От халепа: чому ми забуваємо, що хотіли сказати
Якщо ви ніразу не забували, що хотіли сказати, то ми теж хотіли б так правдоподібно обманювати. Але, на жаль, кожен переймався, що не викрикнув відразу, що прийшло в голову, тому що це тепер «улетіло» і ви перебираєте зараз слова, які щойно лунали в розмові, щоб викликати певну асоціацію. Це відбувалось з кожним сотні разів, але як таке, взагалі, можливо? Це провали в пам’яті, потрібно вже бігти до лікаря чи вистачить просто поїсти грецьких горіхів? Спокійно, давайте розбиратися.
Професор психології розвитку з Австралійського католицького університету Пітер Уілсон, пояснює, що це прояв мультизадачності мозку. Точніше немультизадачності. Інколи «вилітання з голови» можна пояснити не властивою задачою для нашого мозку. Наприклад, ви можете забути, що хотіли сказати, якщо подумали над певною серйозною задачею — коли ви просто йдете по вулиці, то імовірність, щось забути менша. А ось якщо ви про щось серйозно задумаєтесь — що вибрати у новому ларьку з пиріжками чи що відповісти людині, яка пише вам вперше, то така інформація може «виштовхати» всі думки з голови.
Найчастіше думки «Що ж я хотів/-ла щойно сказати?» виникають через так званий ефект «дверного отвору». Цю особливість мозку дослідники не вважають його мінусом, втім їх захоплення важко розділяти — якщо через щось ми можемо забувати, що хотіли сказати секунду тому, то що ж у цьому хорошого? Але мозок «видаляє» певну інформацію не просто так. Про це ще у ХХ сторіччі задумався батько психоаналізу Зигмунд Фрейд, який тоді видвинув гіпотезу, що якщо ми щось забуваємось, то значить просто не хочемо це пам’ятати. В певній мірі, він мав рацію.
Коли ми щось плануємо зробити, то окрім фінальної цілі розуміємо і кроки, які будемо робити. Для наочності, вчені пропонують уявити трьох будівельників, які по-різному відповідають, чим будуть займатися сьогодні. Один скаже, що буде класти ці кляті цеглини одна на одну, інший буде будувати стіну, а третій — палац. Як не дивно, займатися вони будуть однаковими речами, але кожна з трьох різних відповідей є вірною. Просто неможливо побудувати величний палац, без рутинної і не такої пафосної складової, як кладка цегли на цеглу.
Так і наш мозок може тримати у голові, як великі цілі (у довготривалій пам’яті), так і швидкоплинні задачі (у короткотривалій пам’яті). Саме короткотривала пам’ять і є тим «бермудським трикутником», в якому можуть пропадати спогади. Але б якщо у нас не було опції «забути, що хотів сказати» інколи, то ми б зійшли з розуму. Згодні, що інколи можна з’їхати з ґлузду, коли хочеш згадати, що ж таке кльове ти зараз мав/-ла сказати, що стало б кращим жартом цього року. Але…
Протягом дня наш мозок постійно переключається між задачами різної важливості: від нашої амбітної мети до планів і стратегії, а потім до найнижчого рівня — конкретного дії. Коли справи йдуть уторованим шляхом, в знайомих ситуаціях, ми думаємо про кінцеву мету, а окремі етапи, здається, відбуваються самі по собі. Ми говоримо по телефону, а паралельно руки самі відкривають холодильник, дістають плавлений сир, відкривають багет, і утворюють чудовий бутерброд, який ми починаємо їсти, не відриваючись від розмови. Так і водії маршруток не народжуються гіперультрамультизадачними надлюдьми, а просто з дня в день практикуються у поєднанні декількох речей і не думають, кожного разу, яку решту віддати з 10 грн чи яку передачу увімкнути.
Вищезгаданий ефект «дверного отвору» діє, коли ми перемикаємось між задачами різного рівня важливості. Важливості, як для планети, нас особисто, так і окремо для нашого мозку. Він виділяє великі цілі і тримає їх в голові, а швидкі задачі відправляє до спеціального відділу, де з ними мають блискавично швидко впоратися. На жаль, українські паспортні столи і тому подібні відділи чиновників не відносяться до таких місць.
Ще однією особливістю короткотривалої пам’яті є її самоочищення. Сюди відправляються задачі, про які мозок має уявлення, як їх закінчити, після чого вони самоусунуться заради нових швидкоплинних задач. Мозок розуміє, що після завершення завдання ця інформація незабаром стане непотрібною. Таким чином, мозок не витрачає свою енергію, щоб примусово забувати про маловажливі речі і не засмічується думками про те, що варто не забути ключі дорогою на роботу.
Мозок просто подумав про цю задачу і дав сигнал іншим органам, наприклад опорно-руховому апарату, що треба піти до іншої кімнати, де лежать ключі взяти їх і виходити з дому. Після постановки задачі, мозок за нею не слідкує, не витрачає зайву енергію. Вона відправляється до корзини і видаляється звідти автоматично, щоб інші задачі знову потрапили сюди після виконання. А якщо під час її виконання ми звертаємо увагу на інші питання, то вже видалену з пам’яті задачу майже неможливо згадати. Хіба що ви повністю відтворите нещодавні дії, в яких асоціативно могли бути закріплені певні дії. А от як згадати слова, які крутились в голові, якщо ви в цей час нічого не робили і нікуди не йшли — невідомо. Не завжди ваші думки перебивають більш важливі аспекти нашого існування. Трапляється, що вас може відволікти навіть звичайний голуб, який одягнув хлібну скоринку і тепер ходить, як 50 cent.
Позбавитись такого можна, лише якщо асоціювати короткочасні думки з більш довготривалими. Наприклад, певні фрази в голові варто прив’язувати не до миттєвої теми розмови, а до більш глобального, до власних цілей. Дивно, звичайно, не забути, що було б якщо б Дмитро Коляденко відкрив ларьок з шаурмою і чи називали б його тоді «шаурмен», якщо у вас високоамбітні плани на життя, а фейсбук є альманахом успішного успіху. Але ж якось з забудьковістю варто боротися.
Втім, не варто аж занадто переживати чи перейматися, що ви взяли слово всі замовкли, щоб вас почути. Якщо відчуваєте, що думка напрочуд вилетіла з голови, почніть розповідати про ефект «дверного отвору». Можливо, ця історія стане навіть цікавішою за дуже смішний (на вашу скромну думку) власний жарт, який «вилетів з голови».
