30 історій незалежності

Цьогоріч незалежна Україна святкує своє 30-річчя. До свята люди, які змінювали і змінюють нашу країну на краще, розповіли про сприйняття незалежності через особистий досвід.

Я мріяла стати співачкою ще з дитинства. Пам'ятаю, розповідала мамі, що коли виросту, точно співатиму, виступатиму на сцені, одягатиму красиві сукні. І казала це так, наче це вже відбулося зі мною.

Свої перші пісні я писала, коли пасла баранів. Записи, звісно, ніде не збереглися. Першу свідому пісню – Without you – створила у 17 років, коли навчалася в консерваторії.

Мені пощастило, адже я мала крутий музичний бекграунд завдяки батькам-музикантам. Мама слухала гарну академічну музику: Шумана, Баха, Бетховена та Рахманінова або соул – наприклад, Еллу Фіцджеральд, під платівки якої я засинала в дитинстві.

Батько, який збирав кримськотатарський фольклор, завжди вмикав кримськотатарську, іранську, турецьку, азербайджанську й вірменську музику. Це була наша сімейна традиція – слухати фольклорну музику різних народів світу.

Мікс культур завжди заряджав мене до ще більшої боротьби на музичній сцені. Те, що я кримськотатарська співачка, насправді не дає мені жодних переваг у творчості. Раніше мені постійно потрібно було доводити свою значущість у музичному світі більш ніж кому-небудь іншому – адже завжди є охочі ділити людей на "чужих" і "своїх".

Тому я розуміла, що мені потрібно бути завжди на декілька кроків вперед у музиці. Це навчило мене спокійно сприймати, що моя музика не доходить до людей надто швидко. Наприклад, так було з треком «Крила». Сингл вийшов – і лише за рік всі усвідомили, яка ж це чудова пісня.

У світі кажуть: «Якщо ти любиш одну пісню, ти не любиш музики». Я не маю одного улюбленого виконавця чи навіть жанру, слухаю все – від джазу та соулу до абсолютно мінімалістичних британських електронних звучань. Наприклад, учора слухала Джоржі Сміт, нову хвилю ритму та блюзу, трип-хоп та електроніку.

Якщо запровадити традицію вивчення музики, то я б довела, що спільного є в Елли Фіцджеральд і Jessie Ware (сміється). Але, на жаль, у нас немає таких платформ, де можна глибоко дискутувати про музику. Можливо, колись, років за 60 візьмусь за це (сміється).

Перемога на Євробаченні змінила мене. Я усвідомила, що моя музика дійсно може подобатися багатьом, її можуть розуміти. Моя творчість може знайти свою авдиторію, яка хоче слухати сенси, маленькі особисті чи соціальні історії.

Для мене важливо, щоб кожна моя пісня мала історію. Історія триває стільки, скільки триває трек. Важливо, щоб ця історія була правдивою й насиченою музично в кожній ноті, звучанні всіх інструментів: барабанів, гітари, електроніки.

На мою думку, українська музика припинила бути естрадою. Для мене немає зашкварнішого слова, ніж естрада. Естрада – це сцена, яка об'єднує гумористів, жонглерів і співаків. Вона абсолютно нівелює значення музиканта.

На щастя, я більше не бачу естради. Сучасна українська музика є – завдяки тому, що люди усвідомили себе частиною сучасної європейської країни.

Другий ривок стався, коли мобільний 3G-інтернет став доступним кожному українцю.

Ці моменти в технологічній історії України здаються надважливими з багатьох причин. По-перше, люди дістали доступ до величезних масивів інформації для розвитку. По-друге, обмеження та кордони в спілкуванні повністю стерлися. По-третє, перед бізнесом відкрилися неймовірні можливості. Усі процеси стали більш жвавими та гнучкими. Я відчув це на собі, коли відкривав рекламну агенцію в Запоріжжі.

Наша мета – створити зручний та зрозумілий сервіс. Спростити все, що хоч на мить здається заплутаним.

Цифрову державу не побудувати без інтернету та комп'ютерів. Команда Мінцифри вже працює над забезпеченням доступного інтернету для всієї країни завдяки інтернет-субвенції, а також субвенції на ноутбуки для 60 тисяч вчителів. Крок за кроком робимо цифровий світ доступним для кожного.

Звісно, цього не зробити без належних знань. Ми вже створили робочу групу, яка має певні напрацювання щодо покращення IT-освіти в Україні. Утім, це треба робити не тільки у ЗВО, а починати з першого класу, а саме – з інтернету.

За 30 років в Україні технологічний прогрес став всеосяжним на багатьох рівнях: від побутового до масштабної промисловості чи кібербезпеки держави.

Так було не завжди. Перед цифровим бумом тривав довгий період становлення. Наприклад, перший інтернет в Україні мав швидкість у два з половиною кілобайти на секунду. Звісно, то був прогрес на ті часи. Утім, якщо зараз уявити, що фотографія на 4 мегабайти передаватиметься майже 30 хвилин, легше її буде віднести самому куди треба.

Перші комп'ютери з'явилися в Україні десь на початку дев'яностих. Іноземні студенти завозили їх через Європу, продавали в кооперативи, а кооперативи випускали в масовий обіг із великою накруткою. Або мобільний зв'язок, який всі дев'яності був розкішшю. Оператор лише один – UMC. Перші СМС почали відправляти тільки у 1998 році, а більш-менш адекватний мобільний інтернет з'явився десь у середині нульових.

Якраз на цей період припало стрімке зростання появи технологій в Україні.

Мобільні оператори нарощували клієнтів тисячами на день. Громіздкі телефони замінили компактні прямокутники. Комп'ютери стали підтримувати десятки процесів водночас. Порівнюючи з дев'яностими, економіка розправила спину, а в українців з'явилося більше грошей та більше можливостей.

Моє становлення в технологічному світі почалося у восьмому класі. Саме тоді в мене з'явився комп'ютер, кошти на який збирала вся родина. До цього навчався ним користуватися на роботі в батьків.

Основною «роботою» тоді став передрук конспектів шкільних вчителів. Це було корисно як для них, так і для мене. Їхні конспекти мали «безсмертя», а я опановував цифрові навички. Саме тоді я зрозумів, що завдяки комп'ютеру можна багато чого досягти.

Для мене перший технологічний ривок в Україні почався, коли фіксований інтернет став масовим. Це сталося десь під час мого навчання в університеті у 2008-2010 роках. Розвиток значно прискорився: я багато читав, учив, спілкувався з іншими людьми.

Зараз все трансформується із шаленою швидкістю, за якою часом не встигаєш. Якщо в нульових ти ще мав час опанувати технологію, то зараз на появу нового продукту майже відразу з'являється з десяток відповідей від конкурентів. Потік інновацій щодня стає все бурхливішим. І це нормально, бо цифрова трансформація вже стала для України трендом.

Якщо два роки тому поява якихось інновацій у держсекторі була чимось сенсаційним та викликала багато дискусій, то зараз такі впровадження сприймають спокійно. І це абсолютно правильна реакція, оскільки процес перетворення держави на зручний сервіс не повинен бути чимось незвичним.

Україна в цьому процесі зробила квантовий стрибок. За останні два роки ми запустили екосистему «Дія», яка надає необхідні українцям послуги в декілька кліків. Зробили так, щоб цифрові паспорти та водійські права стали офіційними аналогами. Переносимо в онлайн послуги, щоб українці назавжди забули, що таке черги, і отримували необхідні реєстрації та довідки там, де їм зручно: хоч вдома в ліжку, хоч на обідній перерві, хоч під час підкорення Говерли.

Дуже важливо показувати дітям, як він працює та як його використовувати. Як шукати інформацію та фільтрувати. Як ефективно навчатися та комунікувати. Як захищати себе від потенційних загроз у мережі. Інтернет став важливим агентом соціальної політики, який може навчити досягати життєвих цілей, вдосконалюватися, аналізувати та слідкувати за світовими трендами, які змінюються, немов за клацанням пальцями.

Це все можливе завдяки чіткій візії, структурі тощо. Ми підготували основу, яка допомагає втілювати проєкти. Це немов гра, але ти знаєш, які завдання тебе чекають попереду та як їх виконувати.

Головна ціль нашої команди – побудувати успішну цифрову державу, де кожен міг би реалізуватися та мав би гарне соціальне самопочуття. Ми знаємо, як досягти мети, а цифровізація та технології нам у цьому допоможуть.

Моє прізвище «‎Ступка» відомо декільком поколінням українців. Уже понад півстоліття, починаючи з середини минулого, воно тісно асоціюється з театром та кіно.

Бути частиною української сцени – це неначе жити під серцем цілої нації. Бути душею, бути тілом. Відчувати вир подій та емоцій, проживати їх щоразу насправді та раз по раз у постановках, і знати, що в тому є істотна місія – нести в маси досвід поколінь. Розповідати про ідентичність, передавати традиції з вуст в уста.

Україна прекрасна! Красива, родюча. Люди добрі, талановиті. Але є ті, хто її розграбовує. А хотілося б розвивати інфраструктуру, туризм і нашу галузь – вона ж бо теж, на жаль, занепадає

Мені б хотілося, аби гроші на кіновиробництві йшли на реквізит, на зарплати, і точно не в кишені тим, хто цього не заслуговує. Щороку все важче й важче триматися на хвилі: приходять нові обличчя, а про старі забувають. Хотілося б мати стабільне майбутнє, а не боротися на якихось державних конкурсах за 0,2 бала, аби пройти у фінал й отримати фінансування на дійсно вартісний проєкт (таке бувало, відверто кажучи).

Страшно, що люди відвикли від якісного національного кіно. Усе більше режисерів та продюсерів ставляться до глядачів як «‎до стада» – грубо, але ж правдиво. Легкі фільми та серіали без особливих сенсів та підтекстів – це ж бо отупляє нас, а так не має бути.

По перше, впровадження закону про меценатство. Зменшення податків, відкриття України для іноземних інвесторів та партнерів – щоб Том Круз до нас частіше приїздив на знімання;) Однак, без сприяння «‎вищого керівництва» усе це неможливо. По-друге, популяризація роялті.

Які я бачу перспективи? Їх безліч. Варто лишень почати зміни – і в мене є надія на сучасну прогресивну владу.

У багатьох акторів, і європейських, і популярних у Голлівуді, є така практика: вони знімаються нечасто, але живуть коштом раніше виконаної роботи.

Наприклад, фільм виходить у прокат. Його починають продавати на дисках, його можна подивитися на Netflix і на інших стримінгових платформах. Певний відсоток від цих переглядів повертається артисту, він і має назву «‎роялті». У нас такого зовсім немає, зате є інші смішні історії. Настільки смішні, що плакати хочеться.

Наші гонорари навіть не можна порівнювати з тими грошима, які отримують колеги в інших країнах за свою працю. І це боляче, адже хочеться достойного рівня життя. Але важливо продовжувати створювати. Переплітати минуле й теперішнє, класичне й модернове. Тиждень ставити класику, тиждень – сучасні шоу зі спецефектами, костюмами, світломузикою, як на Бродвеї. Але це мрії.

Допоки на третьому поверсі Національного драматичного театру залишаються дірки в підлозі замість цивілізованих вбиралень – усе це більше схоже на фантастику.

Мій батько не так давно запропонував зняти один історичний серіал: з глибокою ідеєю, з особистостями. Але йому відмовили: сказали, що людям це занадто складно, потрібно щось простіше. От і живемо за часів, коли історичні детективи нікого не цікавлять.

Дідусь, тато, я. Династичне продовження, якому навіть не хотілося ставати на заваді. Пригадується, мама хотіла, аби я був стоматологом. Але я так боявся вигляду крові, що цей шлях точно був не моїм. Тож у моєму житті сталося мистецтво.

Оточення, у якому я постійно перебував, не залишало мені жодного вибору. Дідусь – актор, бабуся – балерина, мама й тато – актори. Постійно я бував на репетиціях, гастролях, на зніманнях. Постановки, епізодичні ролі, маленькі ролі майже без слів, зате з радянськими зірками на одній сцені… Такими були мої юні роки.

Чи можливо щось змінити? Думаю, так.

Як оспівувала життя Ліна Костенко: «‎...і кожен фініш – це, по суті, старт».

Було досить непросто перелаштуватися з роботи в кіно та театрі на роботу у кадрі - віднедавна я став частиною амбітної команди телеканалу LIVE. Разом з Інною Мірошниченко ми ведемо ранкове шоу «Місто прокидається», тож довелося звикнути і до ранніх підйомів, і до різних непередбачуваностей. Ти завжди маєш бути напоготові - прямий ефір не терпить помилок. Однак це мій найкращий досвід за останній час - найбільш несподіваний та найбільш надихаючий. А ті, хто думають, що телебачення вимирає…просто зрозумійте, що для творчих людей - це шанс реалізовуватися. Особливо у ті моменти, коли у кіно тебе не беруть, а ставлять туди «своїх».

Фагот із 94-го року вів першу в колишньому СРСР телевізійну програму про хіп-хоп-культуру «Rap-обойма». Її робила харківська студія Приват-ТВ, а подивитися можна було на телеканалах УТ3 й УТ2. Десь у 95-му доєднався і я. А восени наступного року «Rap-обойму» закрили.

Саме тоді відбувався регіональний відбір на фестиваль «Червона Рута».

Гурт наш існував задовго до того – ми грали іншу музику, співали російською. Тоді мали лише одну пісню українською – кавер на пісню Віталія Бадло «Банана», вона в нас називалася «Чуваки».

І розумієте, водночас звільнився час від телебачення та з'явився шанс показати себе на «Червоній Руті». Ми багато років грали без просування – і тут такий шанс.

Ми виставилися двома складами – «ТНМК» у рок-номінації та «Ото таке» – у танцювальній. Тоді взяли приз за найкращий шлягер із піснею «Зроби мені хіп-хоп». Наступного року поступово почали перебиратися до Києва й уже займатися музикою тут. Так поступово формувався «Танок на майдані Конго»

Насамперед слід подякувати Червоній Руті, яка допомогла великій кількості музикантів.

Також хочу відзначити два гурти – «Брати Гадюкіни» і «Воплі Відоплясова». Гадюкіни зламали формат, оскільки показали, що українська може бути сучасною, живою й нештучною, а не як в естрадних піснях з УТ1.

ВВ зламали формат, показавши, що в етері може бути актуальна музика. Саме їхня пісня «Весна» проклала шлях усім, хто потім стукав на радіо із сучасними треками українською мовою.

Ще існував великий андерграундний пласт. Були групи дуже незвичні, електронний блок, з'являлися діджеї у всій Україні. Шоу-бізнес існував, але обертів йому було важко набрати, оскільки українська музика відчувала себе провінційною, порівнюючи з Москвою. Ти міг бути популярним тільки за умови, якщо транзитом через Москву повертався у свій мікрорайон.

Як трек ставав популярним – та Бог його знає. Я тоді не знав і зараз не знаю. Якщо він мені подобається, він мені подобається. Є багато музики, яка мені до душі, але її мало хто слухає. Мені здається, не все можна прорахувати. У тому і є частинка шаманства, яка утримає цей бізнес від перетворення на щось суворе на кшталт ритейлу.

Як трек потрапляв у ротацію на радіо – залежало від людей, які вибирали пісні. Ти давав їм пісню, і вони на свій смак вирішували, піде вона далі чи ні. Тому як ти міг посприяти тому? Ніяк.

Мало привертати увагу телебачення. От люди заходили до стоматологічного кабінету, а там канал М1 – й обов'язково виступає якась красива дівчина, щоб ти звернув увагу. Радіо, навпаки, мало не дратувати, щоб люди не перемикались.

Дебютний хіт «Зроби мені хіп-хоп» ми записували дев'ять разів у різних студіях, бо нам хотілося кращої якості. У Харкові записувалися вночі – так було дешевше. Одразу записали, одразу звели. А коли ми потрапили в «Комору» у Київ, там вже все було доросле, як у кіно.

Ми записувалися ще на угорський магнітофон STM, такі-от технології були. Наступний крок – коли записувалися на вісім каналів, це вже була революція. Потім почався цифровий запис – узагалі щось із наукової фантастики.

Зараз звукозапис ще більше спрощений: одна людина, один мікрофон, один ноутбук – для демо цього вистачить.

Необхідність сказати слова подяки нашому шоу-бізнесу, який підтримав дизайнерів 90-ті. Креативна спільнота 90-х – це талановиті творчі люди, які створювали такий кластер, де відбувався обмін думками, ідеями й натхненням. Саме тоді виникла ця співдружність, коли художники малювали принти для українських дизайнерів, музиканти віддавали свою музику для шоу українських дизайнерів, а дизайнери шили їм одяг.