Чи доступний Київ для нечуючих? Інклюзивний bit тестує місто
Зазвичай думки про те, як живеться людям з вадами слуху в Україні діляться на два табори: “як же вони бідненькі виживають” і “ну вони ж не без ніг”. Ми вирішили подивитися, як же все це відбувається насправді – і разом з Анатолієм Кураловим і перекладачкою жестової мови Наталією Кравцовою вирушили на міні-перевірку Києва.
Їдем, їдем
Проблема переміщення здається не надто гострою: можна користуватися додатками, сайтами, проїзд у міському громадському транспорті та електричками – пільговий, тому контактувати з кондукторами та касирами немає потреби.
Проте це можемо сказати ми з вами – гортаючи цю статтю на телефоні. Проблема втрати слуху поширена серед людей похилого віку – з роками барабанна перетинка грубшає, зв’язки між кісточками внутрішнього вуха стають менш еластичними. Складно уявити типову українську бабусю, яка замовляє квиток на потяг через додаток Укрзалізниці чи через сайт. За даними LEAD9, кожен третій українець користується смартфоном, при чому середній вік користувача – до 40 років, а люди після 60 складають не більше, ніж 5% від загальної кількості.
На щастя, на вокзалі Київ-Пасажирський про людей з інвалідністю потурбувалися – здавалося б, спеціальна каса вирішить усі проблеми. Ми вирішили перевірити, чи дійсно це діє – і Толік спробував взяти квиток на потяг до Карпат. Поки ми чекали своєї черги, касирка на повен голос кричала колезі, що в неї тут “інваліди” – цього вже достатньо, щоб сказати, що експеримент не вдався. Коли ж дійшла черга до Толіка, жінка реагувала доволі грубо, було помітно її роздратування. Проте коли вона побачила камеру, відразу ж змінилася – почала посміхатися, відповіла на всі запитання. А потім трапилася цілком закономірна річ – нас попросили припинити зйомку.
І вовки ситі
Наступний пункт – McDonald’s. Ми обрали саме цю мережу, адже тут встановлені термінали самообслуговування. У звичайних ресторанах чи кафе нечуючі просто показують на позицію в меню – у більшості випадків офіціанти реагують цілком адекватно і все проходить без проблем. Ми ж показуємо альтернативний варіант – як взагалі не контактувати з персоналом під час замовлення і чи це зручно.
На жаль, такі термінали можна перерахувати на пальцях руки, а самих McDonald’s в Києві – 37. В інших ресторанах подібних терміналів поки що немає.
Кіна не буде
Щомісяця в українських кінотеатрах відбувається більше десятка прем’єрних показів – але не всі можуть дозволити собі похід у кінотеатр. Нечуючі та люди з вадами слуху, наприклад, не можуть – в Україні немає жодного кінотеатру, де фільми транслювали б з субтитрами. Виняток – кінотеатр «Жовтень», де регулярно показують фільми мовою оригіналу з субтитрами. Іноді такі фільми показують і в інших кінотеатрах, проте це трапляється нечасто і здебільшого це незалежне кіно, а не світові прем’єри. У Європі ситуація інакша. Наприклад, у Франції усі фільми в усіх кінотеатрах показують із субтитрами.
З телебаченням ситуація та ж сама – небагато українських каналів мають «віконце» перекладача жестової мови, а коли таке наявне, то все одно замаленьке для того, щоб нечуючі розпізнали знаки. У тій же таки Франції під час випусків новин це віконце іноді займає до третин екрану – залежно від час доби і важливості випуску, щоб усі могли дізнатися, що ж відбувається. Тому коли наступного разу побачите віконце перекладача, не поспішайте думати, що це «перемога».
Справи фінансові
Тут історія перегукується з замовленням квитків – можна вирішити проблеми у додатках, поспілкуватися з консультантом на сайті – але ми з вами вже знаємо, що не всім це доступно. Крім того, є певні питання, які можна вирішити тільки в особистому порядку з працівником банку або консультантом. Ми пішли в один з найбільших банків України і перевірили його сервіс.
У результаті нас чекала несподіванка – працівниця банку відповідала грубо, неохоче, відправляла в інші відділення, навіть не спробувала розібратися у проблемі та заявила, що нічим допомогти не може. Такі випадки непоодинокі. Що ми робимо, коли порушують наші права? Правильно, викликаємо поліцію.
Телефонуємо в поліцію
Не так давно в ФБ Олександр Олійник розмістив відео, де розповідає про свій досвід виклику поліції: коли оператор зрозумів, що Сашко нечуючий і дуже погано розмовляє голосом, то просто кинув трубку і ніхто до нього не приїхав. Що робити в такій ситуації, ми спробували дізнатися у працівників поліції – але нам відмовилися відповідати на камеру.
Як можна було б вирішити цю проблему так, щоб усі почувалися комфортно? Раніше у Львові був проект “Почуй мене!”, що дозволяв надсилати SMS-повідомлення у спеціальний центр. У Європі для вирішення проблеми комунікації поширені кол-центри для людей з інвалідністю – зв’язок відбувається завдяки відео, з нечуючими працює перекладач жестової мови.
Що ми побачили за цей день? Головна проблема – нерозуміння. Люди без вад слуху не розуміють, що треба знати хоча б базові жести. Ті, хто міг би щось вдіяти, не розуміють, що місто повинно бути доступним для всіх. Не розуміють, що нечуючі – такі ж члени нашого суспільства, яким також потрібні належні умови – як і будь-кому з нас.