Спецпроєкти

«Українське кіно повинне боротися за свого глядача. Європу ми вже зацікавили». Інтерв’ю з актором Робертом Фельдманом


1 187

Роберт Фельдман – молодий актор з Дніпра, який закінчив London Centre Drama і вже встиг зіграти у багатьох британських кінострічках і стати зіркою українського детективу «Ніконов і Ко». Ми розпитали Роберта, чому і як він працював у Великобританії та США і чи зможе Україна отримати «Оскар»?

Я був першим україномовним студентом Лондонського центру драми, вступивши туди після того, як мені відмовили в Київському університеті кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Знаючи, що в мене гарна англійська, я подав свої документи до Лондону. У мене було велике та всеохоплююче бажання стати актором.

Чому я обрав саме Лондон? Справа в тому, що коли я почав цікавитися кіно, я захотів стати частиною глобального процесу, а без англійської це було майже неможливо. Був ще варіант поїхати у США, але, проаналізувавши багато кінострічок, я зрозумів, що британська театральна школа та британські актори все ж домінують у світовій кіноіндустрії.

Пройшовши англійську школу майстерності, зігравши у шекспірівському «Макбеті» в центрі Лондона, я все ж таки вирішив повернутися додому. Спочатку – у рідний Дніпро, а потім, почавши працювати над детективним серіалом «Ніконов і Ко», переїхав вже у Київ.

Повернувшись у 2014-му, я відчув, що усі ми змінилися. Тоді я почав задумуватися по-справжньому, де є мій дім і яка я людина.
Мене іноді бентежить, коли деякі ставлять питання «Ну, і навіщо ти повернувся? Чому?». Тоді я завжди перепитую в них: «Ну, а чому ні? Що тут поганого?»

Але все одно є спокуса змінювати локації, й іноді навіть не так важливі місця – чи це буде мій рідний Дніпро, чи Київ, чи Лондон.

Різниця між британськими й українськими режисерами

Тут усе стосується досвіду та стилю кожного режисера. Можливо, є деякі різні підходи до улюбленої справи, але вони не суттєві. Тут працює формула «талановитий режисер – гарний фільм, поганий режисер – поганий фільм».

А щодо реальної різниці між британським та українським, то в Британії, наприклад, інші актори не можуть казати тобі або просто не кажуть, як тобі працювати, тому що «у тебе є свій персонаж, свій план», у мене – свій. Тобі не можуть сказати: «Роби точно так, ніяк по-іншому». Це йде від поваги. Якщо людина грає щось не те – можливо, вона в пошуку. Не потрібно її одразу ж лаяти за це. В Україні можуть підійти й одразу сварити, вказувати на помилки, втручатися у творчий процес. Буває, що на майданчиках просто немає режисера. Але це теж спосіб працювати, він – інший, і треба бути готовим до цього. Це робить нас кращими.

Також, звісно, велика різниця в ставленні до акторів масових сцен. У Європі та Америці до масовки ставляться з повагою, як і до всіх членів знімальної групи.

Але у нас є талановиті режисери – Мирослав Слабошпицький, Сергій Лозниця, Тарас Ткаченко, Павло Остріков, Марися Нікітюк, Марина Степанська, тощо, які перемагають на європейських фестивалях і знімають якісне кіно. Я гадаю, що головне зараз – це боротьба українського кінематографа за українського глядача. Європу ми вже зацікавили.

Прізвище українського режисера, який першим отримає «Оскар», у цьому випадку не має значення, тому що це буде в першу чергу перемога для України.  На мою думку, цього фільму ще немає, але він готується. І я навіть відчуваю, що ось-ось такий фільм з’явиться. Те, що в України буде “Оскар” – це однозначно.

Ось Лінч нещодавно приїжджав, напевно, це знак (сміється).


Роль стажера в детективі «Ніконов і Ко» на національному телебаченні

Із досвіду «Ніконов і Ко» я зрозумів, що актори – вони теж детективи. Вони досліджують персонажа і ситуації з такою ж точністю, як і детектив справи. І потрібно як акторам, так і детективам не боятися, що в житті іноді все буває банально – і у сценах, і у кримінальних справах. У простоті геніальність.

Поїздка до США

Рівно рік тому я був у Нью-Йорку разом із «Жаданом і Собаками», а також з невеликою кількістю наших акторів, щоб зіграти у виставі американської режисерки українського походження Вірляни Ткач «1917–2017. Тичина, Жадан і Собаки». Це був трансфер до надзвичайного театру в центрі Мангеттену – La MaMa. А сама вистава складалася з віршів Павла Тичини, поезії та музики Жадана, зорових і театральних ефектів і була присвячена подіям української революції.

І це абсолютно дивовижна штука, коли американська режисерка знайомить тебе з іншим, на відміну від радянського та пострадянського образу, Тичиною. Вірляна Ткач увібрала в себе найкраще від США й України.
І вона сама робила переклад на англійську, вона розуміє, як працює поезія.

Місцевій публіці вистава дуже сподобалася. Американці, наприклад, сприйняли Тичину по-своєму, тому що якщо для нас такі події – це трагедія й фаталізм, то для них – це життєрадісна боротьба. Вони не готові помирати.

Нью-Йорк

Це було місто, в якому зібрані усі культури світу. Якщо Біблія – це книга усіх книг, то NY – це, напевно, місто усіх міст.

Побачив багато відомих людей – Джармуша, Ріса Іванса, бачив Деніела Крейга за пивом. І до них, до речі, ніхто без дозволу не ліз із селфі. Там поважають особистий простір.

Співпраця і життя під одним дахом із «чорним романтиком» Сергієм Жаданом

Ми жили разом з Жаданом і «Собаками», ніби у гуртожитку. Ми відчували спорідненість, як побратими.

Що найбільше мене вразило у Жадані – це дисципліна. Він перекладав американських поетів, ти просинаєшся – він вже щось напрацював.

Джерела особистого натхнення

Свого часу мене дуже надихнув заповіт Кіплінга – «If». У цьому творі є майже все. Із класиків читаю Чехова, Курбаса та Станіславського.

Але, гадаю, найбільш надихає просто буремне життя з всіма його радощами та прикрощами. Головне – працювати, не зупинятися і створювати щось нове.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Долучайтеся до нашого Telegram-каналу з тестами! 🧐