Cпецпроекти

Землетруси, лабрадори та люди з автоматами. Працівники галерей про смішні моменти їхньої роботи


Раніше я багато працювала в галереях, але останнім часом уже навіть почала забувати, як весело це інколи було. По-перше, через дуже різноманітні завдання, які перед тобою постають. Наприклад, вперше пофарбувати стіни (бо більше немає кому), а потім побачити на них купу велетенських равликів, які раптово повилазили і все зіпсували, або ж шукати для концепції митця за день до відкриття фікус «як із радянського музею». По-друге, через певну легкість, яка цю роботу супроводжує. Один мій колега міг помилково в угарі писати відомому куратору есемески на рейві о п’ятій ранку зі змістом: «Я танцюю в центрі, не можу вас знайти, я на еурилкн». Інша подруга дуже буквально сприйняла слова художника «глядачі можуть взаємодіяти з цими скульптурами» та довзаємодіялася до того, що зламала одну з них. Усі ж потім подумали, що так і було.

Тому мені стало цікаво розпитати в людей, які працюють з галереями та музеями, що кумедного, абсурдного чи нісенітного траплялося в їхній практиці.  

Тетяна Волошина, артдиректорка Stedley Art Foundation

Ви можете дізнатися про близьку дату відкриття нового виставкового проєкту за стрімкими змінами обличчя куратора: воно стає вкрай занепокоєним і заклопотаним. Причин для хвилювання достатньо: монтаж виставки, друк каталогу, доставка вина, запрошення гостей тощо. Зазвичай будь-які організаційні моменти успішно вирішуються за допомогою заповненого планера та оперативних телефонних дзвінків. Але одного разу причиною для хвилювання стало неконтрольоване куратором природне явище. 

У 2016-му в нашому White Space готувався проєкт Олександра Сухоліта «Подорож до Єгипту». На виставці були представлені рельєфи на масивних, але крихких гіпсових плитах. Разом із художником ми вирішили експонувати деякі роботи як круглу скульптуру – на підлозі. Монтаж виставки ми закінчили в п’ятницю, 23 вересня, після чого кураторська група з полегшенням видихнула й усі розійшлися додому. Відкриття було заплановане наступного дня.

«Подорож до Єгипту», Олександр Сухоліт. White Space, 2016

Але саме в цю ніч у Румунії стався землетрус магнітудою 5,5. Відлуння землетрусу дійшло й до Києва. Першою моєю думкою, коли я прокинулася вночі від кількох поштовхів, була: «Що з роботами?». У моїй уяві виникла картина розтрощених рельєфів і гіпсового пилу, на який падають мої сльози. Гадаю, зрозуміло, що весь час я провела в страшенному хвилюванні, а зранку з тремтінням відкривала виставковий простір. 

На щастя, кріплення не підвели – все було в порядку. Але тоді я дізналася дещо нове про проєктні ризики та те, що далеко не все можливо передбачити.  

Колишній медіатор PinchukArtCentre, який побажав залишитися анонімним

Була смішна історія, коли я працював у PinchukArtCentre. У 2017-му розпочався перформанс Марини Абрамович «Генератор», де відвідувачі мали вдягати звуконепроникні навушники та зав’язувати очі щільною пов’язкою. Так вони за концепцією мали пересуватися залою в ПАЦ, досліджувати простір без зору та слуху, лише на дотик. 

Але один чувак на перформансі заліз у вентиляцію – фасилітатори недогледіли. Цей тип до останнього був упевнений, що все окей. Але потім він провалився й покотився трубою донизу. Випав він уже на іншій виставці, «Федір Тетянич. Канон Фрипулья» в залі-колодязі, – там були звалені знайдені Тетяничем речі зі смітника. Експозиція була перший день як зачинена. 

Історія кумедна, але її зам’яли та вимагали від усіх мовчати.  

Яна, працювала менеджеркою в київській галереї

Коротше, історія трапилася кілька років тому, коли мені було сумно та тяжко жити, бо в суботу доводилося прокидатися о восьмій, а за це я отримувала дуже символічні гроші. Той суботній ранок також був сповнений радощів: 20 хвилин я чекала в черзі на каву і взагалі запізнилася до галереї на півтори години. Коли ж прийшла, зняла все із сигналізації (як зазвичай).

Відкрила ноут, впустила галерейну кішку, почухала галерейну кішку… Сиджу, нічого не роблю, думаю, як мене бісить робота в ранок суботи і хто взагалі ходить по галереях у цей час. Ще й совість допікає, коли я так надовго запізнююся: а раптом хто з відвідувачів мене під дверима чекати буде?

Коротше, сиджу, сумую та нию. Читаю нічного листа від керівника з купою завдань. І раптом – дзвінок у домофон. За дверима  – п’ять мужиків у балаклавах і бронежилетах. Життя мене нічого не навчило, тож замість того, щоб спитати, що їм у балаклавах треба, я вирішую їх впустити (трохи я дурненька). Вони завалюються, ці п’ять людей, спускаються сходами. Я вирішую, що вони цілком дружелюбні. Щиро дивлюся їм у вічі та без жартів питаю: «Добрий день! А ви на виставку?»

Вони одразу починають наїжджати на мене: «Хто ти та навіщо сюди прийшла?»

«Я тут працюю», – відповідаю.

Вони нічого не розуміють, кажуть, що хтось проник у приміщення. І взагалі вони приїхали дзвонити у двері та чистити пики – і у двері вони вже подзвонили.

Починаю їм пояснювати, що на вулиці спекотно, каву довго чекала – можливо, неправильно ввела код від сигналізації. Вони кажуть телефонувати «головному». Я не дуже зрозуміла цей жаргон, але керівнику подзвонила. А поки він вирішував мої невдало поєднані фактори, я з дуже спокійним обличчям запропонувала балаклавам: «А давайте я вам екскурсію виставкою проведу?»

Ну а що мені – прийшли, нехай експозицію подивляться. Яка різниця, калаш у тебе чи хіпстерський кислий вираз обличчя? Але уточнюю: «Не бажаєте зброю залишити? Бо висять вони у вас так небезпечно… Ви мене й так переступити легко можете, навіщо вам калаш іще?» Вони пробубоніли: «Не годиться по уставу». Ну ні – то ні, не мені ж їх на плечах тягати.

А далі була весела картина. П’ять балаклав із калашами ходили за мною групкою та дуже уважно слухали. На вуха я падаю прекрасно – вони аж запитання про картини почали ставити. Навіть влучні. Але потім найбільшій балаклаві зателефонував його «головний» і сказав, що все чисто, а я небезпеки жодної не представляю. 

Але балаклави не пішли – захотіли дослухати мою екскурсію до кінця. І дослухали. А потім сказали, що виставка ***ня і сучасне мистецтво теж. 

Оля Носко, комунікаційниця Музею Ханенків (актуальна виставка в музеї – «Дар Василя Щавинського») 

Історія сталася в 2016 році під час славнозвісної виставки «Врятовані скарби Італії. 17 картин із музею Кастельвеккьо у Вероні». Черга весь час була величезна. Настільки, що дві жінки в ній встигли познайомитися, подружитися та здійснити акт купівлі-продажу цуценяти. 

Але в музей із тваринами все ж не можна. Тому з песиком погодилася посидіти наша експертка з європейської порцеляни XVIII-XIX століття Люда Кравченко. Вона якраз тоді мріяла про собаку. 

Ксенія, менеджерка кількох виставкових проєктів на Книжкових Арсеналах 2017–2018

Коли на Книжковий Арсенал вирішує приїхати президент, там ставлять багато охорони та всіх перевіряють. Нам якраз у той день мали привезти кілька шовкографій – кольорових відбитків рисунків художників. На вході всі пакунки обнюхували собаки. Нашу коробку перевіряв лабрадор – дуже добрий, постійно махав хвостиком. Коли ж охоронці дістали шовкографію, лабрадор просто вмостився на неї зверху попою. А фарба на малюнку ще до кінця не висохла. 

P.S. Любий читачу, ми хочемо познайомитися з тобою ближче. Можешь, будь ласка, відповісти на кілька питань? А ще там знайдеш інфо, як долучитися до секретного клубу із подарунками від наших партнерів ;) Let’s talk!

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: