Покоління (не)вільних: чому людям подобається від когось залежати
Бажання бути вільним та водночас перебувати під захистом сильного лідера/наставника – ці протилежності дивним чином поєднуються у прагненнях сучасних людей. Належати до угрупування/класу/руху/спільноти і, відповідно, частково залежати від цього є звичним явищем, до цього немає запитань. Та якщо покопатися глибше, можна зрозуміти: люди готові відмовитися від свободи заради становлення чогось важливого, при цьому вони можуть зберігати відчуття, ніби самі керують власним життям.
Досліджуємо залежність і незалежність, бажання людини керувати і підпорядковуватися. У цьому нам допоможе німецький соціолог, філософ та психоаналітик Еріх Фромм, який присвятив втечі від волі та причинам цього однойменну книгу.
Передмова
Фромм зауважує, що воля була однією з основних цілей людства протягом усієї історії його існування. За неї боролися, влаштовували революції та розв’язували війни, проливали кров і навіть вмирали. Найзапекліше за неї боролися пригнічені та позбавлені будь-яких привілеїв: для них воля була довгоочікуваним визволенням, можливістю самостійно розпоряджатися власним життям і не залежати від когось.
У контексті минулому століття Першу світову можна вважати не просто боротьбою за волю, а одним із кроків до незалежности. Завдяки їй посилилися демократій, які вже існували, та зникли деякі монархії. Проте згодом з’явилися й нові системи, діяльність яких знову була побудована на підпорядкуванні одних людей невеликій спільноті інших (владі). Перед Другою світовою в Німеччині до влади прийшов тоталітарний націонал-соціалістичний режим, який мав чимало прихильників. Люди бажали бачити на чолі держави сильного й харизматичного лідера, який повинен був привести їх до кращого життя. По суті, вони хотіли позбутися від довгоочікуваної волі, до якої так прагнули їхні предки.
Чому?
Причини, здавалося б, очевидні: люди бояться відповідальности та хочуть перекласти її на чужі плечі. Значно простіше звинувачувати когось у власних бідах та чекати, що хтось вищий за статусом – старший брат, друг, родичі, влада, Бог – вирішать усі проблеми. Все ж історія залежности людини і прагнення позбутися волі творити історію свого життя не такі очевидні. Розбираємося у них разом із Фроммом, який багато років досліджував проблему людської залежности.
Основи залежности
На думку Фромма, потреба зв’язку зі світом та іншими – це сутність людського буття: «Відчуття повної самотности призводить до психічних порушень, так само як фізичний голод – до смерти». При цьому соціальність людини може бути не прямо пов’язана з іншими особами, а виражатися в ідеях, моральних цінностях або соціальних стандартах. Тобто наявність близьких друзів вам може замінити членство в партії або іншій спільноті – політичній, релігійній, творчій тощо. Коли немає людей, з якими ви можете якщо не регулярно збиратися, то принаймні іноді ділитися переживаннями, і до жодної спільноти ви не належите, скоріше за все, ви почуватиметеся ізольованими від суспільства.
Відсутність зв’язку з якимись цінностями, символами, підвалинами, традиціями Фромм називає моральною самотністю. На його думку, моральна самотність така ж важка, як і фізична. Більш того – німецький соціолог впевнений, що фізична самотність стає максимально пекучою та навіть нестерпною, якщо тягне за собою самотність моральну.
Розповсюджені способи порятунку від будь-якого виду самотности (крім спілкування з людьми) – це традиції, релігія, націоналізм тощо. За Фроммом, людина у будь-якому суспільстві має об’єднуватися з іншими, якщо хоче вижити. Необхідність задовольняти фізіологічні потреби та уникати моральної самотности – це незмінні фактори життя.
Залежність як інфантильність
Родичі – це найближчі люди, від яких майже кожен з нас залежить у дитинстві. Якщо дитина немає батьків/дідусів/бабусь, цю роль беруть на себе вихователі/опікуни. В будь-якому разі немовля недієздатне і повністю залежить від людей, які його доглядають: годують, перевдягають, миють, читають казки та стежать, щоб воно не впало, не поранилося тощо.
У дитинстві батьки/вихователі/опікуни виконують роль влади, що керує життям хлопчика/дівчинки. Немовля не усвідомлює дорослих як окремих людей, вони просто є невід’ємною частиною його світу, а цей світ – частина дитини. Вона повністю підкорюється дорослим, бо не має іншого виходу, і сам факт цього підкорення також не усвідомлює.
Коли дитина дорослішає, вона починає усвідомлювати себе як частину світу, відділяється від нього як індивід. Паралельно віддаляється і від батьків. Вони ще довго залишаються частиною її світу, та стосунки суттєво змінюються. Дитина вже може самостійно одягатися, їсти (чи навіть готувати собі їжу), ходити до школи, обирати розваги, митися. Згодом вона стане дорослою людиною, яка в ідеалі сама себе забезпечує, живе окремо та вже абсолютно не залежить від батьків, можливо, навіть допомагає їм матеріально.
Процес такого відокремлення – знову ж, в ідеалі – має проходити плавно та гармонійно. Батьки не мають прив’язувати дорослого/-у сина/доньку до себе через погрози, навпаки – повинні давати йому/їй можливість нормально розвиватися. Типова помилка – обмежувати волю дитини та робити все за неї. Це формує нездорову прив’язаність, несамостійність. Звісно, з адаптацією до дорослого життя у людини потім можуть виникнути проблеми, якщо вона не матиме досвіду доглядати за собою та організовувати побут.
Інфантильні люди можуть довго жити з батьками та залежати від них матеріально. Якщо вони починають жити окремо, нерідко підсвідомо все ж шукають людину, яка батьків замінить: візьме на себе обов’язки готувати їжу, прибирати, у деяких випадках ще й заробляти на життя обох. Інфантильні особистості болісно сприймають необхідність нести відповідальність за себе, самозабезпечення і з радістю цю відповідальність на когось перекладають – фактично віддають власну волю за почуття безпеки та захищености.
Глобальна залежність
Якщо виходити за межі побутової залежности, бачимо більш обширну – залежність людини від соціуму, таку собі приховану інфантильність. Її коріння знову ж таки – у відсутності точки опору. Під час поступового розз’єднання з батьками людина має цю точку опору знайти, на думку Фромма, у творчій праці чи любовній спонтанності.
Соціолог стверджує, що гармонійний шлях незалежної людини – єднання зі світом через діяльність, яка приносить істинне задоволення, або входження у стосунки, в яких немає місця ревнощам, залежності та іншим токсичним факторам (детальніше про це він розповідає у праці «Мистецтво любити»). Та, як підкреслює Фромм, частіше люди відшукують опір за допомогою таких зв’язків зі світом, які руйнують свободу, тобто зливаються з певною течією/спільнотою тощо.
Процес індивідуалізації передбачає руйнування старих зв’язків та пошук нових гарантій, які раніше людині не були потрібні. Потреба в «укоріненні», страх перед волею, до якої не всі виявляються готовими, змушує шукати те, з чим можна злитися. Врешті люди знаходять розраду в релігійних спільнотах (зокрема сектах), націоналістичних/нацистських/антифашистських/ліберальних та інших політичних рухах.
Можна брати навіть менш глобальні приклади – просто звернути увагу, як людина себе позиціонує. Якщо вона постійно підкреслює одну з рис/якостей, коли описує себе, це також у деяких випадках означає бажання злитися зі спільнотою, обмеживши власну свободу. Самоідентифікація багато може розповісти про людину, та все ж не варто стереотипізувати та робити швидкі поверхневі висновки.
Як боротися із залежністю?
Оскільки коріння залежности криється у зв’язках батьків та дітей, починати варто саме звідти. Обидві сторони на певних етапах мають докладати зусиль, аби розз’єднання проходило безболісно. Звісно, багато залежить від батьків, які довго залишаються для дитини найголовнішими людьми, без яких вона не проживе. Та в процесі дорослішання людина також має брати на себе відповідальність, вчитися не боятися самостійности та «відв’язуватися» від батьків. Це не означає повний розрив і обов’язкове проживання окремо (хоча останнє все ж логічніше, особливо якщо індивід не проти створити власну родину). Якщо батькам і дітям приємно спілкуватися, після того як вони роз’їхалися, вони часто бачаться, та при цьому немає ознак хворобливої взаємозалежности, це якраз близький до ідеального стан речей.
Якщо залежність є і вона заважає, то краще з’ясовувати її причини й працювати зі спеціалістом. Залежність – як інфантильність і як щось більш глобальне – може бути перепоною на шляху до повноцінного щасливого життя. Не завжди виходить рефлексувати та усувати наслідки, наприклад, токсичних установ самостійно. Можна обговорювати проблеми з компетентним психотерапевтом, який розбереться в першопричинах та допоможе усунути негативні наслідки
Крім того, є інший варіант, коли людині може бути цілком комфортно «розчинятися» у спільноті, віддаючи себе цілком справі цієї спільноти. У такому випадку постає питання, чи потрібно змінювати життя, якщо те, як є, влаштовує на 100%.
