Записки спальних районів. Донецьк нульових–початку десятих
– Ми так давно не бачилися, – торохкотить Ю., від неї пахне сигаретами, парфумами, шампунем та алкоголем. – Ця зачіска не пасує взагалі, тобі потрібно прикривати лоба, він величезний.
Ми йдемо у двір, де раніше сиділи постійно, – звичайний, поруч із дитячим садочком, куди ввечері і вночі в теплу пору року лазять пацани, щоб разом зі своїми дамами серця пити пиво в павільйончиках. Наша колишня туса до такого криміналу не була причетна: ми чемно пили пиво на лавочках біля під’їздів. Мешканці, які виходили покурити – в майках, шортах на домашніх капцях, – не протестували, мовчки докурювали, філософськи вдивляючись вдалечінь, на інші похмурі сумні хрущовки та ряди тополь, які щовесни починали бісити всіх через пух, що прилипав до одягу, волосся, ліз в очі та ніс, змушуючи постійно чхати та проклинати все на світі.
Відтоді, як я не бачила Ю. та інших, мало що змінилося: все та ж лавка, ті ж знайомі обличчя, обриси яких потихеньку починаєш розглядати в темряві. От К. – така ж красива, з гострими вилицями, тонкими аристократичними пальцями та затиснутим між ними тонким Kiss із запахом смороду яблука. От І. – задумливий, у старій спортивний куртці, сподіваюся, що принаймні зараз, коли я про це згадую, він вже не постить пацанські цитати на кшталт «На кохання заслуговує тільки мама». В. теж є, він навіть спить, здається, в чорних окулярах, вони прилипли до його обличчя, вросли в шкіру та м’язи.
Інших не впізнаю, це якісь новенькі. Ю. знайомить мене зі своїм новим хлопцем, який вже добряче набрався, розповідає, як він колись п’яним сказав «очкорочка» замість «окорочка», а ще який він насправді турботливий та як іноді дарує квіти. Імені хлопця я не запам’ятовую, він мене не помічає взагалі, і я тихенько зітхаю з полегшенням. Чомусь дуже незручно повертатися навіть у недавнє минуле, з якого ти так довго намагався вирватися, незручно навіть повертатися туди гостем і дивитися на все це ніби збоку.
Ліхтарі, як і зазвичай, майже нічого не освітлюють: щоб розлити горілку в пластикові скляночки, хтось підсвічує телефоном, хтось у цей час відкриває сухарики «Флінт» – улюблені в Ю. були із крабом, може, і цього разу їх теж купили. Хтось іще курить паралельно зі мною, дим зависає в повітрі.
Ю. раптово починає про щось сперечатися зі своїм п’яним хлопцем, він слухає і сичить, а потім підскакує з лавки і б’є її по обличчю. Вечір розривають дівочі крики, Ю. відбігає і ридає, К. накидується на хлопця Ю. та б’є його кулачками, інші пацани теж підскакують, в’яло починають відтягати К. та бикувати на сп’янілого, який нічого не розуміє. Він, здається, зовсім не при тямі, відходить, хитаючись з боку в бік, потім розганяється і, як герой балади «Причинна» Шевченка, б’ється головою об дерево. Повертається з розбитим чолом і виє: «Ю., пробач мені, пробач!» Його кров капає мені на штани, хтось поливає пляму горілкою, я розтираю манжетом кофти. Пахне кров’ю, потом, спиртом та сигаретами. Ю. кричить, що ненавидить свого хлопця і негайно зателефонує баті-менту, К. кричить, що зараз вб’є п’яницю власноруч, пацани нервово курять, хтось пропонує викликати швидку, хтось відмовляє це робити, хлопець Ю. лежить на сусідній лавці і стогне, я мрію просто тихо зникнути.
Ласкаво просимо в Донецьк нульових–початку десятих.
Перша асоціація з Донецьком – це пил. Його завжди було вдосталь, і влітку, коли ми малі бігали запиленими подвір’ями, збираючи якісь камінці та гладячи безпритульних лишайних кошенят, ноги у шльопках незмінно ставали майже чорними. Прийти з прогулянки із чистими ногами означало тільки одне – що ти й не гуляв як слід, а відсиджувався на лавочці, гризучи суху «Мівіну» або в кращому разі делікатесні чипси «Люкс» зі смаком сиру або курки-гриль. Якщо гуляти нормально та активно, забігти до Ельки з четвертого поверху і покликати її грати в бадмінтон, пограти, потім зганяти в магазин, а відтак побуцати м’ячик – пальці ніг гарантовано зіллються за кольором з пилом, який був усюди.
Він прилітав з териконів, його несло із ЦЗФ (центральної збагачувальної фабрики), мені здається, що навіть хмарки над містом зліплювалися з пилом і, коли дощило, просто виливали на землю брудну воду. Про донецький пил і бруд якось згадував мій земляк, який у нульових близько року прожив спочатку в Іспанії, а потім у Швейцарії. За цей рік він повністю відвик від існування бруду. Приїхавши на свою маленьку батьківщину і вийшовши з машини, він одразу ступив ногою в калюжу й безнадійно забруднив білі швейцарські контрабандні кросівки.
Біля мого будинку – звичайної брудненької хрущовки з балконами, які без ремонту розвалювалися на очах, – була школа, де я і вчилася. Йти туди буквально дві хвилини пішки. Навіть якщо не поспішати, вийде максимум п’ять. І всі, хто жив близько, постійно запізнювалися, приходячи пізніше, ніж ті нещасні, яким треба було доїжджати до школи трамваєм, а потім ще йти від зупинки хвилин двадцять.
Школа була побудована літерою «Н», і на цьому її краса закінчувалася. Парадні двері фарбували раз на кілька років, щоразу не знімаючи старий облуплений шар фарби, а наносячи зверху новий. Кольори були один кращий за інший – найгірший у світі відтінок зеленого або тьмяно-цегляний. Словом, робили все, щоб навіть заходити в приміщення не хотілося.
На першому поверсі, якщо пройти вглиб коридорчика, стіни якого розмальовані якимись усміхненими зайчиками та котиками та квітами, туалет для молодших класів – невеличкий філіал пекла для наймолодших. Брудні дірки в підлозі, сирість, тускле світло та відсутність будь-яких перегородок – коли дівчата ходили пісяти, то майже могли торкатися колінками одна одну. Ходити туди краще за все було на уроках, коли майже нікого в туалеті немає – коли хтось дивиться, як ти пісяєш, поневолі червонієш та мрієш швидше втекти і ніколи не мати потребу взагалі більше ходити до туалету.
У школі було так брудно, що під нігтями завжди з’являлися сірі смужки. Як не чисти та скільки разів не мий руки крижаною водою в умивальнику – все одно ближче до середини дня знову забрудняться. Навіть якщо стригти нігті під корінь, підступний бруд знайде можливість причепитися до тебе і бісити, змушуючи почуватися нечупарою. Звідки він брався, невідомо. Можливо, ніхто не протирав парти, які так само, як і парадні двері, розпухли від безкінечних шарів фарби. Та в деяких кабінетах (якщо батьки скинулися на ремонт) парти були новими – сидіти за ними було так само незручно, та принаймні дивитися приємно.
Замість фізичної активності ми просиджували штани у величезному спортзалі – так історично склалося, що в нашому класі після розминки на фізрі хлопці грали у футбол, а дівчата обговорювали якусь фігню, намагалися доробити домашку на наступні уроки або просто скидали пісні через блютуз. Сили на футбол однокласники не шкодували і лупили по м’ячу так, що він майже стовідсотково прилітав комусь із нас у голову. Одного разу від стелі спортзалу з тріском відколовся шматок – на щастя, ніхто не постраждав, спортзал на кілька тижнів зачинили на ремонт.
У теплу пору фізру проводили на вулиці. Ліворуч від школи було футбольне поле – велике, з пилу та каміння, лише обабіч, на кількох метрах землі, пробивалася травичка, яку малі футболісти нещадно топтали ногами. У середині нульових просто біля поля побудували мініатюрний дитячий майданчик. Тоді й почалися війни між батьками, які приводили дітей на гойдалки і курили на лавочках поруч, та пацанами, які хотіли пограти у футбол і незмінно закидали м’яч на майданчик. Війни були запеклими, жодна сторона поступатися не збиралася. У хід йшли різні аргументи: від «Це поле було тут спочатку!» до «Я зараз міліцію викличу».
Потім хтось додумався встановити невеличкий роздільний парканчик між полем та майданчиком. М’яч так само прилітав у пісочницю і порушував спокій батьків та бабусь-дідусів, але вже значно рідше. Ввечері, коли дітей вже ніхто не виводив, на цьому майданчику збиралися підліткові туси. Іноді приходили й батьки дітей – вже без малечі, зате з пивом або, що гірше, з горілкою. Вони запивали свою гірку долю, свою щоденну втому, своє буремне життя і хоча б трішки раділи – поки не напивалися у хлам і не починали мирно дрімати, намагаючись хоч якось влаштуватися на малесеньких лавочках.
Поруч зі школою був дитячий садочок – він вважався елітним, бо потрапити туди коштувало, за чутками, немало. Звісно, з моїх друзів, таких самих, як я, там ніхто не був, ми всі ходили в простенький садок трохи далі, де було постійно холодно і годували несмачною манкою з комочками та такими ж несмачними тефтелями. Як відплату тому буржуазному садочку ми вже в першому класі обжирали його кущики із шовковицею. Від шовковиці все було синьо-фіолетовим – руки, губи, зуби, плями на щойно випраній мамою футболці. Плям від недозрілої шовковиці не було, та ми надавали перевагу саме тій самій, майже чорного кольору, м’якій та солодкій, як перемога над буржуазними виховательками, які не встигали вигнати нас до того, доки ми не зжеремо половину ягід з їхньої недоторканої дитсадівської території.
Один раз нас усе ж вигнали – коли ми збирали ліщину. Це був делікатес для нас, дітей, які звикли до волоських горіхів. Ліщина була смачнішою, ми збирали її в пакетик або в кишені, потім розламували шкаралупу каменем чи підошвою та насолоджувалися маленькими круглими горішками. Вихователька, яка застала нас за поїданням горіхів, зривистим голосом заявила, що горіхи – лише для дітей із цього садочку (не для вас ліщина росла) і вигнала нас.
Ми росли, як ця ліщина, виростали з усіх речей та взуття, починали врешті-решт нормально їсти, а не як у дитинстві – коли хочеш гуляти настільки, що можеш за весь день зжерти хіба що бутерброд з ковбасою і запити кислотного кольору «Біолою». Ми облазили весь наш район: ну як весь – у межах того, куди пускали батьки. Коли мобільних не було, потрібно було уважно стежити за часом і не запізнюватися додому, інакше нарвешся на скандал і не зможеш ще кілька днів випрошувати гривню на чипси, а про нового Гаррі Поттера можна навіть не заїкатися.
До речі, про книжки. Книгарень, до яких можна було дійти пішки, працювало всього дві, і найкращим у них був саме Гаррі Поттер ну і, може, кілька поличок із фентезі. Більшу частину займали жіночі романи – ті самі з батьківської бібліотеки, за читання яких могло прилетіти лящі, – якісь другосортні детективи Донцової і Мариніної, а ще дитячі книжки, навчальна нудна література, словнички та канцтовари. Тому, коли я вперше потрапила на «Маяк» – величезний книжковий ринок, куди від мого району треба було їхати години дві, то ледве не знепритомніла від того, як там багато класних книжок. Але купила книжки я не собі, а родичкам – ті самі жіночі напівромани-напівдетектеви, які вони так любили. І сама за компанію їх прочитала.
Джерелом книжок була бібліотека в палаці культури «Ювілейний». Сам палац мало нагадував палац – у ньому завжди було сиро, сирістю тхнуло з усіх кутів, через протяги навіть найспекотнішим літом у «палаці» моментально мерзли ноги та хотілося чхати. Якийсь час я ходила туди на танці – ще до школи, – та постійно хворіла, бо підлога, на якій ми витанцьовували в шкарпетках, була крижана. З танцями в мене не склалося, але бібліотека, яку я відкрила для себе трохи пізніше, стала справжньою розрадою.
Там так само трохи пахло сирістю, та все це перебивав божественний запах паперу. Під ногами хрумтів збитий старий паркет, невеличка зала була заставлена поличками, і там майже завжди було напівтемно, тому зазвичай лампочки горіли навіть вдень. Місцева пухкенька бібліотекарка (іноді я мріяла, щоби вона була моєю третьою бабусею) завжди раділа мені та довіряла найновіші книжки – навіть могла дати їх на трохи більший час, ніж дозволяли правила. У мене був один з найбільших формулярів, з купою вкладених аркушиків, бібліотекарка завжди каліграфічно записувала назву книжки, я, почуваючись зовсім дорослою, калякала підпис і отримувала завітну новеньку «Таню Гроттер», дитячий детектив із серії «Чорне кошеня» або якийсь жахастик. А іноді все одразу. Кількох книжок вистачало на тиждень, і тоді я прибігала за новими.
Років у 15 я перестала туди ходити, промінявши книжки на вештання дворами, гастрономами (ще залишалися такі), спортмайданчиками та під’їздами з новими друзями. Шиком було знайти під’їзд з відкритим горищем, через який можна було залізти аж на дах. З даху п’ятиповерхівки, де ми колись провели десятки, а то й сотні вечорів, було видно інші будинки, високі худі тополі із цим клятим пухом, яскраві вивіски магазинів, школу, садочок, терикони, частину парку Горького. В парку, де постійно ламалися нещасні атракціони і де я кілька разів каталася на оглядовому колесі, постійно відбувалися дискотеки – я не ходила туди жодного разу, але формально все ж була там: мій будинок за кілометр звідти, а музика гриміла так, що можна було навіть розібрати, яка це пісня.
Нам бракувало місць, куди можна сходити. Так, була бібліотека, були жахливі книгарні (тому ми туди й не ходили). Був кафетерій у «Амсторі», та до самого «Амстору» треба було ще дійти – краще навіть доїхати, та й кишенькових частенько вистачало тільки на чай, а сидіти, ковтаючи слину від апетитної піци та трикутничків тортів, не дуже й хотілося. Доводилося тусити біля самого «Амстору» з купленими заздалегідь дешевими сухариками.
Їхати до найближчого кінотеатру було доволі далеко. Маю на увазі до найближчого нормального, бо загалом у нас був старезний «Донбас», де крутили другосортні фільми дев’яностих. Саме з «Донбасом» у мене пов’язана одна з найболісніших дитячих травм. Якось нас повели туди в молодших класах подивитися якийсь мультик про правила дорожнього руху. Було це замість уроків, тому не дивно, що ми надзвичайно охоче погодилися на цю авантюру, нехай і з учителькою в супроводі. Зайняли свої місця, на центр зали вийшла трохи знервована жінка, яка оголосила, що зараз нам покажуть «Кіборг-3».
– Це точно про правила дорожнього руху? – тихо захіхікав мій однокласник.
На екрані якісь чоловіки заходили до клубу, де танцювали напівоголені жінки. Груди показували великим планом. На якогось чоловіка напали, і знову крупний план – йому витаскують око якимось невеликим тризубом.
Доки наші дитячі мізки переварювали побачене, до залу вбігла та сама знервована жіночка, перепросила і сказала, що фільми вони випадково переплутали, а зараз покажуть той мультик про правила дорожнього руху.
Весь сеанс ми сиділи як у тумані. Думаю, що ніхто не запам’ятав той мультик. А от сцени з «Кіборг-3» – це як рядок з пісні «Вагоновожатых»: «Врезалось в память что-то из детства».
Якщо згадувати те, що залишилося в голові після школи, – це кілька теорем, правило буравчика, всі твори укрліту (за це величезна подяка найкращій у світі вчительці Ірині Вікторівні) і, звісно, життєва мудрість від учительки біології: «Якщо не вчитиметесь, станете баригами і будете мити парашу». Я не прикрашаю, це дослівна цитата. Ну і моменти, як коли в сьомому класі під час навчання на другій зміні йдеш коридором, який заливає світлом сонця, що потихеньку скочується до горизонту, а в цьому світлі видно пилинки, що танцюють у повітрі, і ти чомусь почуваєшся таким щасливим, яким ніколи раніше не був.
Поруч із цим світлом постійно кружляла темрява. Було в нашому районі щось страшне. Знаєте, як у Кінга у «Воно», – щось невідоме, яке отруює життя, наганяє страх і нудьгу водночас. Щось, що ховається в підвалах будинків, у сонних нічних парках, у кронах ненависних тополь, на горищі, через яке ми вилізали на дах, навіть на самому даху. І багато хто ніби намагався цей страх запити, закурити, щось зробити з ним і втекти від усієї цієї нудьги, забутися і не бачити погано освітлених вуличок, не дихати пилом, не чути шум дискотеки та стукіт трамвайних коліс, не їздити зранку 49-ою маршруткою на роботу до ЦЗФ, не слухати п’яні крики під вікнами або, навпаки, приєднатися до них і так само кричати разом, забувши про страх і про все на світі.
У нас було, як мені здавалося, доволі багато тих, хто п’є чи вживає наркотики. Ледь не в будь-якому дворику можна було зустріти пияків будь-якого віку – від підлітків до дідуганів. Траву курили за гаражами та біля під’їздів, дехто коловся – не героїном, звісно, на нього ні в кого з охочих не вистачило б грошей, кололися в кущах якимись дешевими аналогами. У нас навіть біля школи, між нею та садком, де були гаражі й кущі, валялося безліч шприців. Через них панікувала наша шкільна медсестра. Щоразу вона кричала, щоби ми ці шприци в жодному разі не чіпали, а якщо на суботнику хтось змушуватиме нас збирати – щоби відмовлялися навідріз.
Збирати шприци нас, звісно, ніхто не змушував. Та іноді ми могли випадково зачепити їх граблями на суботнику.
Колись я йшла в гості до бабусі, вона зустріла мене після школи. З нами йшла і моя однокласниця, яка жила неподалік. Біля під’їзду я зрозуміла, що до бабусі вже не хочу, – на сходах першого поверху лежав чолов’яга. Він був непритомний, та живий, бо ворушився. Алкоголем зовсім не пахло.
– Може, підеш до мене в гості? – запитала однокласниця.
– Так-так, йди, – швидко зорієнтувалася моя бабуся. – Там у тебе бутерброди є ж на тормозок, з голоду не помреш.
Коли я поверталася назад, уже ввечері, того чолов’яги на сходах не було. Я навіть думала, що його кудись відтягла бабуся.
У моєму дворі жив Б., який постійно, в будь-яку пору року чи час доби, ходив у темних окулярах. Якщо він все ж знімав окуляри, – а таке траплялося вкрай рідко – було видно його припухлі почервонілі повіки. Усі бабусі перешіптувалися, що Б. наркоман, якісь родички радили мені не зв’язуватися з ним і навіть не спілкуватися.
Б. помер кілька років тому. Від чого – невідомо, його близькі не хотіли розповідати.
Нещодавно моя тітка зателефонувала й одразу після вітання спитала:
– Ти пам’ятаєш А.?
– Боже, якого А.?
– Ну такий він, неподалік від нас жив, смуглявий, ну мулат.
Я таки пригадати А. І то за одним випадком, який мені чомусь запам’ятався. Їхала разом з ним у маршрутці, на зупинці зайшла мама з маленьким сином. І А. з дозволу жінки одразу посадив малого на коліна, почав з ним спілкуватися, щось кумедне розказував, що хлопчик почав усміхатися.
– Так от, – таким же бадьорим голосом продовжувала тітка. – Він же помер. Повісився.
Та не всіх спіткала доля Б. та А. І дівчатам багатьом пощастило значно більше Ю. – вони знайшли нормальних хлопців, деякі вже кілька років, як щасливі дружини, у когось навіть вже є діти. Та і Ю. після всіх своїх наступань на одні й ті ж граблі знайшла кохання. Дехто перебрався до центру міста, хтось взагалі поїхав, а хтось так і залишився, не захотівши зриватися з насидженого місця.
Я доволі довго не була в Донецьку, та думаю, що цей район не змінився. Там так само багато пилу, а вночі блукають привиди, вони обходять старий кінотеатр «Донбас», вони сідають на лавочку позаду, на якій раніше зазвичай влаштовували романтичні побачення з Revo, обходять палац культури «Ювілейний», дивляться на пам’ятник Хмельницькому, на який ми в дитинстві безуспішно намагалися залізти, обдираючи пальці та псуючи дешеве взуття. Вони йдуть за старий гастроном, замість якого вже більше десяти років стоїть АТБ (зараз якийсь «Республіканський», мабуть), проходять повз, навіть зазирають до колишньої музичної школи, йдуть далі й далі, де за кількома камерними триповерхівками починаються довгі поля, майже не їздять машини і неквапливо прогулюються пенсіонери. Звертають ліворуч, знову довго-довго йдуть, поки не починаються житлові масиви – теж триповерхові, потім додаються п’яти- і дев’ятиповерхівки, потім – маленька 144-та школа з нормальним футбольним полем, що заросло травою, там насправді частіше вигулюють собак, ніж грають у футбол. Зупиняються на спортмайданчику, де із запалом підтягуються школярі, а потім чиркають запальничкою і закурюють. Прогулюються до бурси, на величезних сходах якої теж завжди були якісь тусовки, розбірки, стрілки, побачення. Вештаються під’їздами, які пропахли сечею, хлоркою, алкоголем, пилом і засушеними квітами бузку, знаходять на заржавілих поштових скриньках наклейки із «Дітьми шпигунів», «Людиною-павуком», а в самих скриньках – листи з минулого, пожовклі, сирі, із чорнилами, що давно попливли, записки із зізнаннями в коханні та криками відчаю на кшталт «Вітя, я тебе приб’ю».
У Донецьку залишилося дитинство. Сам Донецьк залишився у спогадах.
