсульні колекції чи колаборації. Коли вони могли виступати з достатньо доступним продуктом – худі, футболками. Це теж надавало їм популярності.

Але у 2014 році відбувся ще один кардинальний злам сприйняття українського продукту, коли не тільки дизайнерський одяг став цікавим усередині країни. Тоді українці зробили вибір, віддавши перевагу місцевим виробникам одягу – мас-маркет, ноунейм-бренди. Тоді вже українські футболки та сукні на щодень також посіли таку серйозну позицію.

Звичайно, проголошення незалежності України стимулювало багато процесів, зокрема вихід талановитих людей на поверхню. Раніше вони працювали закрито, були нецікаві радянським структурам. І якщо вони існували, то, наприклад, працювали в будинках моделей, і ніхто там особливо не зосереджувався ні на персоніфікації, ні на уславленні конкретних людей.

Поштовхом до створення професійного тижня моди, який став першим тижнем моди на теренах пострадянського простору й Центральної Європи, була величезна кількість талановитих українських дизайнерів.

Ukrainian Fashion Week був створений саме як майданчик, де ми могли дати стабільність і де могли пояснити, за якими правилами фешн-індустрії грає світ.

Також ми усвідомили, що українським дизайнерам для ефективної праці та створення індустрії в країні бракує стабільності й розуміння, що вони постійно мають попит. Окрім цього, бракувало системності – правил гри, які існували у світі для фешн-індустрії.

Ми почали робити покази колекцій українських дизайнерів. З цими колекціями подорожували всією Україною. І раптом зрозуміли: необхідно робити щось, щоб об'єднати дизайнерів в одному місці.

З 90-х років дизайнери почали поступово робити самостійні кроки, проявлятися для широкого загалу, для медіа. І я як видавчиня та головна редакторка першого глянцевого журналу «Єва» дуже часто стикалася з талановитими людьми в різних галузях, зокрема з дизайнерами. Ми нерідко про них писали.

Цьому класу було важливо ідентифікувати себе в зовнішності. І вони почали вишукувати ательє або талановитих кравчинь чи дизайнерів, які були готові шити їм одяг індивідуально.

Попит на одяг від українських дизайнерів розвивався поступово. Потроху починав з'являтися середній клас людей, який не хотів одягатися на ринках і міряти свої речі на картонках на базарах. Та ці люди ще не могли купувати дорогі речі з Італії та Франції, які у валізах привозили тоді в Україну.

Ці люди, на відміну від бізнесу, не просили зшити сукню, але відрізати етикетку чи пришити етикетку іноземного бренду. Шоу-бізнес називав імена дизайнерів, які шили їм костюми. І в такий спосіб вони стимулювали інтереси більшої кількості людей.

Також потрібно віддати належне пресі, яка писала про українських дизайнерів.

Ситуація з клієнтами українських дизайнерів та їхніх брендів дуже змінилась. Цьому сприяв момент присутності дизайнерів онлайн і в соцмережах, які вибухово змінили кількість прихильників. Плюс в українських дизайнерів з'явились іноземні клієнти, серед яких були й зірки.

З 2004 до 2014 року українські дизайнери стали відомі у світі, як і Ukrainian Fashion Week. Ми робили багато івентів: у Лондоні, Мілані, Парижі, Вашингтоні, Нью-Йорку й ставали все більш популярними. І це важливо для розвитку будь-якої індустрії кожної країни. Адже фешн-індустрія в жодній країні не розвивається тільки в межах власних кордонів – завжди вихід на інші ринки.

За відсутності кіноіндустрії знаменитостями були співаки або телевізійні зірки, які теж не нехтували співпрацею з українськими дизайнерами й замовляли в них одяг.

Це був сигнал для політичної еліти, що це престижно. Бо творча еліта вже знала, що це круто. Бо в перших рядах на показах наших дизайнерів сиділи музиканти, співаки та ведучі.

Перший радикальний злам у ставленні до наших дизайнерів – у позитивному значенні – почався у 2005-му. Тоді перша леді Катерина Ющенко одягнула на інавгурацію вбрання українських дизайнерів.

Нетрадиційним шляхом не боялася йти, наприклад, Віта Кін, яка одягнула спочатку у свої вишиванки всіх фешн-персон світу, усіх більш-менш впливових людей світової фешн-індустрії, потім на цьому створила величезну імперію.

Важливо правильно вибудувати бізнес-стратегію. Думаю, що такі бренди як Vyshyvanka by Vita Kin або Руслан Багінський, Ксенія Шнайдер можуть самі написати підручник із бренд-маркетингу. Адже настільки зараз різними шляхами йдуть до успіху, що навіть рецепти одного бренду не підходять для інших.

Третя складова – і насправді найважливіша – якість продукту. Якість настільки зараз необхідна й очевидна складова, що про неї навіть ніхто не згадує. Бо неякісний продукт – це фіаско.

Але є бренди, які залишаються на плаву. Для мене першою такою складовою успіху буде унікальність самого продукту. Завжди цікава людина, яка стоїть за продуктом. Важливо, наскільки дизайнер продумав свою унікальність, наскільки готовий створювати не схожий ні на що продукт і далі принципово йти своїм шляхом.

Також дуже важливо, наскільки дизайнер вміє відчувати свою авдиторію працювати з нею. Це особливо актуально зараз, коли всі ми є невеличкими медійними корпораціями, які створюють медійний контент. І тут величезна відповідальність на команді дизайнера в тому, щоб створювати правильний контент, іти на правильні платформи й саме там знаходити фанатів свого бренду.

Процес виникнення та зникнення тих чи інших брендів абсолютно органічний, природний. Він точно описаний у підручниках із маркетингу. Стартапи, які виникають і не витримують період трьох років – це абсолютно нормальне явище для будь-якого бізнесу.

Ми рухаємось шляхом свідомого виробництва, створення та споживання.

Наша перспектива – нові технології. Ми нікуди не зістрибнемо з технічного прогресу, що допомагає нам зі створенням матеріалів різної основи. Ми переробляємо бананові чи апельсинові шкірки або чав виноградних кісточок. А от норвезькі виробники пропонують шкіру лосося для вироблення сумочок.

Пандемія прискорила ті процеси, що відбувалися у світовій фешн-індустрії: непогодження з шаленим темпом, з величезною кількістю колекцій і продукції, яку не розпаковували, але вітрини мали бути заповнені.

Мені здається, що перша та найближча наша перспектива – знову повернутись до розуміння, що найважливіше – дати людям цікавий і якісний продукт, який може жити довго, який не обов'язково змінювати щосезону, який можна доповнювати новими колекціями, але він залишається у твоєму гардеробі.

Про розвиток української моди найближчими роками й усвідомлене споживання

Так сталось, що не я шукала космос, а він знайшов мене й не відпускає досі.

З дитинства моя найбільша мрія – побачити світ і подорожувати. Чіткої мрії про космос ніколи не було, але була цікавість.

На одному з цих підприємств – КБ «Південне» – працювала моя мама, робила розрахунки ракетних двигунів. Удома ми дуже мало говорили про її роботу, ця тема була під грифом «секретно», що, звичайно, розбурхувало мою дитячу уяву.

Я народилася й виросла в Дніпрі – космічній столиці України. Тоді це було закрите місто для візитів іноземців. Причиною стала концентрація великої кількості підприємств та установ, пов'язаних із ракетно-космічною тематикою – КБ «Південне», завод Південмаш, університет, який готував фахівців для ракетно-космічної галузі, науково-дослідні інститути тощо.

Можливість задовольнити допитливість я дістала у 22 роки, ще бувши студенткою факультету міжнародної економіки ДНУ. Мені запропонували працювати в службі КБ «Південне», яка зосереджувалась на міжнародних проєктах, розвитку бізнесу та маркетингу. Тоді підприємство лише починало робити перші кроки незалежної України в космічній галузі – виходити на світовий ринок, активно заявляючи про себе та про свої можливості.

Саме тоді я відчула, що мене найбільше мотивує та драйвить – створення чогось нового, можливість належати до грандіозних проєктів, міжнародне співробітництво, залучення фінансування для розвитку бізнесу та знайомства з людьми з усього світу.

Я опинилась в епіцентрі дуже цікавих подій. Ми працювали з міжнародними проєктами, які стали відомими в усьому світі – наприклад, Sea Launch, Alcantara Cyclone Space, Antares, Vega та багато інших. Ми вигравали міжнародні тендери та гранти, брали участь у міжнародних космічних виставках – активно представляли Україну на світовій космічній арені.

Я все ще дуже добре пам'ятаю свої перші дні роботи в КБ «Південне». А поряд із корпусом, де було моє робоче місце, розміщувалась відома на весь світ ракета «Сатана». Я працювала в молодому колективі, ми «горіли» тим, що робили, мріяли вивести Україну на якісно новий рівень у космічному напрямку.

Наші перші гранти на комерціалізацію космічних технологій, тревел-гранти та роуд-шоу відкривали для нас і для підприємства значні можливості розвитку. Звичайно, не всі тендери та конкурси ми вигравали, але ми вчились і росли саме на цих програшах та досвіді, щоб виграти наступного разу.

Це був цікавий, але зовсім не простий період. Тоді не існувало приватного космосу, а космічна галузь була повністю зарегульована державними програмами. Багато міжнародних проєктів потребували створення спільних підприємств із боку зацікавлених учасників, але всі наші космічні підприємства були державними. Від їхнього імені співзасновниками таких підприємств із міжнародними учасниками ставала держава в особі Національного космічного агентства та Фонду держмайна. Це ніяк не додавало гнучкості та швидкості проєктам.

Це був один із переломних періодів мого життя. Я повернулася з Америки іншою людиною. Той період відкрив мої очі й довів, що немає нічого неможливого, а світ не настільки великий, як здається. Усе можливе, якщо цього справді бажати й докладати зусиль.

Раптом я зрозуміла, що маю зростати, бо в межах держпідприємства стало тісно моїм прагненням та мріям – через бюрократію, зарегульованість, відсутність гнучкості тощо. І я поїхала працювати у США – вела практику для студентів програми МВА технологічного інституту штату Нью-Йорку з комерціалізації космічних технологій, а також була представницею КБ «Південне» в Америці.

Після життя у США я хотіла продовжувати розвиватись і поїхала працювати в Бразилію, в україно-бразильську компанію Alcantara Cyclone Space. Наша компанія будувала космодром для запуску української ракети «Циклон-4». І там я набула великого досвіду з розвитку космічного бізнесу.

Зараз я живу в Україні, розвиваю свій бізнес, і космос знову мене кличе. У 2018 році підприємства галузі об'єднались та створили Асоціацію високотехнологічних підприємств «Космос» і запросили мене стати членом Ради Асоціації.

Останніми в космічній галузі України багато чого змінилось. Але не все, на жаль, на краще. Деякі підприємства галузі зараз переживають важкий період, пов'язаний із недостатньою кількістю державних замовлень, зайвою історичною залежністю від російських замовлень, чуттєвим скороченням персоналу, нестабільністю економічної ситуації в країні та інше.

Я допомагаю Асоціації з розвитком міжнародного співробітництва й залученням фінансування. Але в нашій країні мало хто знає, які міжнародні фонди й на які напрямки надають таке фінансування. Тому ми з партнерами створили онлайн-портал, який агрегує грантові конкурси зі всього світу на різноманітні напрямки та галузі, і ми допомагаємо компаніям таке фінансування отримувати.

Але є й позитивні зміни, набута часткова незалежність. Україна відома своїми космічними спеціалістами, і завдяки цьому багато міжнародних компаній відкривають у нас свої R&D-центри. Зараз в Україні є можливість працювати в космічній галузі не лише державним підприємствам, а й приватним. З'являються стартапи, приватні компанії, які розробляють унікальні космічні продукти та технології, виходять на міжнародні ринки. З'явились приватні інвестиційні фонди, готові фінансувати космічні проєкти. У космічну галузь приходить працювати все більше жінок, а умовна монополія чоловічої участі вже майже в минулому.

Україні ще багато чого належить пройти на своєму шляху здобуття повноцінної незалежності в космічній сфері. Повинен бути чітко сформований ринок й правила гри, здоровий інвестиційний клімат у державі. І це завдання держави – створити умови для появи в Україні нормального, прозорого ринку космічних послуг та не заважати «піонерам» приватного космосу будувати бізнес.

І дуже важливо пам'ятати, що космос – це не лише ракети, космос – це люди. Український космос житиме доти, доки горітимуть очі в космічної молоді та з'являтиметься ентузіазм у молодих фахівців.

Я пам'ятаю, що коли вступала до театрального інституту, можна було спробувати вступити на російський курс, який вважали престижнішим. Тоді я принципово вибрала український, хоча зізнаюся, моя українська бажала кращого. Я вчилася в українській школі, що також вважали непрестижним, але української достеменно не знала.

Телебачення почало прокидатися: перші відеосалони, магнітофони, відеомагнітофони...

А перші серіали, пам'ятаєте?
А становлення української мови?

Пам'ятаю нульові, коли закінчували інститут і взагалі не знали, куди податися та що робити…

Ми йшли повільно, гублячись у тіні північного сусіда, який не розумів і не розуміє, навіщо нам та незалежність. А ми знали навіщо. Ми розуміли, що інші, відчували це, хоча нам століттями намагалися довести протилежне. І ми йшли!

У 2003 я потрапила на ТБ. То був розквіт телебачення! Тоді я вже вільно говорила українською – і це була маленька й велика перемога.

2004 рік, перший майдан. Ми вперше відчули одне одного!

Уперше ми відчули силу українця, ми повірили в закон і верховенство права, а ще відчули, що в нас є Країна!

Ми росли, ми змінювалися, народжувалися наші діти, які вже зовсім не уявляють не незалежної України.

Ми ніколи б не подумали, що в нас буде війна. Цей страшний сон став реальністю. Ми досі боремося за незалежність, яку здобули, але не набули.

А потім був 2013-й – рік, який шокував нас усіх, рік, коли ми вкотре довели, що не здамося й незалежність не віддамо.

30 років ми намагаємося відокремитися від утопії Радянського Союзу. Це свідомий вік, коли маєш за спиною помилки та план їхнього виправлення. Вік, коли ще віриш у світле майбутнє, але знаєш ціну свободі.

Незалежність – це самоідентифікація, це співпраця, але своя позиція. Це вплив і можливість вирішувати, це свободи громадян і волевиявлення, це мова. Мова, яка у своїй країні посідає основне місце, мова, якою ми пишаємось, наша найкраща у світі.

Країно моя, я бажаю тобі побороти корупцію, повернути контроль над територіями, здобути вплив на міжнародній арені й ніколи-ніколи не втрачати своїх дітей на війні.

Кожен із нас щодня вкладає цеглини в незалежність нашої країни. Прибираючи за собою сміття, дотримуючись закону, розвиваючи бізнес і народжуючи дітей. А головне – боронячи нашу країну щодня, вже сьомий рік поспіль.

Я бажаю тобі довгих років життя, мирного неба, процвітання, чистого повітря, густих лісів, чистих морів і річок.

А головне, нехай кожен/-а українець/-ка любить тебе всім серцем.

А потім були сірі й бідні дев'яності, коли здавалося, що нікого не існує, окрім бандитів, купони, зміни в підручниках історії, де ми дізнавалися про справжні факти, у які не може повірити моя бабуся.

Я пам'ятаю той день, коли проголосили, що Україна стала незалежною!

Пам'ятаю, як стрибала на бабусиній тахті, геть не розуміючи до кінця, що то означає, але дитяче мрійливе серце відчувало неабияку радість.

Складно повірити, як змінилася вся ІТ-екосистема за якихось 12 років, яким був шлях українських компаній і як вони завойовували всесвітнє визнання та місце на міжнародній арені.

Зі співзасновниками Grammarly ми познайомилися ще на початку 2000-х в університеті в Києві, а компанію заснували у 2009-му. Тоді в Україні активно з'являлися нові стартапи, тож із багатьма українськими ІТ-компаніями, які розробляють власні сервіси та продукти, ми майже ровесники.

На зорі існування Grammarly ми доклали чимало зусиль, щоб визначити, чого ми прагнемо досягти за допомогою нашого продукту та яку компанію будуватимемо. Я та інші співзасновники зобов'язалися будувати бізнес на основі змістовної місії та непохитних цінностей. На мою думку, саме спільні цінності є запорукою успіху під час масштабування бізнесу – не лише у сфері ІТ, а й у будь-якій іншій.

Ми живемо в час ідей і технологій, в Україні активно з'являються нові інноваційні компанії, що швидко ростуть і стають відомими на весь світ. Згідно з дослідженнями, близько 80% великих компаній мають визначені корпоративні цінності. Утім, вирішити, якій системі цінностей або місії слідувати – це лише половина справи.

Справжнє випробування для компаній на ранньому етапі – невідступне втілення цінностей у повсякденному житті. Особливо це стосується стартапів із високими темпами зростання, зосереджених на інноваціях і масштабуванні.

Хотів би поділитися кількома думками, які можуть стати в пригоді під час формулювання місії та цінностей, що зростатимуть разом із компанією. Усі вони базуються на досвіді Grammarly та шляху, який ми пройшли за останні 12 років.

Компанія Grammarly розробляє онлайн-сервіс на основі штучного інтелекту для допомоги в написанні текстів англійською мовою.

Місія компанії – покращувати життя, удосконалюючи комунікацію. Щодня її онлайн-сервіс допомагає 30 мільйонам людей у світі писати англійською мовою ефективніше, надаючи рекомендації щодо правильності, чіткості, захопливості та тону повідомлення. Grammarly створений, щоб допомагати користувачам, де б вони не писали, – завдяки вебредактору, додаткам для десктопа, браузерному розширенню, мобільним клавіатурам, додатку для iPad та надбудові для Microsoft Office.

Компанія була заснована 2009 року в Україні. Станом на серпень 2021 року у Grammarly працюють понад 500 людей у трьох країнах. Хаби Grammarly розташовані в Києві, Сан-Франциско, Нью-Йорку та Ванкувері. Дізнатися більше про компанію можна за посиланням.