Cпецпроекти

«На полуницю у Польщу». Чому і куди їздять на заробітки українці


Безвіз відкрив для українців не лише нові можливості для подорожей. Немало людей зраділи з іншого приводу: більше не треба мучитися з візами, щоб поїхати до Польщі «на полуниці». 

За інформацією Держприкордонслужби, на яку посилається Мінсоцполітики, за кордоном на постійній основі працює 3 мільйони 200 тисяч людей. Зараз іде друга хвиля міграції. Під час першої – у 90-х роках – за кордоном працювало близько 7 мільйонів.

Найпопулярніші країни для заробітків серед українців – це Польща, Угорщина, Чехія, Німеччина, Туреччина, Росія, Італія, Канада, США. Відносно популярний і Китай. Проте більшість українців все ж надають перевагу ближчим державам, хоча і платять там менше, ніж у тому ж Китаї. У Польщі, Угорщині та Болгарії можна спочатку заробляти близько 15 тисяч гривень – роботу з такою ж зарплатою можна знайти і в українських великих містах (важче – у маленьких чи смт). У Китаї, Канаді та США заробітки, звісно, значно вищі, та й потрапити туди важче: потрібно оформлювати трудову візу або намагатися знайти щось нелегально.

На перший погляд, причини заробітків очевидні: людям потрібні гроші, а в країнах з іншим рівнем зарплати їх можна швидше заробити. Ми поговорили з кількома заробітчанами й дізналися про інші причини, що спонукали їх поїхати за кордон шукати щастя. А також – про курйози, зарплати та досягнення за час перебування в незнайомій країні.

Іван, працював у Польщі

Я закінчив металургійний технікум, відповідно – маю повну середню освіту. Працював в Україні мало, переважно це були сезонні підробітки на атракціонах влітку/навесні. 

Коли закінчив технікум, почав думати про заробітки. Не хотілося йти на завод за професією, зрозумів, що мені загалом мало що «світить». Влітку 2016-го я працював, відкладав гроші. Восени спонтанно вирішив поїхати на заробітки. Чув, що люди їздять до Польщі, бо там на таких же роботах, що й тут, заробляють вдвічі-втричі більше. Плюс це Європа, не Німеччина, звісно, але теж непогано. Хотів дізнатися, як люди живуть там, відчути інший менталітет. Знайомий моєї матері, який вже працював у цій країні, провів мені маленький екскурс.

Польща – найлегша країна для заробітків, туди найпростіше та найвигідніше їхати. У 2016 році я жив у Кривому Розі, і навіть в такому відносно невеликому місті було чимало мовних курсів. Багато контор допомагали оформити візу та знайти роботу. 

Реакція близьких на мій від’їзд була переважно позитивна. А от деякі родичі казали щось на кшталт: «А от Петька на заводі 15 тисяч отримує!» Як я вже казав до цього, на заводі працювати зовсім не хотілося.

Якихось особливих навичок я тоді не мав, погано знав мову, був майже без грошей, без зв’язків та друзів. Тому доводилося швидко вчитися. Спочатку я будував яхти, це була перша робота. Попрацював так недовго, потім пішов влаштовуватися до ресторану, почав з мийника посуду, закінчив помічником кухаря. Пізніше працював на складах – на одному зовсім мало, на іншому – довше. Це був найкращий досвід, мою роботу цінували.

За час заробітків у іншій країні відбулося багато всього, про це хочеться розповісти.

Як зазвичай люди їдуть на заробітки до Чехії/Польщі? Звертаються до фірм з працевлаштування, а ті за гроші шукають роботу, збирають документи – і вперед. На цьому непогано заробляють. Я маю багато знайомих, які спочатку так їздили, а потім самі почали займатися цим і отримувати гроші. Мене ж відправили до Польщі до сина директриси такої контори, по блату, за менші гроші. На словах це звучало так: «Мій син допоможе, все буде круто». Врешті-решт єдине, що зробив цей син – відвіз мене з вокзалу додому та знайшов першу роботу, і на тому дякую. Потім я робив усе сам: шукав житло, роботу. Мені не потрібні були ні агентства, ні «ріелтори».

На першій роботі я будував яхти. Було холодно, брудно, платили мало. На другий тиждень я мав температуру 39, через три дні мене звільнили й виплатили лише половину грошей. Я – із хворобою, безробітний – повинен був через кілька днів оплатити квартиру (не вистачало близько 60 доларів) та знайти нову роботу. Принципово не хотів просити гроші в родичів з Україні. Врешті-решт наступного дня поїхав рвати нарциси, за 8 годин нарвав ящиків 10, отримав ці 60 доларів та заплатив за квартиру, а потім спокійно знайшов роботу.

