Cпецпроекти

Експеримент редактора: як прочитати 7 книжок за 7 днів


Завжди любила читати. У дитинстві батьки нерідко сварили мене за швидке читання: тільки купили книжку, а я прочитала її за день і вимагаю нової. У дитячій бібліотеці у мене було багато заповнених формулярів, а бібліотекарки пам’ятали мене і давали навіть найкращі і найновіші книжки (їх майже нікому не дозволяли брати додому).

В університеті також читала чимало, а от після закінчення все пішло шкереберть. Нещодавно зрозуміла — мені не вистачає книжок. Звичка відпочивати з ними поступово зникла. У цьому можна звинувачувати соцмережі, але я звинувачую, у першу чергу, себе. Бо соцмережами мене ніхто не змушує користуватися. І проміняти книжки на них — теж.

Вирішила довести собі, що у дорослому житті, де значну долю часу займає робота (улюблена, до речі), знайдеться місце і книжкам. Щоб не розмінюватися на дріб’язок, поставила за мету: 1 день = 1 книжка. Розказую, що з цього вийшло.

Субота

Люди дарма починають нову справу (або нове життя) з понеділка. На мій погляд, робити це у вихідні куди простіше: більше вільного часу і, відповідно, більше можливостей. Мій книжковий марафон розпочався саме у суботу.

Перша книжка — це “Кто знает, о чем думает Амалия” Кості Сперанського. Тонесенька, фактично уривки з щоденників Кості — б’є під дих з перших сторінок. Кохання, що перетворилося на маніакальну залежність, описується без прикрас. На сторінках та сама ідеальна А. — сміється, хмуриться, поправляє своє довге волосся, читає книжки, п’є пиво, гуляє як кішка — сама по собі, і пронизує своїми чорними вовчими очима. І десь поруч із нею — закоханий по вуха, розгублений, як підліток, і такий беззахисний Костя, який, здається, зовсім не знає, що зі своїми почуттями робити.

Если бы я мог расстегнуть на своей груди молнию, как на бомбере, распахнуть — вот как ты красива — руины внутри меня. Оттуда ей улыбается щербатый, разбитый рот истерзанного сумасшедшего задиры. Он раз за разом получает лещей, но все равно смеется и лезет прямо на кулаки.

Я прочитала її вдома зранку, буквально за годину-дві. Залишалося багато вільного часу, і можна було почати читати другу. Але вирішила не поспішати і “відчути” цю книжку. Коли їхала у метро, переслуховувала пісні Кості. До кінця дня уривки з книжки крутилися у голові, віддаючись з кожним кроком.

Неділя

Я не обирала сім книжок заздалегідь — вирішила, що буду імпровізувати. Мені трапилася книжка Маріуша Щигела “Неділя, що відбулася у середу” (яку, насправді, давно хотіла почитати) . 

Маріуш — польський письменник та журналіст. “Неділя, що відбулася в середу” — книжка репортажів про життя Польщі у 90-ті. Щигел занотовував усе, чим тоді жила країна: безліч товарів, що з’явилися у магазинах (і здивування доступності туалетного паперу), безробіття, масові звільнення, інфляція, спроби нелегально заробити, статті про користь онанізму, шалена популярність диско-поло (непретензійної танцювальної музики). 

Читала трошки вдома, трошки у метро і навіть на вулиці. На прогулянках читати особливо кайфово: відчуваєш, що на якусь мить випадаєш з реальності.

Фактично прочитала за кілька годин, але ці години розтяглися на цілий день і захопили частину іншого.

Понеділок-вівторок

“Неділю, що відбулася в середу” завершила у понеділок. 

Наступною була збірка різних авторів “Де, як і чому працюють українці”, яку я почала читати у метро, коли їхала з роботи. На роботі, до речі, також читала.

Це репортажі про українців, кожен з яких переслідує свою мету. Хтось прагне максимально красивого й багатого життя, а комусь важливо просто вижити. Українці працюють ким завгодно: у книзі є історії прибиральників і прибиральниць, водіїв, медиків, спекулянтів, орендарів квартир, гідів, великих босів, журналістів та інших. Найчастіше траплялися історії заробітків. І від усвідомлення, що люди їдуть в інші країни у пошуках кращого життя, гідної зарплати і, найголовніше, — від того, що багато з них зовсім не хочуть повертатися додому, — стає тоскно. 

Читала у метро, на обідній перерві та ввечері, вже вдома. Завершила у вівторок. Залишився гіркий присмак – прямо у серці.

Середа

Провал — цього дня мені не хотілося читати, жодна книжка “не заходила”. Подумала, що змушувати себе — лише псувати настрій, тож не стала цього робити.

Розуміла, що, скоріш за все, 7 книжок прочитати вже не вийде. Проте ми пам’ятаємо, яка надія стійка і коли вона помирає. Тому не складаю руки і продовжую експеримент.

Четвер

Поки їхала на роботу, прочитала майже половину “Ефіопії” Сергія Жадана. Це трошки чітерство з мого боку: книжка маленька, і більшу частину займають вірші. Багато з них я вже бачила, проте із задоволенням собі нагадала. Деякі читала про себе голосом Жадана — це вдвічі крутіше, ніж читати якимось безстатевим, який автоматично вмикається у мозку при читанні.

Іншу половину дочитала на обідній перерві під каву, сидячи на балконі. І це було прекрасно.

Крамниці поступово зачинялись, хоча до ночі ще можна було купити алкоголь і хліб, сонце освітлювало поверхню води, червоні відблиски винаймання, тіні густішали, мов чорнило, і пам’ятник Леніну, схожому на молодого бітника, в зеленому піжонському піджаці та вузьких штанях фасону кінця 50-х, так ось пам’ятник Леніну западав у тінь, біля нього збирались школярі і слухали музику з мобільних телефонів.

Друга книжка цього дня  — це теж Жадан, якого я палко люблю, його “Анархія в Україні”, в яку одразу провалюєшся з головою. Це, насправді, неможливо описати, треба просто читати: текст не чеканиться, а пливе, огортає тебе, і з нього важко винирнути. 

Дочитую “Анархію” пізно ввечері і одразу лягаю спати. Мені сняться неймовірно красиві сни, але вранці я не можу згадати жожного.

П’ятница

Читаю у метро і на роботі книжку Керуака “Одинокий странник”. В університеті, здавалося, всі навколо читали бітників, але тоді ця тема якось пройшла повз мене. Вирішила надолужити відносно нещодавно. Я вже читала “В дорозі”, вирішила наступною взятися за цю книжку. Не пошкодувала.

Почала читати зранку, поки снідала, продовжила у метро. Закінчила на обідній перерві. Незважаючи на довгі речення, книжка заходить легко. Мабуть, тому і вдалося завершити читати ще до вечора.

Експеримент офіційно завершено.

Як все закінчилося

Зізнаюся чесно: я прочитала 6 з 7 книжок, тож експеримент вдалий не на 100%. Але результатом я задоволена. 

Тут треба зазначити: я читаю досить швидко і обрала відносно “легкі” невеликі книжки, середня товщина яких — 200 сторінок. Заради експерименту довелося відкласти “Добрі новини з Аральського моря” Карпи: в ній близько 600 сторінок. Хоча, звісно, можна було змухлювати і зарахувати її як три книжки.

Казати “ой, та всі можуть прочитати 5-6-7 книжок за тиждень” не буду. У кожного свій темп читання, графік роботи (коли працюєш більшу частину доби, якось не до літератури), і взагалі різні книжки читаються по-різному. Художка зазвичай заходить легко, научпоп — теж більш-менш, а щось серйозніше потребує вдумливого читання.

Я намагалася читати, не гаючи часу на інше: соцмережі, месенджери та просто солодке неробство. Привчила себе читати у метро. Раніше не виходило: я постійно відволікалася і була впевненою, що у годину пік читати неможливо. Але виявилося, що можливо. А ще допомагає пережити ці самі години пік.

Братися за книжку потрібно не завжди: силитися вникнути у філософські роздуми, коли хочеться полежати і потупити, не треба. У такі моменти реально краще полежати і потупити (саме так я і зробила у середу). Але, якщо бажання почитати є, нехай і невелике — навіщо його ігнорувати? Головне — обирати саме ті книжки. Тоді і сім за тиждень можна прочитати.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: