Треба поговорити: 12 фраз з щоденних розмов, які потрібно заборонити
Репліки, які псують нам життя, нерви і заважають нормально спілкуватись.
Треба поговорити
Мила бесіда – як гірський струмок, щосекунди може «стрибнути» в будь-яку сторону, освіжає та дарує радість. А чи зможе подібним похвалитися вимучена розмова розпочата з наказового «треба поговорити». За даними редакції bit.ua приблизно 90-95% розмов, що починаються з такої фрази у своїй кульмінації мають негативну риторику, неприємні моменти або, навіть, сварки. Як-то кажуть «як корабель назвеш – так він і буде борознити морськими просторами». Така ж халепа і з дещо насильницьким «треба поговорити».
Привіт! Як справи?
Фраза для ортодоксальних бесід не пасує передовим та прогресивним особам, як ми. Вона, неначе кайдани на ногах, не дає нам полетіти до прекрасного одномовного майбутнього, де уся планета спілкуватиметься однією, спільною для всіх українською мовою.
Певне словосполучення може використовуватися лише як мем і вимовлятися з особливою інтонацією. Це може бути інтонація МС Валєри з прекрасного відео «Хата на агрегата» чи випадкового перехожого, який знає про твою мастурбацію. А говорити серйозно «Привіт! Як справи?» – заганяти людину у пастку «креативу», де вона буде, як вуж на пательні, крутитися, щоб вигадати щось незвичне і не показатися непривітною. Подібне має стати моветоном.
Як справи на “особистому фронті”?
Порівняння кохання та стосунків між двома людьми з «фронтом» певно навіть точне та справедливе, але мілітаристський підтекст цього питання збиває з пантелику і ніяк не сприяє душевній розмові. Ця фраза радше нагадує удар в пінг-понгу і спонукає його швидко відбити чимось на кшталт «та нормально, все як зазвичай», поки співрозмовник не перейшов у наступ і не добив.
Я з ким зараз розмовляю?
Одна персона приречено мовчить та не підримує діалог на належному рівні. Інша потихеньку закипає від гніву і шукає очима важкі предмети, щоби покарати ними мовчуна. Незалежно від інтонації, ця фраза видає істерику вашого опонента. Та небажання будувати нормальний діалог. Тут, звичайно, можна або підвищувати градус сварки, бити посуд і звинувачувати один одного в абстрактних «і на що я витратил(а) кращі роки свого життя?!». Або пом’якшити конфлікт черговоми лестощами і фейковою ніжністю. Але сама фраза – це просто тригер, тривожний сигнал про те, що між вами раптом виросла стіна нерозуміння. Хай вона не поведе за носа, але і продовжувати зберігати партизанську мовчанку теж не потрібно.
Поживемо — побачимо
Ще як варіант: «ну а там вже як Бог дасть». Як правило, ця фраза лунає з уст людини з титулом “експерт”, навченої (неодмінно гірким) життєвим досвідом. Така собі ультимативна відповідь на будь-які запитання, скарги, мрії і сумніви. Від цієї фрази віє буддистським спокоєм та стійкістю, але на ділі виглядає як спроба відсахнутися від проблеми як від набридливого комара. Нерідко бувають моменти, коли цей буддизм і прості істини зовсім не потрібні. Потрібні дії. Тому не варто відбиватися від свого друга / подруги, яка розповідає про розбите серце і зізнається, що не знає, як з цим бути, міркуваннями на кшталт «поживемо побачимо» і «час лікує». Переступи через себе і розкажи схожу історію зі свого життя — ось потрібний рецепт (і не применшуй значення історії співрозмовника/ці)
Давай швидше
У кожного з нас в оточенні є така нетерпляча людина, яка перетворюється на Халка, якщо потрібно чекати зайві десять секунд. Це він першим стоїть в одязі та взутті і кричить біля вхідних дверей про те, що йому вже жарко. Він зустрічає тебе з незадоволеною міною на місці вашої зустрічі, навіть якщо тобі довелося спізнитися всього на 5 хвилин не з власної вини. Загалом, ця людина (і його фірмова «підганялка») не просто псує нерви собі та оточуючим, але ще і такими регулярними епізодами може перетворити своїх друзів в гіпертоніків. Ми і так живемо в режимі щоденних справ і хронічного поспіху, тому потрібно поводитись акуратніше хоча б один з одним. Як в олдскульний рекламі йогурту Danon: «І нехай весь світ зачекає».
Ти тільки не хвилюйся… Але дещо сталося
Ця фраза нагадує поранення вогнепальною зброєю. Коли чуєш її, одразу (за інерцією) починаєш думати про найгірше. До того ж, ці думки проносяться, як в поліклініці, живою чергою одна за одною. Щось сталося з близькими. Та ні, певно, пожежа в квартирі. А може, з роботи звільнили? Хоча навряд. Можливо, друг сидить у відділку за порошок в кишені. Або хтось побачив твою половинку з кимось іншим. За ці секунди анафілактичного шоку від фрази «ти тільки не хвилюйся» встигаєш передбачити весь особистий Апокаліпсис. Ну а потім з’ясовується, що людина просто хоче повідомити про те, що не зможе прийти на твою вечірку, бо у них «здача проєкту» на роботі і всіх зараз змушують працювати до ночі. Або щось ще більш дріб’язкове (у такому ж ключі). І ти готовий/-а цю людину прибити на місці. Не робіть так.
Ти за кого голосував?
Подібна фраза для того, хто це говорить, видається таким собі суспільним маркером. Насправді, це нерозумне навішування ярликів і без того некомунікабельному сучасному соціумі.
Дуже рідко ця фраза використовується для пошуку ідеологічних соратників та серйозного обговорення політичних програм та рішень. Можливо, тому, що у нас і політичних програм як таких немає. Зате, немов червона ганчірка для бика, ця фраза спрацьовує на 100%.
Українські вибори з чудового і демократичного волевиявлення стали антисоцмережевим фактором. Адже знаходження у соцмережах під час шлюбних ігор політичних опонентів більш ефективно підштовхує до їх видалення, аніж 100 лекцій з інформаційної гігієни і детоксикації.
Тільки нікому не кажи
Якщо ви дивились “Гру престолів”, то знаєте, що будь-який секрет рано чи пізно стає публічним, навіть якщо Тіріон поклявся нікому про це не розповідати. Однак, якщо людина ділиться з вами чимось сокровенним, то за кодексом честі ця інформація автоматично стає конфіденційною. Це уже вам користуватись нею далі та нести цей гріх на своїх плечах. Проте якщо перед всім вас попереджають, що ліпше нікому не розповідати, то в мозку починає бігати та стрибати макака з оркестровими тарілками, яка не буде давати спокою – поки ви не передасте інфу комусь іншому. З таким же грифом “секретно”. Так, власне, плітки й ширяться – тому ліпше ризикнути й випробувати довіру без зайвих дисклеймерів, ніж стопроцентно злити інформацію, яка вас тривожить, у руки публічного доступу.
А що люди скажуть?
Розвиток українського суспільства важко не помітити. Всілякі антинасильницькі правові ініціативи щороку покращують поки не ідеальну ситуацію з дотримання прав людини чи тварин.
Але нам ще треба багато зробити, щоб майбутні покоління жили в більш-менш прийнятному середовищі. Одне з головних – усвідомити істину, що нас має турбувати значно життєвих подій, аніж зараз. Допоки дематюкальний законопроект Ольги Богомолець не став законним актом можна пояснити, що значна частина суспільного життя «не повинна нас *бати».
Для щасливого існування нам важливо запам’ятати одне правило, за яким можемо сортувати інформацію – наше життя від цього якось змінюється? У більшості випадків відповідь буде негативна і тому витрачати на це час просто безсенсово. І майже протизаконно.
Не в службу, а в дружбу
Будь-який інста-інфлюєнсер вам скаже, що найдорожчі речі у житті неможливо купити: обійми, посмішка близьких або ж поцілунок коханих. Одним з таких «безкоштовних» прикольних сервісів є дружба. Справжнього друга не купити і не варто намагатися перевірити це правило.
А фраза «не в службу, а в дружбу» відразу задає негативний тон бесіді, неначе хтось і дійсно міг виручити вас лише за певну винагороду. Досить споглядати на світ через цинічні окуляри, де все продається і купується. Навколо нас багато справжніх речей і правильними фразами ми подібне зможемо примножити. «Не в службу, а в дружбу» – не така фраза.
А ти лайкнув/ла фотку?
Ця фраза робить з людини, яка її щойно почула, частину великого алгоритму соціальних мереж. Циферку під фоткою, яка за день (може і раніше), зітреться з пам’яті людства, хоч і назавжди залишиться у архівах інтернету. Всього лиш маленьку непотрібну деталь соціального визнання. Фраза зазвичай доповнюється наступною “тобі шо, впадло?” у відповідь на заперечення або “я ж тобі усе лайкаю”. Древній месопотамський принцип “око за око, зуб за зуб” працює у наш час саме так, тому й виникає дивне відчуття горя, коли хтось вимагає зіграти у цю злу гру.
Бонус. Ти сфоткала?
Нє бл*ть, я відео знімаю.
Текст: Сергій Воронов, Олесь Ніколенко, Женя Руденко