У ресторані платили рідко. Я починав працювати в бистро, а потім шефиня вирішили розширити бізнес. Я займався ще й ремонтом – близько місяця. Бізнес не приносив прибутку, мене годували авансами протягом півроку. ЗП я побачив за день до від’їзду в Україну. 

Після трьох місяців відпустки потрібно було знову їхати. Я поїхав бозна-куди, на завод електроніки (іронічно із заводом вийшло). Мене бозна-як зустріли та поселили. На словах у кімнатах живе по 3-4 працівники, а насправді – по 6-8. Приїхав на завод, а мені кажуть – навчання почнеться за два тижні, треба чекати. Про це не повідомляли заздалегідь. Я просто зібрав речі та поїхав до улюбленого міста, де жив до цього. Попросив грошей у друга, зняв квартиру та знайшов роботу. Вона була жахливою, звісно: 12 годин стояти і клеїти наліпки. Є цілих три перерви: дві по 5 хвилин, одна – 10. Не знаю, чому люди звідти не звалюють. Багато скаржаться, але не їдуть. 

Думаю, що на заробітки їдуть, бо рівень життя банально вище (або пара трильйонів євро дотацій, як було з Польщею). Думаю, років за 50 люди перестануть звідси їхати. В Україні заробляти можна, я сам вже тут рік живу. Та скажу, що це складніше, ніж у Європі, якщо йдеться про навчання та паралельну роботу, наприклад. А от бізнес у нас відкривати дешевше, проте в інших країнах потужніша підтримка від держави та не душать перевірками. 

Микита (ім’я змінено), працював і працює в Китаї

Моя історія проста, як і в мільйонів інших українців. Я працював у різних місцях: на українських начальників, орендував місце і працював сам на себе, був досвід роботи навіть на міжнародну компанію. Усюди було одне й те ж: брехня, на якій будується майже будь-який бізнес. Приниження у ставленні до тебе, погана зарплата та її затримки. 

Питання в тому, за яку суму ми готові продаватися та терпіти. Печально, що нам взагалі доводиться це робити. У мене такий характер: люблю дискутувати, раціоналізувати, обговорювати шляхи та можливості покращення, сперечатися. Це ніколи не подобалося менеджерам та начальникам. Мене не слухали, ігнорували зауваження, намагалися заткнути. Я це терпіти не хотів.

Одного разу зрозумів: варто відкривати свою справу і не бути таким, як вони. Хочу зробити бізнес, але зі своїм етичним стрижнем, бізнес, який не будується на приниженні, експлуатації, затримці грошей. Але, щоб почати будувати бізнес, потрібен стартовий капітал. А для його заробляння я не хотів витрачати багато років, працюючи «на дядю». Не хотілося вплутуватися і в кримінал – це зазвичай закінчується погано. Тому вирішив поїхати до Китаю. Там працювала подруга, вона ввела мене у курс справи.

Сам я з Донецька, в мене там залишилася квартира. Батьки вже впритул підходять до пенсійного віку, тож найближчим часом потрібно буде утримувати не лише себе, а і їх. 

У Китаї я працював спочатку вчителем – вчив дітей англійській мові. Потім почав працювати у тренінг-центрі. Скажу, що робочих годин на тиждень менше, не вимагають багато та добре платять – близько 2,5 тисяч доларів на місяць. В Україні не знайшов для себе місць, де можна стільки заробляти, не вбиваючись при цьому і маючи вільний час.

Чи виправдав Китай мої сподівання? За півтора року я заробив половину вартості нової квартири в Києві, а до лютого наступного року планую відкривати власний бізнес. Звісно, «корпоративна культура» та необхідність себе продавати є і тут (як і всюди), і це більш жорстко навіть, ніж удома, у деяких аспектах. Але тут простіше заробляти і можна отримувати значно більше грошей.

Важливо попередити, що зараз у Китаї ускладнюють можливості в’їзду для іноземців, особливо для українців. Тож потрапити на заробітки куди складніше. Те ж саме відбувається на ринку праці – він серйозно змінився, роботу знайти важче. Та й Китай загалом не найкраща країна за екологічним станом, умовами життя тощо.

Олександр (ім’я змінено), працював в Угорщині

Я сам з Донецької області. Незважаючи на офіційні дані (одна з найвищих середніх ЗП в Україні), там не так легко знайти гідну роботу. Мені принаймні не вдавалося. Проблеми були в освіті: я закінчував виш заочно, не мав якихось глибоких знань, до того ж працював зі школи. Шукав перші-ліпші роботи, щоб платили. Працював на заправці, вантажником, продавцем-консультантом тощо. У деяких місцях зарплати часто затримували, багато де мало платили. Мені хотілося нормально заробляти.

Друзі їздили до інших країн. Багато з них – до Угорщини. Теж вирішив спробувати, дізнався в них, як краще влаштуватися в тій же Угорщині. Усього розказувати не хочу, скажу лише, що вийшло з працевлаштуванням не дуже: я очікував на одну зарплату, а платили менше. Отримував близько 16 тисяч гривень, перший час – ще менше. Розраховував хоча б на 22 тисячі.

Багато грошей пішло на роздачу боргів: я просив гроші у друзів перед поїздкою, бо мав «голяк», плюс висилав частину грошей додому. Тож я за пів року фактично нічого не назбирав. Проблема була ще й у роботі: на заводах в Угорщині платять так собі, якби це була якась інтелектуальна робота, можна було б отримувати більше, чи керівна посада, та, звісно, до неї довго рости – велика конкуренція.

Жили в кімнатах десь по 3 людини. Після роботи зазвичай усі пили, зовсім непитущих було мало. Хтось пив багато, хтось кілька пляшечок. Гуляли теж не дуже часто, сил зазвичай не залишалося. Та й мені Угорщина не припала до душі, мені було там сумно, нецікаво і хотілося швидше поїхати додому. Не скажу, що моє місто якесь неймовірне, але все ж воно рідніше, там є друзі, родичі. А тут не було нікого, лише собутильники та монотонна робота, яка вимотувала. 

Деякі з моїх так званих колег крали. Якийсь туалетний папір, іноді їжу, алкоголь, іноді дрібниці, які навіть були не дуже потрібні. У період навчання не платили, тож у багатьох закінчувалися гроші, які брали із собою. Частково це були вимушені крадіжки: людям не було звідки брати гроші, вони не мали що їсти. Із часів СРСР, звідки багато історій про крадіжки із заводів, мало чого змінилося. Усі ці історії насправді не дуже впливають на імідж заробітчан: ці крадіжки рано чи пізно помічають і починають вважати всіх українців злодюгами. Насправді чесних і порядних багато, тих, хто просто робить свою справу і не бере чужого. Проте поганий досвід псує все.

Одна з основних проблем заробітків – ілюзія того, що за короткий час можна багато заробити. Я мріяв відкласти грошей і якийсь час потім вдома не переживати за пошуки роботи. Але довелося повертатися та шукати роботу, бо грошей реально майже не було, заробітки не допомогли. У сусідніх країнах заробити дуже багато на звичайних заводах, на мою думку, нереально. У Чехії, куди друзі поїхали після Угорщини, теж платять не так багато – близько півтори тисячі доларів. Це невеликі гроші за таку роботу, і багато відкладати не виходить, якщо ти, звісно, не намагаєшся максимально економити, нічого собі не купуєш. Хоча досі подумую поїхати до тої ж Чехії. Там хоча б нормальні умови: працедавець надає житло, зазвичай хостел. Або думаю влаштуватися на роботу у якомусь великому українському місті – Харкові, Києві, може, в Одесі. До Угорщини точно повертатися не хочу, не хочу й до Польщі їхати. Але й наші зарплати, якщо чесно, не влаштовують, хотілося б отримувати більше, та знайти високооплачувану роботу непросто.

Окремі анонімні коментарі від заробітчан:

Працюю охоронцем у Польщі. Сиджу майже 12 годин на добу, охороняю складські приміщення. Якщо чесно, задумуюсь іноді, чому мені взагалі за це платять.

У нас на власне житло швидко заробити нереально. Або батьки допомагають, або кредит, або заробітки.

Нам так мало платили, що ми крали із заводів усякий крам.

Я почав працювати в Польщі, думав, що це тимчасово. Врешті-решт залишився тут жити.

Кілька років тому я їздив до Росії, до родичів, і паралельно підпрацьовував. Працював офіціантом. В одному закладі кілька днів, бо зрозумів, що там нема чого ловити: він був специфічний, так собі ставка, мало клієнтів, відповідно – мало чайових. Ходив іншими закладами, питав, чи потрібні офіціанти. Швидко знайшов роботу, працював три дні на тиждень, чотири відпочивав. За вихідні заробляв кілька тисяч чайових і згадував слова колишньої начальниці: «Таких грошей ти тут довго не заробиш».

Не хочу більше ніколи їхати на заробітки. Але й тут працювати не хочу, зарплати маленькі.

Я їду на кілька місяців, заробляю гроші. Потім повертаюся додому, витрачаю їх усі – в рази швидше, ніж заробив – та знову їду працювати.

У мене немає знайомих, які прям класно влаштувалися в інших країнах, всі працюють приблизно, як я, всі пролетарії.

Ти не бачиш красу країни, коли просто їдеш туди гарувати.

Цей досвід допомагає пережити власні страхи. Ти розумієш, що все можливо, що можна знайти роботу в іншій країні, не знаючи мови, не маючи там друзів. Якось виплутатися зі скрутної ситуації. Ти дорослішаєш і розумієш, що сам несеш відповідальність за все, чим займаєшся. І за своє життя насамперед.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: