Спецпроєкти
30 історій незалежності
Цьогоріч незалежна Україна святкує своє 30-річчя. До свята люди, які змінювали і змінюють нашу країну на краще, розповіли про сприйняття незалежності через особистий досвід.
30 історій незалежності
Jamala, співачка
Про мрії стати артисткою
Я мріяла стати співачкою ще з дитинства. Пам'ятаю, розповідала мамі, що коли виросту, точно співатиму, виступатиму на сцені, одягатиму красиві сукні. І казала це так, наче це вже відбулося зі мною.

Свої перші пісні я писала, коли пасла баранів. Записи, звісно, ніде не збереглися. Першу свідому пісню – Without you – створила у 17 років, коли навчалася в консерваторії.

Мені пощастило, адже я мала крутий музичний бекграунд завдяки батькам-музикантам. Мама слухала гарну академічну музику: Шумана, Баха, Бетховена та Рахманінова або соул – наприклад, Еллу Фіцджеральд, під платівки якої я засинала в дитинстві.
Батько, який збирав кримськотатарський фольклор, завжди вмикав кримськотатарську, іранську, турецьку, азербайджанську й вірменську музику. Це була наша сімейна традиція – слухати фольклорну музику різних народів світу.

Мікс культур завжди заряджав мене до ще більшої боротьби на музичній сцені. Те, що я кримськотатарська співачка, насправді не дає мені жодних переваг у творчості. Раніше мені постійно потрібно було доводити свою значущість у музичному світі більш ніж кому-небудь іншому – адже завжди є охочі ділити людей на "чужих" і "своїх".

Тому я розуміла, що мені потрібно бути завжди на декілька кроків вперед у музиці. Це навчило мене спокійно сприймати, що моя музика не доходить до людей надто швидко. Наприклад, так було з треком «Крила». Сингл вийшов – і лише за рік всі усвідомили, яка ж це чудова пісня.
Про улюблену музику
У світі кажуть: «Якщо ти любиш одну пісню, ти не любиш музики». Я не маю одного улюбленого виконавця чи навіть жанру, слухаю все – від джазу та соулу до абсолютно мінімалістичних британських електронних звучань. Наприклад, учора слухала Джоржі Сміт, нову хвилю ритму та блюзу, трип-хоп та електроніку.

Якщо запровадити традицію вивчення музики, то я б довела, що спільного є в Елли Фіцджеральд і Jessie Ware (сміється). Але, на жаль, у нас немає таких платформ, де можна глибоко дискутувати про музику. Можливо, колись, років за 60 візьмусь за це (сміється).
Про власну музику
Перемога на Євробаченні змінила мене. Я усвідомила, що моя музика дійсно може подобатися багатьом, її можуть розуміти. Моя творчість може знайти свою авдиторію, яка хоче слухати сенси, маленькі особисті чи соціальні історії.

Для мене важливо, щоб кожна моя пісня мала історію. Історія триває стільки, скільки триває трек. Важливо, щоб ця історія була правдивою й насиченою музично в кожній ноті, звучанні всіх інструментів: барабанів, гітари, електроніки.
Сподіваюся, це буде музика без радянського бекграунду, і про нас казатимуть як про країну, яка створює електронну та фольклорну музику.

Зараз спостерігаю цікавий успішний кейс на світовій музичній арені. Наприклад, в Африці чи Іспанії генерують хіти, які заходять слухачам з усього світу. Мені хочеться, щоб так само сталося з українською музикою, коли люди слухають, і їх не хвилює, що вони не розуміють слів. Є поодинокі випадки вже зараз, які дають надію для тих, хто робить кльовий саунд. Наприклад, успіх KAZKA. Такі кейси дають розуміння, куди рухатися.
Про українську музику за роки Незалежності
На мою думку, українська музика припинила бути естрадою. Для мене немає зашкварнішого слова, ніж естрада. Естрада – це сцена, яка об'єднує гумористів, жонглерів і співаків. Вона абсолютно нівелює значення музиканта.

На щастя, я більше не бачу естради. Сучасна українська музика є – завдяки тому, що люди усвідомили себе частиною сучасної європейської країни.
Євген Клопотенко, ресторатор
Для мене незалежність – це відчуття, що ми як нація є унікальними та самобутніми. Зі своєю мовою, релігією, побутом та їжею. Це чотири стовпи, які формують ідентичність будь-якого народу.

Що ми найперше хочемо побачити за кордоном? Звісно, як там живуть, якою мовою розмовляють та що їдять. Кухня – це візитівка будь-якої країни. Італійці, французи, іспанці… Що об'єднує їх усіх? Щира любов, гордість й обізнаність про власні національні страви.
На 30-ту річницю Незалежності ми завершили перший етап формування та становлення нової української нації. А разом із нею – національної кухні. Тепер нам потрібно позбутися комплексу меншовартості та заявити на весь світ, що ми є. З крутою мовою, їжею, історією та культурною спадщиною.
Так вже сталося, що майже століття тому Радянський Союз зухвало вкрав у нас автентичну українську кухню та підмінив своєю. У нас відняли левову частину ідентичності, позбавивши відчуття національної єдності.

Совєти створили систему харчування, яка дозволяла керувати людьми.

Спочатку був штучно створений голод, а потім нам дали трохи того, що вважали за потрібне.
Так на українських столах з'явилися страви, які не мають нічого спільного зі справжньою національною кухнею: славнозвісний оселедець під шубою, суп із пельменями, макарони з тушонкою та купа харчового сміття. Ми довгий час їли лише те, що було всередині системи.
У 90-х ми дізналися, що таке засилля іноземних продуктів, і вирішили наїстися ними досхочу. Упродовж всієї незалежності українці споживали олів'є, холодець, мімозу, а за ними – піцу, бургери та суші. За 30 років ми нарешті вгамували свій голод і почали пізнавати власну кухню.
Мені здається, що у свої 30-ть Україна нарешті стала трендом. Усе йде до того, що зовсім скоро наші домівки та ресторани наповняться не тільки борщем і варениками, а й качаною кашею, верещакою, гамулою та шпундрою. Ми дізнаємося, що таке буряковий квас, гуслянка й вурда. Я знаю, що на полицях наших магазинів уже невдовзі буде багато автентичних продуктів. І це буде фантастичний успіх.
Незалежність – це можливість обирати себе. Потрібно нарешті це усвідомити та почати діяти заради нашого спільного майбутнього як нації. І нехай це стане нашим стратегічним планом на наступні 30 років.
Фактично повернення української ідентичності для мене розпочалося сім років тому під час Революції Гідності. Тоді нам вдалося встановили власні правила, які ми не дозволяємо порушувати й досі. Це дійсно один із найважливіших маркерів незалежності.

Доти я їздив за кордон, подорожував різними країнами, повертався додому й не розумів, що ж не так. Наче сплю в комфортному ліжку, але кілька пружин відчутно давлять мені в ребра. Незрозуміла мова, чужа їжа, сумнівна музика та постійний страх за свій бізнес. Словом, радянський посмак.
Сім років тому ми показали світові, що ми не просто купка людей, а носії культури та цінностей своєї країни. Ми дійсно стали схожими на країну. Не тільки зі своїми конфліктами та проблемами, а й з оновленим баченням нашого розвитку. І сьогодні мені страшенно подобається все те, що відбувається з нашою мовою, кухнею та культурою. Це дуже потужний процес змін.
Михайло Федоров, віцепрем'єр-міністр – Міністр цифрової трансформації України
Другий ривок стався, коли мобільний 3G-інтернет став доступним кожному українцю.

Ці моменти в технологічній історії України здаються надважливими з багатьох причин. По-перше, люди дістали доступ до величезних масивів інформації для розвитку. По-друге, обмеження та кордони в спілкуванні повністю стерлися. По-третє, перед бізнесом відкрилися неймовірні можливості. Усі процеси стали більш жвавими та гнучкими. Я відчув це на собі, коли відкривав рекламну агенцію в Запоріжжі.
Наша мета – створити зручний та зрозумілий сервіс. Спростити все, що хоч на мить здається заплутаним.

Цифрову державу не побудувати без інтернету та комп'ютерів. Команда Мінцифри вже працює над забезпеченням доступного інтернету для всієї країни завдяки інтернет-субвенції, а також субвенції на ноутбуки для 60 тисяч вчителів. Крок за кроком робимо цифровий світ доступним для кожного.

Звісно, цього не зробити без належних знань. Ми вже створили робочу групу, яка має певні напрацювання щодо покращення IT-освіти в Україні. Утім, це треба робити не тільки у ЗВО, а починати з першого класу, а саме – з інтернету.
За 30 років в Україні технологічний прогрес став всеосяжним на багатьох рівнях: від побутового до масштабної промисловості чи кібербезпеки держави.

Так було не завжди. Перед цифровим бумом тривав довгий період становлення. Наприклад, перший інтернет в Україні мав швидкість у два з половиною кілобайти на секунду. Звісно, то був прогрес на ті часи. Утім, якщо зараз уявити, що фотографія на 4 мегабайти передаватиметься майже 30 хвилин, легше її буде віднести самому куди треба.
Перші комп'ютери з'явилися в Україні десь на початку дев'яностих. Іноземні студенти завозили їх через Європу, продавали в кооперативи, а кооперативи випускали в масовий обіг із великою накруткою. Або мобільний зв'язок, який всі дев'яності був розкішшю. Оператор лише один – UMC. Перші СМС почали відправляти тільки у 1998 році, а більш-менш адекватний мобільний інтернет з'явився десь у середині нульових.

Якраз на цей період припало стрімке зростання появи технологій в Україні.

Мобільні оператори нарощували клієнтів тисячами на день. Громіздкі телефони замінили компактні прямокутники. Комп'ютери стали підтримувати десятки процесів водночас. Порівнюючи з дев'яностими, економіка розправила спину, а в українців з'явилося більше грошей та більше можливостей.
Моє становлення в технологічному світі почалося у восьмому класі. Саме тоді в мене з'явився комп'ютер, кошти на який збирала вся родина. До цього навчався ним користуватися на роботі в батьків.

Основною «роботою» тоді став передрук конспектів шкільних вчителів. Це було корисно як для них, так і для мене. Їхні конспекти мали «безсмертя», а я опановував цифрові навички. Саме тоді я зрозумів, що завдяки комп'ютеру можна багато чого досягти.

Для мене перший технологічний ривок в Україні почався, коли фіксований інтернет став масовим. Це сталося десь під час мого навчання в університеті у 2008-2010 роках. Розвиток значно прискорився: я багато читав, учив, спілкувався з іншими людьми.
Зараз все трансформується із шаленою швидкістю, за якою часом не встигаєш. Якщо в нульових ти ще мав час опанувати технологію, то зараз на появу нового продукту майже відразу з'являється з десяток відповідей від конкурентів. Потік інновацій щодня стає все бурхливішим. І це нормально, бо цифрова трансформація вже стала для України трендом.

Якщо два роки тому поява якихось інновацій у держсекторі була чимось сенсаційним та викликала багато дискусій, то зараз такі впровадження сприймають спокійно. І це абсолютно правильна реакція, оскільки процес перетворення держави на зручний сервіс не повинен бути чимось незвичним.

Україна в цьому процесі зробила квантовий стрибок. За останні два роки ми запустили екосистему «Дія», яка надає необхідні українцям послуги в декілька кліків. Зробили так, щоб цифрові паспорти та водійські права стали офіційними аналогами. Переносимо в онлайн послуги, щоб українці назавжди забули, що таке черги, і отримували необхідні реєстрації та довідки там, де їм зручно: хоч вдома в ліжку, хоч на обідній перерві, хоч під час підкорення Говерли.
Дуже важливо показувати дітям, як він працює та як його використовувати. Як шукати інформацію та фільтрувати. Як ефективно навчатися та комунікувати. Як захищати себе від потенційних загроз у мережі. Інтернет став важливим агентом соціальної політики, який може навчити досягати життєвих цілей, вдосконалюватися, аналізувати та слідкувати за світовими трендами, які змінюються, немов за клацанням пальцями.

Це все можливе завдяки чіткій візії, структурі тощо. Ми підготували основу, яка допомагає втілювати проєкти. Це немов гра, але ти знаєш, які завдання тебе чекають попереду та як їх виконувати.

Головна ціль нашої команди – побудувати успішну цифрову державу, де кожен міг би реалізуватися та мав би гарне соціальне самопочуття. Ми знаємо, як досягти мети, а цифровізація та технології нам у цьому допоможуть.
Євген Синельников, режисер, продюсер
Звичайно, я пишаюся своєю країною. Я займаюся внутрішнім туризмом, об'їхав Україну вздовж і впоперек кілька разів і не втомлююся дивуватися місцям, які знаходжу. Не втомлуююся дивуватися нашим людям, нашому позитиву, нашому світлу, яке є в кожного всередині.

Я пишаюся своєю країною. Потенційно вона може бути найкрутішою в Європі мінімум. Ми маємо все для цього – потрібно просто трохи часу і правильного вектору розвитку і все буде шикарно.
Що необхідно для розвитку?
Щоб Україна просунулась у відеовиробництві, потрібна підтримка держави. Розвиток – це процес. Це неможливо – раз і зробити. Потрібно роками працювати, допомагати найталановитішим, виділяти кошти на їхню діяльність – гранти тощо. Тоді відеовиробництво зробить якісний стрибок.

У нас є величезна кількість рекламних продакшенів, які роблять якісний світового рівня продукт, але його мало. На це, знову ж таки, потрібні гроші – нехай і менше, ніж за кордоном, але якісь пільги, просування, яке б дуже хитнуло цей ринок.
Про незалежність українську і особисту
Незалежність – це все. Коли ти робиш те, що вважаєш за необхідне, якщо не не заважає іншій людині.

Незалежність починається, коли ти вже реалізувався в роботі, маєш певний досвід. Коли впевнений у своїх словах, вчинках і можеш за них відповідати.

Мені б хотілося, щоб Україна такою і була. Вона все ще молода, все ще динамічно розвивається, але вже не дитина, а доросла, може постояти за себе, відповісти за свої дії, заробити і відстояти своє право.
Про українське кiновиробництво
Коли ми тільки починали, українське телебачення було дуже правильним. Всі намагалися розмовляти літературною українською, вимовляючи "щч". Взагалі тоді було мало української мови, якщо чесно.

Тогочасне телебачення було досить награним та неприроднім. Чому "Решка" зайшла? Бо ми мали ведучих, які жваво реагували, живо поводилися, могли помилятися, не знати якихось речей і щиро дивуватися, а не просто казали завчений текст.

Звичайно, було слабке телебачення – не таке масштабне, не таке ефектне. Зараз все на кілька голів вище, професійніше, цікавіше. Поїздивши світом, я розумію – у нас не найкраще телебачення, але ми в топі. Наше ТБ якісне і не має дуже багато реклами, як буває в світі.
Про події в країні, які послужили поштовхом до росту
Головна подія країни – Революція. Мені здається, після неї українці почали ще більше цінувати свою країну. Національну самосвідомість ми мали і до цього, а революція тільки зміцнила її.

Для мене це був великий і знаковий період. Я спостерігав, як в українців з'являється любов до країни, гордість. Для мене це знакова подія.
Про провали і досягнення в кар'єрі
Головне досягнення те, що виник тревел в принципі. Коли ми починали "Решку", головний меседж був "поїдь і подивися". Не важливо куди – просто поїдь і подивися, що є у світі. Хотілося підняти людей з диванів, щоб вони захотіли кудись відправитися.

У проекті "Вдома краще" ми вже більше піднімаємо тему того, що не обов'язково їхати далеко. Можна і зовсім поруч знайти багато класних речей. Ти навіть не очікуєш, що в Україні так багато всього.

Досягнення – те, що українці почали подорожувати, зважати на красу навколо. Дізналися, що це не так дорого. Можна подорожувати не маючи багато грошей.
Про український YouTube 5-10 років тому
5-10 років тому сам YouTube тільки був в зародковому стані в принципі. А українського ютуба взагалі не було. Мені здається, ось тільки зараз він починає з'являтися.

Маю на увазі не російськомовний ютуб, а тільки український – коли люди вже цілеспрямовано говорять українською мовою, коли роблять контент для української аудиторії. Зараз він дуже активно розвивається, це тренд. Розмовляти українською – це модно, прикольно.

На жаль, український ютуб все ще порівнює себе з кимось іншим і намагається просто досягти мільйонних підписок. Упевненості в собі все ще бракує. Чого в надлишку? Дурного контенту, який не інформує і не розважає. Згодом і це мине.

Надалі серйозні гравці українського YouTube підуть в якісний контент і вкладатимуться в якість. Зникне безглуздий контент. Наступний крок – якісний стрибок за декораціями, зйомками, редактурою, режисурою.
Дмитро Ступка, актор, телеведучий
Чим зараз живе театр? А кіно? Чи є в нас, акторів, щасливе майбутнє? Про це, а ще про вплив політики на розвиток сфери, і про те, що ми можемо зробити, аби розвивати галузь, а не пригноблювати її – читайте в колонці.
Моє прізвище «‎Ступка» відомо декільком поколінням українців. Уже понад півстоліття, починаючи з середини минулого, воно тісно асоціюється з театром та кіно.
Бути частиною української сцени – це неначе жити під серцем цілої нації. Бути душею, бути тілом. Відчувати вир подій та емоцій, проживати їх щоразу насправді та раз по раз у постановках, і знати, що в тому є істотна місія – нести в маси досвід поколінь. Розповідати про ідентичність, передавати традиції з вуст в уста.
Україна прекрасна! Красива, родюча. Люди добрі, талановиті. Але є ті, хто її розграбовує. А хотілося б розвивати інфраструктуру, туризм і нашу галузь – вона ж бо теж, на жаль, занепадає
Мені б хотілося, аби гроші на кіновиробництві йшли на реквізит, на зарплати, і точно не в кишені тим, хто цього не заслуговує. Щороку все важче й важче триматися на хвилі: приходять нові обличчя, а про старі забувають. Хотілося б мати стабільне майбутнє, а не боротися на якихось державних конкурсах за 0,2 бала, аби пройти у фінал й отримати фінансування на дійсно вартісний проєкт (таке бувало, відверто кажучи).

«‎Театр так театр. Кіно так кіно», – вирішила за мене доля, а я просто не сперечався. І не дарма.
Страшно, що люди відвикли від якісного національного кіно. Усе більше режисерів та продюсерів ставляться до глядачів як «‎до стада» – грубо, але ж правдиво. Легкі фільми та серіали без особливих сенсів та підтекстів – це ж бо отупляє нас, а так не має бути.
По перше, впровадження закону про меценатство. Зменшення податків, відкриття України для іноземних інвесторів та партнерів – щоб Том Круз до нас частіше приїздив на знімання;) Однак, без сприяння «‎вищого керівництва» усе це неможливо. По-друге, популяризація роялті.
Які я бачу перспективи? Їх безліч. Варто лишень почати зміни – і в мене є надія на сучасну прогресивну владу.
У багатьох акторів, і європейських, і популярних у Голлівуді, є така практика: вони знімаються нечасто, але живуть коштом раніше виконаної роботи.
Наприклад, фільм виходить у прокат. Його починають продавати на дисках, його можна подивитися на Netflix і на інших стримінгових платформах. Певний відсоток від цих переглядів повертається артисту, він і має назву «‎роялті». У нас такого зовсім немає, зате є інші смішні історії. Настільки смішні, що плакати хочеться.
30 років Незалежності – це хороший старт, я вважаю. Головне – готовність стати каталізатором змін, і я готовий. А ви?
Наші гонорари навіть не можна порівнювати з тими грошима, які отримують колеги в інших країнах за свою працю. І це боляче, адже хочеться достойного рівня життя. Але важливо продовжувати створювати. Переплітати минуле й теперішнє, класичне й модернове. Тиждень ставити класику, тиждень – сучасні шоу зі спецефектами, костюмами, світломузикою, як на Бродвеї. Але це мрії.
Допоки на третьому поверсі Національного драматичного театру залишаються дірки в підлозі замість цивілізованих вбиралень – усе це більше схоже на фантастику.
Мій батько не так давно запропонував зняти один історичний серіал: з глибокою ідеєю, з особистостями. Але йому відмовили: сказали, що людям це занадто складно, потрібно щось простіше. От і живемо за часів, коли історичні детективи нікого не цікавлять.
Я знявся в одному фільмі – головна роль. Отримав за всі знімальні дні гонорар, якого вистачило на купівлю дивана. І все. Один гонорар за цілий фільм = один диван. Ми часто жартуємо з дружиною, що, напевно, для того, аби купити матрац для цього дивану, мені потрібно здобути головну роль у ще одному фільмі.
Дідусь, тато, я. Династичне продовження, якому навіть не хотілося ставати на заваді. Пригадується, мама хотіла, аби я був стоматологом. Але я так боявся вигляду крові, що цей шлях точно був не моїм. Тож у моєму житті сталося мистецтво.
Оточення, у якому я постійно перебував, не залишало мені жодного вибору. Дідусь – актор, бабуся – балерина, мама й тато – актори. Постійно я бував на репетиціях, гастролях, на зніманнях. Постановки, епізодичні ролі, маленькі ролі майже без слів, зате з радянськими зірками на одній сцені… Такими були мої юні роки.
Чи можливо щось змінити? Думаю, так.

Як оспівувала життя Ліна Костенко: «‎...і кожен фініш – це, по суті, старт».
Було досить непросто перелаштуватися з роботи в кіно та театрі на роботу у кадрі - віднедавна я став частиною амбітної команди телеканалу LIVE. Разом з Інною Мірошниченко ми ведемо ранкове шоу «Місто прокидається», тож довелося звикнути і до ранніх підйомів, і до різних непередбачуваностей. Ти завжди маєш бути напоготові - прямий ефір не терпить помилок. Однак це мій найкращий досвід за останній час - найбільш несподіваний та найбільш надихаючий. А ті, хто думають, що телебачення вимирає…просто зрозумійте, що для творчих людей - це шанс реалізовуватися. Особливо у ті моменти, коли у кіно тебе не беруть, а ставлять туди «своїх».
Фоззі, музикант, письменник
Про початок шляху ТНМК
Фагот із 94-го року вів першу в колишньому СРСР телевізійну програму про хіп-хоп-культуру «Rap-обойма». Її робила харківська студія Приват-ТВ, а подивитися можна було на телеканалах УТ3 й УТ2. Десь у 95-му доєднався і я. А восени наступного року «Rap-обойму» закрили.

Саме тоді відбувався регіональний відбір на фестиваль «Червона Рута».

Гурт наш існував задовго до того – ми грали іншу музику, співали російською. Тоді мали лише одну пісню українською – кавер на пісню Віталія Бадло «Банана», вона в нас називалася «Чуваки».

І розумієте, водночас звільнився час від телебачення та з'явився шанс показати себе на «Червоній Руті». Ми багато років грали без просування – і тут такий шанс.

Ми виставилися двома складами – «ТНМК» у рок-номінації та «Ото таке» – у танцювальній. Тоді взяли приз за найкращий шлягер із піснею «Зроби мені хіп-хоп». Наступного року поступово почали перебиратися до Києва й уже займатися музикою тут. Так поступово формувався «Танок на майдані Конго»
Про зламний момент в українському шоубізі
Насамперед слід подякувати Червоній Руті, яка допомогла великій кількості музикантів.

Також хочу відзначити два гурти – «Брати Гадюкіни» і «Воплі Відоплясова». Гадюкіни зламали формат, оскільки показали, що українська може бути сучасною, живою й нештучною, а не як в естрадних піснях з УТ1.

ВВ зламали формат, показавши, що в етері може бути актуальна музика. Саме їхня пісня «Весна» проклала шлях усім, хто потім стукав на радіо із сучасними треками українською мовою.

Ще існував великий андерграундний пласт. Були групи дуже незвичні, електронний блок, з'являлися діджеї у всій Україні. Шоу-бізнес існував, але обертів йому було важко набрати, оскільки українська музика відчувала себе провінційною, порівнюючи з Москвою. Ти міг бути популярним тільки за умови, якщо транзитом через Москву повертався у свій мікрорайон.
Про перші студії звукозапису та просування на радіо
Як трек ставав популярним – та Бог його знає. Я тоді не знав і зараз не знаю. Якщо він мені подобається, він мені подобається. Є багато музики, яка мені до душі, але її мало хто слухає. Мені здається, не все можна прорахувати. У тому і є частинка шаманства, яка утримає цей бізнес від перетворення на щось суворе на кшталт ритейлу.

Як трек потрапляв у ротацію на радіо – залежало від людей, які вибирали пісні. Ти давав їм пісню, і вони на свій смак вирішували, піде вона далі чи ні. Тому як ти міг посприяти тому? Ніяк.

Мало привертати увагу телебачення. От люди заходили до стоматологічного кабінету, а там канал М1 – й обов'язково виступає якась красива дівчина, щоб ти звернув увагу. Радіо, навпаки, мало не дратувати, щоб люди не перемикались.
Дебютний хіт «Зроби мені хіп-хоп» ми записували дев'ять разів у різних студіях, бо нам хотілося кращої якості. У Харкові записувалися вночі – так було дешевше. Одразу записали, одразу звели. А коли ми потрапили в «Комору» у Київ, там вже все було доросле, як у кіно.

Ми записувалися ще на угорський магнітофон STM, такі-от технології були. Наступний крок – коли записувалися на вісім каналів, це вже була революція. Потім почався цифровий запис – узагалі щось із наукової фантастики.

Зараз звукозапис ще більше спрощений: одна людина, один мікрофон, один ноутбук – для демо цього вистачить.
Про зміну українського слухача за ці 30 років
Змінився не тільки український слухач, а світ загалом.

Популярність української музики зростає так само як й українська ідея. Але сказати, що українська музика остаточно перемогла в колишній УРСР, це теж буде перебільшення. Зараз починають повертатися на колишній свій ринок російські музиканти – як їх зустрічають? І не все так просто як з українською, так і з україномовною музикою. Усе йде своїм шляхом.
Про найбільший прибуток українських музикантів
Цей прибуток дають концерти. Ми недовго прожили за часів, коли з'явилися гроші з дисків і касет. Спочатку пірати все це вбивали. Потім вбив інтернет.

Коли вдарила інтернетна криза, усі на Заході почали їздити з турами. Адже вони могли собі дозволити раз на чотири роки виїжджати, а решта – авторські роялті капали. Ми не перемикалися з цього, тому нам було легше – на відміну від Depeche Mode.
Прогнозувати щось важко – тут би з країною розібратися, у якому напрямку вона рухатиметься. Шоу-бізнес вже якось про себе сам подбає.

Радує, що українська музика розвивається, продовжують з'являтися цікаві артисти. Артисти пробиваються – і не тоді, коли продюсери набирають пачку артистів, пробують їх запускати й дивляться, що з цього вийде. З'являються цікаві музиканти, які ламають такі бізнес-плани.

Мені здається, що все буде добре з українським шоу-бізнесом, оскільки українська пісня, якщо порівнювати з сусідами, на вищому рівні. Цей тренд поки ніхто не зламав. І дай Боже, щоб в Україні всі тренди йшли нагору і жодні перешкоди не ламали просування до світлого майбутнього, у якому українська музика в Україні царюватиме..
Про розвиток нашої сцени
Про страх бути незрозумілим слухачу
Я відразу чітко виділяю людей, які слухають іншу музику, на відміну від того, що вони грають на сцені. Це не зовсім чесно, хоча це їхній вибір. Найщасливіші люди, які гадають, що вони вигадали ре-мінор після ля-мінора. Ну якщо вони потрапляють у свою авдиторію й нічого їм не муляє. Я називаю це фактором гурту «Руки вверх».
Ірина Данилевська, засновниця Ukrainian Fashion Week
Необхідність сказати слова подяки нашому шоу-бізнесу, який підтримав дизайнерів 90-ті. Креативна спільнота 90-х – це талановиті творчі люди, які створювали такий кластер, де відбувався обмін думками,