Cпецпроекты

«Довгий час головними українськими субкультурами були гопніки і мєнти»: художник Сашко Даниленко про анімацію та речі, які можуть зіпсувати комікс


0 223 1

Сашко Даниленко — художник з Нью-Йорку, який створив кліпи українським артистам: ТНМК — «Гупало Василь», «ДахаБраха» — «Карпатський реп» та іншим. Зараз він  випускає комікс про супергероїв у США, а тиждень тому презентував свій новий мальований містичний хоррор «Монах» за мотивами пісні «ДахаБраха».

Ми поговорили з Сашком про анімацію, речі, які можуть зіпсувати комікс, та як жити у Великому яблуці.

Чи складно видаватись у США? Які були перепони на шляху до видання коміксів? Можна було б здійснити подібне, живучи в Україні?

Спочатку навіть і не думав випускати проект CAT’N’BAT у вигляді коміксу. Це були для мене вправи зі сторітелінгу, я створив персонажів і спеціальні умови, через які проганяв різні ідеї та сюжети. Всі історії починаються майже однаково — Кіт і Кажан сидять перед екраном, з якого підхоплюють ідею, яку натхненно хочуть втілити в життя. Вони одягають свої капелюхи, які завжди відповідають темі історії, та йдуть робити справи. Після цього майже завжди щось йде не так, незалежно від намірів героїв, і, скоріш за все, відбувається це через певні соціальні фактори. Наївність персонажів веде їх у халепу.
Одним із головних обмежень було відсутність діалогів. Тільки візуальна мова. Цей фактор ускладнював мені роботу, але робив її цікавіше і виявився великим плюсом: коли вийшов комікс, його не треба було перекладати. Зараз він представлений у багатьох країнах без перевидань. Візуальна мова є універсальною, її розуміють усі.

Коли в мене назбиралось більше десяти історій, подумав зробити анімаційний міні-серіал. На той момент я працював у TED в Нью Йорку над проектом «Велопортрети» і показав замальовки колегам, які виявились фанатами комікс-культури, і вони одразу порадили мені спробувати видати саме комікс.
Видавцям, яким послав ескізи, ідея сподобалась, і ми підписали контракт. Вирішив обрати найменший розмір книги, щоб книжка здавалась милою і її зручно було брати з собою усюди.

Була одна історія, яку редактори спочатку не хотіли брати. Там Кіт і Кажан з необачності вирішили приєднатись до Гітлер’югенд, але потрапили до концтабору, бо виявилось, що Кажан — єврей. Мені дуже хотілось залишити цю історію без змін, тож, щоб переконати редакторів, ми зібрали цілу фокус-групу друзів-євреїв. Усі вони підтримали ідею, сказали, що це жесть, але про яку не можна забувати, і ця історія жодним чином їх не ображає. І врешті-решт, історія є в книзі.

У мене був рік, щоб все відмалювати і підготувати до друку, але хтось непомітно вкрав у мене 10 місяців, і довелось дуже добре попрацювати, щоб зробити все за останні два.

Для мене це був новий формат роботи, бо звик працювати з паперовими малюнками для анімації, але для книги це було б незручно. Спробував почати малювати на графічному планшеті, але і це було незручно. Ідеальним інструментом виявився Айпед Про. На ньому все і малював. Окрім книжки ми запустили лінію сувенірних товарів і зробили маленьку гру. Можна побігати Котом по цвинтарю на сatnbat.com.

Не думаю, що, знаходячись в Україні, набагато складніше запустити свій проект, у деяких нюансах навіть простіше. Наразі є великий інтерес і запит на цікаві українські проекти, і люди їх підтримують, відчуваючи спільну відповідальність, і багато хто бажає долучитись. Усі книжки, що привіз із собою на фестиваль у Києві цього року, розлетілись за два дні. Я отримав потужний фідбек і купу цікавих питань.

Чому коміксна культура набула такої популярності на Заході, втім в Україні має небагатьох фанатів?

У Штатах дуже лояльне відношення до захоплень інших людей, навіть якщо хтось не поділяє їхніх поглядів. Можна відкрито фанатіти від «Зоряних війн», роботів чи ельфів у будь-якому віці і статусі. В Україні більшість людей досі думає, що все це несерйозно, треба дорослішати і починати страждати від життя якомога раніше. Довгий час головними українськими субкультурами були гопніки і мєнти. Тому всі інші субкультури йшли у підпілля і були непомітними, але існували завжди.

Зараз положення справ змінюється, багато людей відкривають себе світу без остраху суспільства чи КГБ. Київський Комік-Кон збирає шалену кількість людей. Коли ми презентували «Гупало Василя» з гуртом ТНМК на першому Комік-Коні, ми це добре відчули. Те, що довгий час було субкульторою, зараз стає культурою.

Яким чином відбувалася співпраця, як створювались анімаційні роботи для ТНМК, «ДахаБраха» та Kwoon? Як знайомились, знаходили один одного з музикантами?

Мені здається, тут головне — почати. Потім все починає працювати як мережа. Іноді пишеш комусь пропозицію, не знаєш, як себе представити, а виявляється, тебе вже давно знають і розмова одразу йде як зі старими друзями. З часу презентації перших робіт мені багато пишуть з пропозиціями чи ідеями, але анімація — це складний процес, і для роботи потрібен збіг багатьох факторів.

Що може зіпсувати комікс?

Вода, олія, вогонь, пліснява і цензура.

Хто б міг бути героями українських коміксів, якими б суперсилами мали володіти персонажі?

Людина, яка не бере хабарі. Людина, яка не дає хабарі. Людина, що усюди проходить без черг. Людина, що бачить зраду через стіни. Тощо.

Як створювався «Монах»? Коли виникла ідея і як саме розвивалась — сюжет відразу намалювався при прослуховуванні композиції чи поступово розвивався в уяві з часом? Скільки часу зайняло втілення ідеї?

Загальна ідея виникає майже одразу. Те, що можна узагальнити до одного речення. Потім від початкового концепту починають проростати деталі історії. Які мають бути персонажі, в чому їх мотивація і конфлікт, як вони виглядають, де відбувається дія. Всі ці фактори важливі і взаємопов’язані. Коли слухав трек, спочатку я не враховував вигляд монаха, церкви чи корчми. Але коли вже придумав сюжетну лінію, то монаха зробив сухим і гострим, що відповідає його характеру. Його очі приховані навмисно, щоб його емоції читались тільки з його вчинків і хореографії. Церква поєднує архітектурні елементи різних конфесій, бо я не хотів конкретизувати. А корчма має два вікна і двері посередині саме для того, щоб бути схожою на обличчя у фіналі. Всі подібні деталі неможливо одразу придумати при першому прослуховуванні, але вони доповнюють і посилюють початковий імпульс.

Є ще подібні роботи в планах? Можливо, більші за масштабом?

Я би хотів все ж таки зробити міні-серіал CAT’N’BAT. Мені було б цікаво змінити формат роботи з індивідуального до колективного, мрію зібрати сильну команду талановитих людей і зробити спільний проект. Я відкритий до нових медійних форм і зараз роблю багато цікавих експериментальних проектів. Але музичні відео будуть завжди для мене улюбленою формою мистецтва.

З ким ще хотілось би поспівпрацювати з музикантів?

У мене немає прив’язки до конкретних артистів, але іноді з’являються окремі треки, які начебто створені для візуалізації. Мої радари старанно відслідковують, що з’являється нового цікавого в музичному світі.

Як взагалі живеться аніматорам у Нью-Йорку? Чому саме це місто? Чи можна забезпечувати себе за рахунок лише такої роботи?

Не можу казати за всіх, але мені живеться чудово. Будь-кому в НЙ потрібно працювати дуже багато, це одне з неписаних правил міста. Треба бігти на шаленій швидкості, щоб тільки залишатись на місці. Через це тут можуть утриматись тільки люди, які люблять свою справу, інакше ти не зможеш приділяти стільки сил роботі. Завдяки цьому відбору тебе оточують особистості, з якими цікаво співпрацювати і в кого можна повчитись.
Щоб зберегти фінансовий і моральний баланс, варто поєднувати комерційні та іміджеві проекти. На кілька рекламних проектів чи документальної анімації на замовлення я роблю такі проекти, як «Монах» чи CAT’N’BAT, де можу дозволити собі робити що завгодно і не йти на компроміси.

Чого не вистачає художникам в Україні? За ким з українських митців потрібно слідкувати?

Слідкуйте за тими, чиї роботи вам щиро подобаються, не звертаючи уваги на те, чи є у людини визнання чи досягнення. Не соромтесь казати про це авторам. Підтримка — це важлива річ, яка дозволяє людині розуміти, що вона на правильному шляху. Може, саме вам випаде підштовхнути когось до створення шедевра.

Про що мріють мультиплікатори?

Багато аніматорів і фільммейкерів мріють, щоб їх перестали називати мультиплікаторами, бо це стара нерелевантна форма, що стосується тільки покадрової техніки. Ще деякі мріють, щоб люди перестали думати, що анімація — це тільки для дітей. А дехто мріє, щоб, коли вони кажуть, що вони аніматори, то оточуючі не думали, що вони розважають туристів у санаторіях у костюмах посіпак.

Подписывайтесь на нас в Facebook

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: