Cпецпроекти

Високе мистецтво чи молитва за упокій: чому міленіали не ходять в театр?


Страждаєте на посттравматичний синдром після відвідування невдалої “Наталки Полтавки” у початковій школі? Живете з алергією на гіпсові розетки і фантомними болями від костюмів з опери? Нарешті є час і можливість від них позбутися! 16 грудня, в Київському театрі на Подолі разом з прем‘єрою експериментального театру “Мізантроп” покажуть перфолекцію скандального критика Віктора Вілісова на тему “Як дивитись театр, щоб не боліли очі”. А поки – пояснення, чому міленіали не ходять до театру і як це змінити (та навіщо це робити).

Побутує думка, що театр останнім з мистецтв засвоює нові течії та зміни. Це багато в чому питання носія: якщо для вербалізації, викладки ідеї “на папері” потрібні, власне, ручка, папір, клавіатура, (для візуалізації — фото/ полотно/ поверхня і фарба, то театр має поєднати набагато більше матеріальних та ідейних проявів. «Продукт» його діяльності – дійсність. До того ж, дійсність неадаптивна і непіддатна тиражуванню, на відміну від того ж таки кіно. Тому аудиторія “театралів” у всьому світі є дуже невеликою – вона скрізь значно, значно менша за ту, що споживає літтвори, музику, сучасний арт.

Та в розмові на тему “чому люди не ходять в театр в Україні” це не має жодного значення. Тут театр — непопулярна форма дозвілля не через те, що спрацьовують якісь там мистецькі закони і нюанси медіатеорії, а через те, що театр в Україні технологічно і естетично стоїть на місці. І в той час як для старшого покоління відвідування класичного репертуарного театру — це часто форма ностальгії, зона комфорту і ритуал (така ж соціалізація, як вечірочки у промзоні, тільки для тих, кому ~50), для людей середнього віку чи пар — привід побачитись у незвичному сеттінгу і вигуляти найкращу сорочку, то для людей віком 18-25, які живуть в реальності нових медіа, big data і 3D-моделювання, у реальності неоліберальної демократії, квір-теорії і можливості долетіти у протилежний кінець світу за 50 доларів,  подібне — це просто-напросто кітч, агонія, дешеве пластикове удавання, машина часу і повний абсурд. 

СНГ едішн 

Звичайно, не зважаючи на немобільність і громіздку природу, театр не завжди був таким. Насправді, він таким ніколи і не був. Ще у 60-ті, тільки-но з‘явились медіатеорія, перформанс-арт і тексти про постмодерн, світовий театр, хай і не першим серед мистецтв, підтягнув до себе інтерактивність, нові технології, ідею мистецтва як соціальної інтервенції. Тобто всі ті речі, якими сучасний український театр починає свідомо займатись лише зараз. 

Американець Річард Шехнер тоді створював акції і вистави на вулиці, написавши книжку про театр поза театром — “сайт-специфік”, The Living Theater замість “грання ролі” практикували відкриту форму і перформативність, Піна Бауш руйнувала ідею танцю як красивої завченої хореографії тощо. 

Локальний нюанс полягає в тому, що про Шехнера чи The Living Theater в нас, вірогідніше всього, знатимуть не працівники академічних театрів, а англомовний студент, якому після травматичного досвіду відвідування вітчизняних вистав (чи, навпаки, саме завдяки його відсутності) вистачило цікавості про це почитати.

Тому не варто й казати, що тема про театр як “високе мистецтво”, про руйнацію тонких матерій і струн людської душі інноваціями, тілесністю та соціальним — це така особливість саме СНГ-дискурсу, яка утворилась внаслідок епічного розколу: при СРСР тут окремо існував підпільний андеграунд і окремо – офіційне мистецтво із танцями-віночками, яке окрім того, що зберігало герметичність школи, так ще й мало бути досить стерильним з морально-етичних міркувань.

Насправді ж сучасний театр — це неймовірно багата, захоплююча і міждисциплінарна річ, що просто-таки ілюструє бум інформаційних носіїв і процесуальний характер будь-якої арт-практики сьогодні. Для того, аби впевнитись в цьому, вистачить кількох прикладів. Просто оцініть масштаб розколу: в той час як Rimini Protokoll ставлять спектаклі, використовуючи штучний інтелект, Troubleyn Яна Фабра продають квитки на 24-годинні вистави із готельним номером, включеним у вартість, Punchdrunk знімають цілу будівлю, аби влаштувати учасникам інтерактивний квест, Crew практикують театр у VR-окулярах, Лариса Кадочнікова у виставі “Акторці завжди 18”, ніжно обгорнувшись у білу штору, читає на сцені Чехова, піднявши очі догори.

Кейс Вілісова: як привести людей в театр без реєстрації та смс

Практикам театру, режисерам і менеджерам доведеться змиритись: міленіали не ходять на вистави не тому, що блокбастери, соцмережі і геймінг задавили мистецтво сцени своїм інтерактивом і комунікаційними фішками, а тому, що театр – це фальш в обгортці “глибокого змісту”.

Звичайно, цей факт не міг залишитись непоміченим. Тому на ґрунті мовчазного бойкоту молодою аудиторією “вєнзелей” і “високого мистецтва” (яке нічого, окрім своєї елітарності, не вивищує) в СНГ досить органічно з’явився самопальний театрально-критичний проект “вилисов постдраматический”.

Спершу це була цифрова бібліотека відеозаписів сучасних вистав у вигляді інтернет пабліку з характерним слоганом “испоганили классику” і систематичним порушенням всіх авторських прав. Російський журналіст Віктор Вілісов, підважуючи публікацію відео у вільному доступі текстами, написаними нормальною, живою мовою, елементарно виконував ту функцію, яку не можуть виконати профільні інститути. А саме: показував людям, що насправді має бути на місці кришталевої люстри в уяві, коли хтось каже “сучасний театр”. 

Вибір того, що не є нудним і не нагадує ані сеанс спіритуалізму, ані атмосферу похорону, дуже великий: сайт-специфік та імерсивні практики, якими у світі займаються Rimini Protokoll, She She Pop, Punchdrunk, а в Україні — компанія Uzahvati та “аудіотури Pic Pic”, театр, що працює з елементами перформансу та емансипаторними стратегіями – ті ж Rimini Protokoll, Troubleyn, Socìetas Raffaello Sanzio, театр, що використовує останні слова техніки, як-от група Crew, а в Україні – VR-проекти Діми Левицького чи експерименти в “Орестеї” театру “Мізантроп” тощо.

Цифровий архів Вілісова дуже швидко збагатився додатком у вигляді платформи для актуальних текстів “аполлония” (назва відомого спектаклю Кшиштофа Варліковського), сюди ж приплюсуйте телеграм-канал, цілий пласт освітнього авторського відеоконтенту, купу текстів на Lenta.ru і “Афиша”, книжку ”Нас всех тошнит. Как театр стал современным, а мы этого не заметили”, подкасти про театр на Soundcloud і навіть власні масштабні спектаклі-перформанси.

Сьогодні навколо бренду “вилисов” утворилась ціла медіакультура діалогу про актуальний театр актуальною, адекватною йому мовою. І справа не лише у трансформації ставлення до сленгу, чорного гумору, інтернет-мемів — всього того, що ще років 5 тому було неможливо уявити в контексті розмови про “високе мистецтво театру”, а й про цілий набір форматів, які, либонь, до цього моменту вважались профанними: подкаст, перфолекція, лайвтрансляція, сторіз і так далі. Завдяки новим форматам до дискусій про театр і до створення власне нового театру долучилась купа талановитих людей з інших сфер, яким слово “театр” за життя в Росії автоматично навіювало запах нафталіну, і все це — без спрощення, без уникання складних думок і термінів, без комерціалізації (досить довгий час) і прогинання під смаки аудиторії.

Насправді, секрет промоції Вілісовим і свого бренду, і театру – не в шаленій просвітницькій діяльності (хоч і без неї нікуди), а в простому й виразному жесті: він говорить про архаїчний театр так, як всі про нього думають, але з якихось причин бояться говорити.

16 грудня, в один вечір з прем‘єрою експериментального театру “Мізантроп”, Віктор Вілісов проведе перфолекцію в Київському театрі на Подолі на тему “Як дивитись театр, щоб не боліли очі”. 

Авторка тексту: Олена Мигашко

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Тест. Вгадай, скільки коштує твір мистецтва?

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: