Cпецпроекти

«Я змогла!» Історія Люди, учасниці Школи активної реабілітації для жінок з інвалідністю


0 89 0

Життя непередбачуване та інколи кидає нам виклики, з якими впораються лише найсильніші. Людмила Поліщук набула інвалідності у 1999 році внаслідок оперативного втручання. Окрім себе вона піклується ще про свою маму, працює та запевняє, що можливо все. Головне – в це повірити.

Нагадаємо, що Школа активної реабілітації для жінок з інвалідністю «Я зможу!» виконує дуже важливу місію – допомагає створити нові умови для жінок, які мають звикнути до життя з пересуванням на візку. Ідея проекту належить Уляні Пчолкіній, лідеру ГО «Група активної реабілітації», яка також є телеведучою, активісткою, чемпіонкою світу з карате серед жінок на візках. Ця ідея виникла під час участі у проекті «Натхнення. Можливості. Успіх!», що реалізується Фондом Олени Пінчук за підтримки Фундації Coca-Cola, які також підтримали Школу активної реабілітації для жінок.

Ви щойно з фотосесії. Сподобалось?

Так, дуже. Це перший досвід. Усе незнайоме, особливо червоний колір помади на губах! Але неймовірні відчуття від співпраці з професійним стилістом, фотографом, візажистами та перукарями. Почуваєшся королевою. 

Людо, знаю, що ви тривалий час боролися за змогу ходити. Розкажіть, хто був поруч у цей період?

Зі мною завжди були мої рідні люди: мама та брат, родичі та друзі, вони й досі залишаються поруч. На першу реабілітацію я потрапила тільки через півтора року. Звичайно, спочатку приїхала з мамою, бо взагалі нічого не вміла робити самостійно. З 2001 до 2008 року проходила реабілітацію двічі на рік. Я довго боролася й намагалася стати на ноги. Не хотіла вірити своєму реабілітологу, який переконував мене почати нове життя й перестати жити мріями. Тому ще два роки я боролася за цю мрію. Потім  зупинила гонитву. У 2012 році потрапила до табору активної реабілітації, у якому Уляна також була організатором й інструктором. Тоді моя мета змінилася: я захотіла стати самостійною на візку, а не відновити ходьбу.  Вчилася тримати баланс, з’їжджати сходами, долати інші перешкоди. Зараз жартую: якщо в мене буде ще й третій табір, то я затанцюю.

Після такого довгого шляху до усвідомлення й адаптації чого вам сьогодні бракує?

Мені особисто бракує свободи та рішучості в діях. У 2016 році моя мама перенесла інсульт, і зараз я піклуюся про неї. Тож наразі не вистачає свободи не тільки в пересуванні, але й взагалі. У голові багато думок і планів, а щоб реалізувати їх, потрібна рішучість.

Як щодо пошуків себе? Чи вдається знайти свою справу?

Якраз у 2016 році я відчула потребу щось робити крім догляду за мамою та хатньою роботою. Мені не вистачало свіжого повітря. Чесно кажучи, навіть було байдуже, чим займатися, – аби відволіктися від щоденних одноманітних справ. Так почала працювати. Ми робимо гарні прикраси, і мені це подобається. Але я не збираюся зупинятись на цьому, усе попереду.

Що ви порадили б людям, які замикаються в собі, обмежують свою взаємодію з навколишнім світом?

Я радила б не мовчати й не усамітнюватися в чотирьох стінах. Шукайте інформацію, дізнавайтеся, вчіться, змінюйте своє життя. Відчиняйте нові двері, не сидіть на місці. Адже ми здатні зробити набагато більше, ніж думаємо. Як на мене, головне – щоб поруч були люди, яким можна вірити.

Ви вже два тижні вдома. Розкажіть про ваші відчуття.

Я не думала, що за тиждень ми так згуртуємось і буде важко розлучатися. Не пам’ятаю, чи плакала я на випуску понад 20 років тому, та «активний випуск» зі школи був зі сльозами на очах. Це були сльози радості і смутку. Я дякую вам за ці переживання! Дякую всій команді ГАР!

Детальніше про проект: www.gar.org.ua/ican/

Записала історію: Лада Тесфайє

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Чому для кращої роботи про неї варто забувати?
1209 0 0

 

Підписуйтесь на нас в Facebook

Прокоментувати

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: