Cпецпроекти

Крихітки на мільйон. 5 драматичних історій українських призерок Олімпійських ігор

кіно
Автор: bit.ua

Автор: Дар’я Жаковська

Їм завжди посміхаються, бо ними пишаються. Їх люблять запрошувати на інтерв’ю та перерізати стрічку перед відкриттям нової школи чи спортивного майданчика. На їхню честь називають малюків, а коли ті трохи підростають і стають учнями, то вже вони роздивляються їхні обличчя під розкладом у шкільному щоденнику. 

Вони – українські спортсменки, що звеличують країну на Олімпійських та Паралімпійських іграх і світових чемпіонатах. Але за кожною великою перемогою стоять великі або маленькі драми. Ті, про які не згадують на інтерв’ю і в шкільних щоденниках. Проте саме ці сумні, болісні, часом ганебні, злі, трагічні, з хепі-ендом і без, – словом, непрості етапи їхнього життя – виявляються тим, що загартувало спортсменок на шляху до омріяного золота. 

19 березня на екрани вийде спортивна драма «Пульс», яка ґрунтується на історії життя української легкоатлетки, паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук. До майбутнього релізу фільму згадуємо історію поразок та перемог Оксани та ще чотирьох українських спортсменок, що й сьогодні надихають нас та вчать ніколи не здаватися. 

Оксана Ботурчук

35 років, легка атлетика. Багаторазова чемпіонка і призерка світу та Європи з легкої атлетики, паралімпійська чемпіонка 2008 року, чотириразова срібна та бронзова призерка літніх Паралімпійських ігор 2008 та 2012, 2016 років.

ЖИВИ: Оксана народилася в невеличкому місті Дніпропетровської області Нікополь, у родині професійних спортсменів. Початок її історії справді нагадує перші «щасливі» двадцять-тридцять хвилин голлівудської драми: дружня родина – мама, тато та дві дуже різні  доньки, кожна знає, чого прагне в житті та йде до цієї мети. Як зізнається Оксана, вона з народження була дуже активною дитиною, тому біг спочатку був виходом для її невгамовної енергії, а згодом перетворився на величезне захоплення, заради якого вона була згодна відмовитися від звичайних підліткових радощів – зустрічей із друзями, дискотек, побачень…

Отже, життя йде своїм шляхом, плани на майбутнє – чіткі та зрозумілі, а всі жертви – недаремні. Але одного дурного дня родина повертається від бабусі до рідного міста та потрапляє в страшну автокатастрофу. Цей день Оксана майже не пам’ятає, знає його з розповідей рідних. Як на них із зустрічної смуги вилетіла іномарка. Як їхня машина перевернулася в повітрі. Як тато витягував через вікно 13-ти річну Оксану, а вона, наче в трансі, повторювала: «Тату, я не бачу. Я не бачу». Як автівки зупинялися, але бачили закривавлену Оксану та відмовлялися їх везти до лікарні, бо ще машину заляпає.

А потім лікарня, страшний діагноз «часткова втрата зору» й заборона займатися спортом назавжди.

МРІЙ: Попри всі заборони лікарів, Оксана не бажає відмовлятися від своєї мрії – отримати Олімпійське золото. Вона розуміє можливі наслідки – взагалі перестати бачити, але її мета важливіша за все. Бо якщо вона не буде бігати – навіщо взагалі жити?

ДОЛАЙ: Отже, дівчина намагається відновити тренування. Спочатку їй у цьому допомагала сестра, бо тренерка не хотіла зв’язуватися з «калікою». Для людини з інвалідністю найскладніше – наново навчатися найпростішим, звичним речам, психологічно це дуже важко. Оксана це подолала. А коли їй вдалося повернутися до старих результатів, прийшла до найкращого тренера Дніпра та заявила, що хоче тренуватися лише в нього. Так, вона розуміла, що Олімпіада для неї закрита назавжди. Але Паралімпіада – теж гарний варіант, особливо, якщо згадати лікарські віщування про неможливість повернутися до спорту. І саме на своїх перших Паралімпійських іграх 2008 року їй вдалося реалізувати свою мрію – вибороти золото Ігор. 

Та на цьому спортивні мрії та досягнення не завершилися. Сьогодні Оксані – тридцять п’ять, і вона продовжує спортивну кар’єру. Її вона вміло поєднує зі щасливим родинним життям: в Оксани двоє дітей та чоловік, також спортсмен – майстер спорту міжнародного класу з боротьби самбо та дзюдо. На думку Оксани, все це вона має тільки тому, що після аварії не покинула спорт всупереч усьому.

Оксана Ботурчук – кавалер Ордена «За заслуги». Займається легкою атлетикою (біг) у Дніпропетровському регіональному центрі з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт» та готується до літньої Паралімпіади 2020 року.

Оксана Баюл

42 роки, фігурне катання. Перша олімпійська чемпіонка незалежної України. Дворазова срібна призерка чемпіонатів Європи (1993, 1994) та чемпіонка світу (1993).

ЖИВИ: Як і її тезка Оксана Ботурчук, Оксана Баюл родом також із Дніпропетрівщини. Вона народилася в 1977 році в Дніпропетровську та зростала в компанії мами та бабусі. Свого тата Оксана не знала, він зник, коли їй було три роки. Мама Оксани хотіла, аби та займалася балетом, проте через важкувату комплекцію дівчинку туди не взяли. 

МРІЙ: Не взяли до балету – не біда. Оксану віддали до секції фігурного катання. Спочатку в дівчинці не роздивилися майбутню олімпійську чемпіонку та направили в групу «Здоров’я». Але Оксана вже тоді демонструвала сильний характер. Як зізнавалася пізніше спортсменка, вона завжди мріяла бути на висоті, якими не було б обставини. Тому за шість років наполегливої праці з групи «Здоров’я» вона перейшла до професійної команди та стала брати участь у чемпіонатах СРСР. 

ДОЛАЙ: У свої тринадцять років Оксана – типова школярка з радянських фільмів. У неї любляча, хоч і неповна, родина, вона гарно вчиться, має непогані перспективи в спорті, поїздки на чемпіонати. Але раптом усе змінюється. Несподівано від раку помирає її мама, а за місяць із життя йде й бабуся. Оксана лишається сиротою, спорт тепер її єдина надія на нормальне життя. Як згадує спортсменка, часом їй доводилося ночувати в роздягальнях на ковзанці. Часом готувала там собі їсти. За нею приглядає її тренер, але й він покидає дівчинку – емігрує до Канади. Оксана продовжує ночувати на ковзанці.

У чотирнадцять років дівчинку забрала до себе тренерка з Одеси Галина Змієвська. Оксана спала в маленькій кімнатці разом із донькою Галини. І незважаючи на всі ці негаразди, на смерть рідних та колапси в країні (йшов 1991 рік),вона продовжувала весь час наполегливо працювати.

На свою першу Олімпіаду Оксана поїхала в шістнадцять і там теж не обійшлося без пригод. На тренуванні перед довільною програмою інша фігуристка зіткнулася з Баюл та пошкодила їй ковзаном гомілку, була також забита спина. Оксані наклали шви та зробили декілька уколів знеболювального, у такому чарівному стані спортсменці довелося виступати. Майже наприкінці виступу тренерка Галина Змієвська зрозуміла, що не вистачає кількох елементів, та крізь музику крикнула це Оксані. В останні секунди Оксана на ходу змінила програму та додала два складних стрибки. Це було перше олімпійське золото для Оксани та для незалежної України.

Олена Юрковська

36 років, біатлон, лижні перегони. Багаторазова чемпіонка та призерка світу з лижних перегонів та біатлону, п’ятиразова паралімпійська чемпіонка 2006 та 2010 років, тринадцятиразова срібна та бронзова призерка зимових Паралімпійських ігор 2002, 2006, 2010 та 2014 років. Герой України.

ДОЛАЙ: Іноді, аби почати жити, треба спочатку подолати. 

У три роки Олена захворіла на вітрянку. Типова для дітей хвороба вилилася в нетипові та трагічні наслідки: у дівчинки розвилася гангрена, яка закінчилася ампутацією обох ніг.

Дитинство було далеким від ідеалу: мама виховувала Олену та двох її сестер сама. У школі дівчинку ображали, тому довелося домовлятися з вчителями, аби вони приходили викладати додому. Як зізнається спортсменка, образи на життя не було, бо операція сталася в такому ранньому віці, що іншою вона себе просто не пам’ятає.

МРІЙ: Коли Олена мала тринадцять, мама познайомилась із тренеркою з волейболу сидячи та запропонувала дочці спробувати тренування. Вмовляння були довгими, адже дівчинці боялася починати щось нове. Але вона спробувала і втягнулася. За словами тренерки, переломним став 1999 рік, коли Олена вперше виїхала на змагання за кордон. Тоді вона змінила своє ставлення до спорту й у неї з’явилась усвідомлена мотивація до тренувань. Її включили до збірної України.

Постала проблема – гарні протези. Тренерка зробила все, аби Олена їх отримала, але виникла нова – треба було підготувати під них кукси. Родичі та знайомі здавали кров та збирали зі «світу по нитці» на операцію, але воно справді було того варте. Олена одразу ж почала ходити на нових протезах. А згодом отримала пропозицію спробувати себе в новому виді спорту – лижних перегонах та біатлоні. Це був початок шляху до великих перемог.

ЖИВИ: У 2002 році дебютувала на зимових Паралімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті, де завоювала срібну та три бронзових медалі. Кращою ж для Юрковської була Паралімпіада 2006 року в Турині, де вона виграла 4 золота і по одному сріблу та бронзі. За результатами виступу на Паралімпіаді 2006 року її було нагороджено нагородою Міжнародного паралімпійського комітету «Найкраща спортсменка Паралімпіади», а також за впровадження високих ідей олімпізму нагороджено спеціальною відзнакою Міжнародного олімпійського комітету «Спортивна зірка».  

Паралімпіада в Сочі 2014 року принесла три медалі. Після неї чемпіонка прийняла рішення завершити спортивний шлях. Наразі Олена проживає у Вишневому, виховує сина, цілком присвятивши себе родині.

Олена Юрковська нагороджена орденом «Золота Зірка», а також вона – кавалер Ордена Княгині Ольги.

Олександра Кононова

29 років, лижні перегони, біатлон. Багаторазова чемпіонка та призерка світу з лижних перегонів та біатлону, чотириразова паралімпійська чемпіонка, дворазова срібна призерка зимових Паралімпійських ігор 2010 та 2014 років.

ЖИВИ: Майже всі паралімпійці сходяться в тому, що без підтримки з боку рідних їм не вдалося б досягти того, що мають. Олександрі Кононовій із цим не пощастило. Почалося все від народження – свій перший рік життя дівчинка провела в лікарні. Остеомієліт вразив кістки правої руки, і вона стала коротшою за здорову.

Коли Саша була маленькою, розійшлися мати з батьком, він поїхав жити в Росію. Сашу з меншою сестрою залишили на бабусю з дідусем, у той час як мати зовсім щезла з їхнього життя. Жила родина дуже бідно, в гуртожитку. Бабуся працювала на трьох роботах – збирала на полі овочі, сторожувала й закривала банки на консервному заводі. Зароблених грошей вистачало тільки на їжу, одяг доношували за знайомими, бо на нього вже грошей не було. Саша згадує, що в школі писала маленькими літерами, аби економити пасту в ручці.

Через нестачу грошей, поганий одяг, проблеми з рукою та відсутність батьків Сашу постійно ображали та дражнили. Іноді це ставало причиною бійок чи прогулів у школі, що викликало конфлікти з бабусею.

МРІЙ: Витягнути себе з прірви безнадії допоміг спорт. Якось Саша побачила дітей, що ганяли на роликових лижах, і вона так загорілась, що одразу попросила тренера дати й собі спробувати. Їй сподобалось, у спорті Саша побачила промінь надії. 

ДОЛАЙ: За останні гроші бабуся купила майбутній паралімпійській чемпіонці спортивну форму, а тренер дав спортивне обладнання, бо на нього в родини грошей уже не було. Навіть на спортивні збори тренер возив за свій кошт. Заради спортивних досягнень Саші довелося миритися з кривдами найдорожчої людини – молодшої сестри. Поліна починала займатися разом з Сашою, але грошей на двох дівчат не вистачало. Тому Поліна погодилася відмовитись від занять на користь старшої сестри. Олександра зізнається, що й зараз відчуває провину перед сестрою, що зі спорту пішла не вона. 

Всупереч скрутному матеріальному становищу, відсутності батьків поряд та глузувань однолітків, Олександра все подолала та домоглася чотирьох золотих медалей на Паралімпійських іграх і довела всьому світові, що немає нічого неможливого. 

За результатами виступу на Паралімпіаді 2010 року її було нагороджено нагородою Міжнародного паралімпійського комітету «Найвдаліший дебют Паралімпіади». Також вона нагороджена Орденом «За заслуги» ІІ та ІІІ ст. Крім високих нагород Паралімпіади, Олександра має ще одне золото – її доньку Адріану. 

Олександра Кононова від самого початку спортивної кар’єри і до цього часу займається лижними перегонами та біатлоном у Київському обласному регіональному центрі з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт» та готується до зимових Паралімпійських ігор 2022 року.

Ірина Мерлені

38 років, вільна боротьба. Перша українська олімпійська чемпіонка з вільної боротьби, бронзова призерка Літніх Олімпійських ігор 2008 року, чемпіонка світу (2000, 2001, 2003) та чемпіонка Європи (2004, 2005).

ЖИВИ: У цій історії нема страшних негараздів, але є дуже багато праці, волі до перемоги та травмувань. Бо в такій суворій дисципліні, як вільна боротьба, без цього неможливо.

Ірині пощастило з родиною, вона була повна та любляча. Тато працював учителем фізкультури,  часто брав дітей на свої заняття. Спостерігаючи за тренуваннями школярів, активна та енергійна Іра із задоволенням копіювала їхню поведінку та повторювала вправи. 

МРІЙ: Почала свій шлях у спорті Іра з гімнастики та шах, але займалася ними недовго. А от у п’ятнадцять переступила поріг секції з вільної боротьби й буквально після перших уроків сказала собі, що мріє стати олімпійською чемпіонкою саме з цієї дисципліни. 

ДОЛАЙ: Для професійного спорту п’ятнадцять років – доволі пізній вік для старту (для порівняння – Оксана Баюл отримала олімпійське золото в шістнадцять). Ірина згадує, що тоді була велика психологічна та фізична напруга після навантажень і кортіло все це закинути. Але потім спортсменка приводила себе до ладу та заспокоювала тим, що просто треба займатися більше, аби наздогнати тих, хто тренується з дитинства.

В училищі режим став надважким. Тренування тривали по дві з половиною години й кілька разів на день. Зазвичай був важкий крос, потім тренування в залі – розминка, підтягнення, жим, стрибки на скакалці, згодом головна частина – відпрацювання на килимі технік й практики. І такий комплект по два, три рази на день. А вихідний усього один.

Додайте до цього бонуси у вигляді постійних травмувань – зламані вуха, розсічені брови. Якось після спарингу сталася дуже складна травма, розрив хрестоподібних зв’язок, що вимагав операції. Але раніше вже була операція на коліні та вдруге оперувати не можна було, бо Ірина не встигла б відновитися до Олімпіади. Тож, стиснувши зуби, довелося готуватися з розірваними зв’язками.

Усе було недарма – Ірина отримала омріяні медалі. А також стала першою олімпійською чемпіонкою з вільною боротьби – до 2004 року на Олімпіаді її просто не існувало серед спортивних дисциплін для жінок. Але сьогодні з професійним спортом вона покінчила, сфокусувавшись на родині. З недавніх часів Ірина почала співати. Та мріє прибрати шрами минулого з обличчя, бо успішній співачці вони ні до чого. А пам’ять про перемоги й так залишиться з нею назавжди.

#ЖивиМрійДолай – слоган фільму «Пульс» та настанова, на яку орієнтуються справжні переможці. 

Українська спортивна драма «Пульс» вийде в кіно з 19 березня. У головних ролях: Наталія Бабенко, Лілія Ребрик, Ахтем Сеітаблаєв та Станіслав Боклан.

Стежити за новинами проєкту можна на офіційних сторінках у Facebook та Instagram.

Синопсис: Юна українська легкоатлетка живе в маленькому містечку та має велику мрію – потрапити на Олімпійські ігри. Її спортивна кар’єра тільки починається, та вона демонструє хороші результати. Але внаслідок жахливої автомобільної аварії дівчина зазнає важких травм і майже втрачає зір. Здається, що тепер Оксана не має шансів не тільки на омріяні Олімпійські ігри, але й на нормальне життя. Проте вона не планує здаватися та прагне довести: на шляху до справжньої мрії не існує перешкод.

P.S. Любий читачу, ми хочемо познайомитися з тобою ближче. Можеш, будь ласка, відповісти на кілька запитань? А ще там знайдеш інфо, як долучитися до секретного клубу з подарунками від наших партнерів ;) Let’s talk!

 

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: