«Золотий гусак», «Маски-шоу», «Каламбур»: смішні програми 90-х, які виховали нас кращими людьми
Наше покоління росло в чудових умовах – інтернету не було, з розваг тільки вулиця, книги і телебачення. Каналів було небагато, тому рівень розвитку у нас був приблизно однаковим. Всі імітували сміхом звук волчка з «Що? Де? Коли?», не могли вимовити ім’я Валдіса Пельша і любили відгадувати загадки з Ігорем Кондратюком.
Але серед цих телепрограм можна виділити всесвіт, який благодатно вплинув на наш емоційний інтелект. Це українські гумористичні передачі 90-х. За різноманітністю характерів/доль/персонажів вони дадуть фору будь-якому марвеловському блокбастеру, а деякі епізоди несподівано вражали на рівні бетменівської трилогії Нолана.
Джентльмен-шоу
Олег Філімонов з друзями звів одеський гуморний вайб в сталу величину, популяризувавши цей символ Південної Пальміри. Перевтілення Школьника і Гоппа, вуса Хаїта і лисина Царьова стали атрибутами відмінного вечора. Школярі, одягнувши шарфики на піджаки, прозивались джентльменами, хлопчики в майках – жителями комунальної квартири, а всі самі модні були корєшами. Завдяки «Джентльмен-шоу» ми вперше дізналися про телефонний тероризм, високу моду і комп’ютерну графіку для заставок.
Користь: ми дізналися, як виглядають джентльмени.
«Прихована камера» з Сергієм Сивохо
Наші перші розіграші припали на час, коли дорослі ще пили горілку «Олімп», а Сергій Сивохо був не суддею «Ліги Сміху», а кавеенщиком, який знав, «як стати зіркою».
Безрозмірні блискучі піджаки, хвостик і гигикання залу – не всі жарти були зрозумілі дитячому розуму, але виглядало красиво. Лише подорослішавши, можна оцінити, який внесок зробили творці шоу, адже кожен раз, коли ми потрапляємо в максимально безглузду ситуацію, починаємо оглядатися по сторонах, а чи не до «Прихованої камери» ми потрапили?
Користь: ми дізналися, що горілка в парі з соком є спонсором неймовірно смішних ситуацій.
Шоу довгоносиків
Заставка цієї програми по жахливому саспенсу і саундтреку знаходиться на одному рівні з телекомпанією «ВИД». Навіть якщо зараз спробувати відшукати випуски «Довгоносиків», то від самої мелодії в голові малюються спогади про дитячий страх, коли з закритими очима біжиш вимикати телевізор, щоб потім не снилися кошмари.
Дивно уявити, що шоу, побудоване на гуморі з таким рівнем абсурду, протрималося 70 епізодів на українському телебаченні кінця дев’яностих. Приємно відзначити, що рішення про закриття проекту автори прийняли самостійно, боячись виписатись. У підсумку «Довгоносики» не стали вимученими, а ми отримали ще одне круте шоу.
Користь: ми дізналися, куди потрібно дзвонити, якщо почалася пожежа.
Повне мамаду
Це шоу ще більше розкрило арсенал образів Віктора Андрієнка, а Валентина Опалєва за якістю переодягань ставить в один ряд з Бенні Хіллом. Багато однолітків заздрили Василю Бендасу, який грав мажора – життя в шоколаді, їздить за кермом «Мерседеса». Правда, потім виявилося, що Василь дорослий чоловік, а не дитина, але «Мерседес» все одно класний.
З перших секунд приспіву «Мамаду» групи «Манго-Манго» ти чітко розумів, що потрібно кидати чай і хліб з маслом і бігти дивитися на перипетії сержанта Петренка з вічним «нарушаєм-нарушаєм» або трабли Задунайського на зеленому «Запорожці» (зрозуміли аналогію з «Запорожцем за Дунаєм» Гулака-Артемовського?). Правда, надовго про хліб з маслом забути не вдавалося, адже у продавщиці в буфеті продавалися аж надто апетитні бутерброди з завітренною ковбасою.
Користь: ми дізналися, що даішники беруть хабарі.
3х4 – найкумедніше домашнє відео
Без сумнівів, наш перший ютуб. Підписатися на нього було складно, а ось запам’ятати, коли Анатолій Дяченко з’явиться в ефірі, – ні. Ми тоді ще не знали про фейли і компіляції, але на всю рвали животики над прабатьками ютуберських бестселерів.
Зараз ми можемо відкрити відеохостинг в будь-яку секунду, а тоді не можна було пропустити жодного випуску, щоб потім можна було обговорювати збірки з папугами або падіння на сімейних застіллях.
Користь: ми дізналися, що нам додому потрібна VHS-камера.
Каламбур
Скетч-шоу, яке ми по праву заслужили. Швидше за все, герої замальовок «Каламбура» найменш схожі на наших сусідів, близьких і друзів, тому їм було складніше викликати співпереживання. Але і Дрінкінс, і дама з села дурнів, і навіть Херр Майор виглядали не вигадкою, а просто людьми, яких тільки належить зустріти.
Хочеться вірити, що «Каламбур» залишився єдиним журналом відеокоміксів в історії телебачення. Багатогранний, але в той же час простий, як дозвілля байкера з бару (випити відро горілки, помацати офіціантку і побитися) світ не відпускав ні на секунду. І тільки завдяки рекламі ми могли відвідати туалетну кімнату.
У трійці рейтингу страхів дитинства є і заставка «Крутого піке», яку доводилося уникати, як і «довгоносиків». А зображення міс Мурпл в страшенності зовсім трошки програє Страшилці Кілліана Мерфі з «Бетмена». Зате музика з «Села дурнів» написана богами озвучування будь-яких смішних відео з п’яними людьми.
Користь: ми дізналися, що не варто сумувати в будь-якій ситуації. Навіть коли ви падаєте в літаку або застрягли в Африці в задушливому танку.
Маски-шоу
Жоріку Делієву і Ко вдалося створити проект з жартами, зрозумілими для всіх. Це був якийсь акустичний гумор з життєдайним джерелом смішних звуків. Здається, «Маски» придумали всі смішні звуки планети. А герої відігравали так майстерно, що шоу смішно переглядати навіть в 1000-й раз.
Епізоди в поїзді, на війні, на Дикому Заході або в селі тільки підтверджують високий клас акторів трупи. Делієв приправляв пиріг свіжих ідей одеського гумору кремом смішного озвучення і посипав легкою еротикою від Бузько і Бледанс, що дозволило шоу зайняти особливо тепле місце в наших серцях. А «тумба-ту-ту-ру-тумба» за впізнаваністю стала на один щабель з «Порами року» Вівальді або Seven Nation Army від White Stripes.
Користь: ми дізналися, що деякі речі зрозумілі і без слів.
Золотий гусак
Як казав Еврипід, «у істини завжди прості промови». Хто знає, можливо, цим правилом керувався президент клубу «Золотий гусак» Ілля Ноябрьов при створенні цього юніону. Може, рукописи не горять, але у відкритому доступі не знайти сценарного плану проекту, який потрапив на українське телебачення майже 20 років тому. Але можна припустити, що, коли автори пояснювали керівництву телеканалів, про що буде передача, то виглядало все просто. Давайте уявимо:
– Приходять в шинок українець, єврей і Лері Вінн, – почав Ілля Якович.
– І давай травити анекдоти про кумів, – вибухнув сміхом на весь телецентр Анатолій Дяченко.
Ідея зібратися і розповідати анекдоти вистрілила (точніше, навіть, вибухнула), зробивши «Золотий гусак» однією з найкорисніших телеенциклопедій свого часу. Ба більше – програма і зараз не втратила актуальності. Ноябрьов не випередив час – він створив вічне шоу.
Кожен герой розповідав різні історії у властивій манері: Бистряков музично жестикулював; Дяченко відігравав, як Клінт Іствуд; Черкаський розповідав «на респекті», опираючись на прожиті роки; а Чигляєв торохтів на всю горлянку, ніби знаючи, що ви ржете і можете щось пропустити. Формат застілля на 15000% втілив у життя так звану «магію телебачення». Це не якісь там зеки з «Джентльменів удачі» і навіть не «Поліцейський з Беверлі-Хіллс» – тут за столом наші сусіди, дядьки, друзі дядька та батька, які могли вивчити на пам’ять «Війну і мир», але використовували мозок за призначенням – запам’ятовували терабайти анекдотів.
Користь: ми стали кращими людьми.
