Cпецпроекти

Історія. Я не спілкуюся з батьком багато років і не шкодую про це


Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий! 

За останні 15 років в Україні кількість матерів-одиначок зросла у 22 рази. Та й до до цієї сумної статистики значний відсоток дітей виховували мами та/або бабусі/дідусі. 

Ми поговорили з Іриною (ім’я змінено). Вона не спілкується з батьком уже багато років. Дізналися, чому так сталося, як вона ставиться до свого кревного родича і що думає про звичну модель родини (мати, батько, діти).

Знаю, що багато дітей складно переживають розлучення батьків, навіть якщо в тих були не найкращі стосунки. Я таких переживань не мала: батьки розлучилися ще до мого народження, і жити з мамою та бабусею було для мене звично.

Ніколи не ставила питань на кшталт «А чому ми не живемо з батьком?» Можливо, тому що мама доволі рано пояснила мені, чому так вийшло. Вона не дуже багато про це говорила насправді. Розповіла, що відносно пізно вийшла заміж, частково через тиск з боку суспільства. Усі її подружки вже давно були заміжні, з дітьми, і вона почувалась якоюсь не такою, ніби неповноцінною. Батько ж справді був закоханий – мама розповідала, що він ледве не бійкою відганяв від неї інших кавалерів.

Не знаю, якщо чесно, наскільки швидко вони одружилися. Знаю, що мама довго не могла завагітніти, хоча дуже хотіла. Як я зрозуміла, десь у той час їхні стосунки почали тріщати по швах.

Батько намагався вдарити маму, коли вона була вагітна. Мама такого терпіти не стала – швидко зібрала речі та переїхала назад до бабусі. Оформили розлучення і зажили окремо, не припиняючи спілкуватися. Думаю, якби не я, мама б взагалі не спілкувалася з ним. Вони були не з тих, хто міг би дружити після розлучення.

Забороняти бачитися зі мною мама не планувала. Батько просто сам не дуже хотів. 

Він постійно підозрював її в чомусь. То думав, що вона народила не від нього, – казав, що треба довести, що я його дитина. Та згодом наша схожість стала настільки очевидною, що в нього вже не було питань щодо батьківства. Тоді почав підозрювати маму в іншому – що вона забирає собі аліменти. Змушував писати в грамах, скільки й чого вона купує на ці гроші, питав, чому вона бере, наприклад, пів кіло ковбаси, а не двісті грамів. Навіть його друзі, які нібито мали бути на його боці, почали осаджувати, просили не економити на дитині. 

Більшу частину грошей на мене все одно заробляла мама – працювала на кількох роботах, крутилася як могла, щоб у мене було все. Батько ж постійно нагадував, що йому бракує грошей, бо йому заважає отримувати більше погане начальство/погані колеги/погана система/погане життя.

У нас не склалися стосунки – взагалі. Мама завжди повторювала, ніби виправдовуючись: батько тебе любить. Дуже любить, просто по-своєму. Вона батька терпіти не могла, та як могла приховувала це від мене, не хотіла, щоби її ставлення вплинуло на наше з ним спілкування. Та, не бачачи жодного зацікавлення з його боку і не відчуваючи любови, я теж не особливо прагнула налагоджувати стосунки.

У батька була позиція, яка, мабуть, часто буває в батьків, які розлучилися: якщо твоя дитина робить успіхи, це твої гени і твої заслуги. Якщо зазнає невдач, поводиться просто нестерпно – це все через мого/мою колишнього/-ю. Так і в нього було: коли виникали якісь проблеми з моїм навчанням або я конфліктувала з мамою і вона від безвиході скаржилася, батько завжди звинувачував її і бабусю – ви винні, розпестили дитину.

Іноді він забирав мене в гості до себе – в будинок, де жив зі своєю мамою, моєю другою бабусею. І весь час я проводила там саме з бабусею. Вона готувала мені, підсовувала книжки, знайомила із сусідськими котами, які іноді забігали на подвір’я. Розповідала казки і навіть купувала шкідливі улюблені смаколики. Батько в цей час займався своїми справами: прибирав у кімнаті, казав, що йому терміново потрібно щось полагодити, дивився телевізор. А ввечері приводив мене додому та казав мамі й бабусі, що я нестерпна дитина і зі мною неможливо бути.

Колись ми втрьох  – я, мама й батько – поїхали на море. Це було так жахливо, що я хотіла швидше повернутися назад. Батьки постійно сварилися, батько зривав злість на мені, а одного вечора напився та наобіцяв моїм новим друзям, з якими я познайомилися, купити шоколадки. Вранці нам з мамою довелося купувати їм шоколадки, бо батько нічого про свою вечірню щедрість не пам’ятав і все заперечував.

З усіх методів виховання батько визнавав переважно крик та фізичну силу. В 11 класі у мене був один з найважчих періодів: мені взагалі не хотілося жити. Я просто одного ранку прокинулася і сказала, що не хочу йти до школи, геть нічого не хочу. Лежала і плакала. Мама з бабусею зателефонували батькові. Він прийшов, сів поруч, почав кричати та бити мене по голові. Мама просто дивилася на все це, бабуся вийшла до іншої кімнати.

Ми ніколи не говорили відверто. Я кілька разів намагалася, та швидко припиняла: розмова заходила не туди, ми не розуміли одне одного. Батька не цікавило, що я роблю, якщо це не було чимось видатним. Якщо виграла якийсь конкурс або мій вірш похвалила вчителька – це ти молодець, уся в мене. Якщо читала книжки не за шкільною програмою – навіщо це треба? Він ледве не викинув книжки, які я брала почитати у друзів, бо вони були «х*йові» (з філософії) та «абсолютно не корисні для розвитку».

Батько критикував мою зовнішність: не той одяг, не та стрижка, брак ваги, зайва вага. Міг сказати, що з такою зовнішністю мене не візьмуть заміж. 

Часто чула, що матері після розлучення не віддають дитину і в батька немає шансів забрати її на виховання. Однак чомусь мало хто каже, що в деяких ситуаціях батько просто не хоче жити з дитиною.

Йому простіше сплачувати аліменти та брати опосередковану участь у вихованні. З моїм батьком було саме так: коли мама всерйоз запропонувала віддати мене на його виховання, він цій перспективі взагалі не зрадів. Йому було важко перебувати зі мною в одному приміщенні всього день, хоча він зі мною навіть особливо не спілкувався.

З віком ми все більше віддалялися. Остаточно перестали спілкуватися приблизно шість років тому, коли я переїхала до іншого міста. Відтоді він два чи три рази мені телефонував. Я не брала слухавку. Кілька разів надсилав повідомлення – привітання з днем народження. І все.

Я не сумую за батьком. Ніколи не мала відчуття споріднености з ним. Я не заперечую, що він мій біологічний батько, але в душі не сприймаю його як рідну людину. Родичі для мене – це не просто люди, з якими є кревний зв’язок. Це ті, з ким тобі дійсно є про що поговорити, ті, кого ти сприймаєш такими, як вони є, і хто так само сприймає тебе. Люди, які готові вислухати і підтримати. Ті, кого ти рада бачити і чути, за кого хвилюєшся і кого в розлуці гостро бракує. Та це точно не мій батько.

Тільки нещодавно я зрозуміла: батько був просто не готовий до появи дитини. Він не мав жодних ресурсів – ані моральних, ані матеріальних. Зате мав безліч проблем: нереалізованість, брак грошей, інфантильність, надмірну агресивність та тягу до алкоголю. Він був самотньою людиною, але це його вибір. Він псував стосунки з тими, хто його любив або принаймні хотів з ним порозумітися. Він сам обрав шлях агресії та відчуження. 

Думаю, він просто ніколи насправді не хотів дітей, просто склалося, як склалося.

Я не ненавиджу чоловіків – було б безглуздо вважати, що всі чоловіки безвідповідальні та не готові до дітей, коли знаєш одного такого. Люди безвідповідальні, не готові до дітей, інфантильні та агресивні незалежно від статі. На це впливає безліч чинників: виховання, соціальне та культурне середовище, родина зокрема. Ніхто не народжується з певним набором якостей. 

Так само в мене немає стереотипів про те, що щаслива родина – це обов’язково та сама канонічна, яку не зовсім коректно називають повною, тобто батько, мати і дитина/діти. Щаслива родина – та, де всі одне одного люблять і підтримують. А не прокидаються вранці з думками «що я роблю зі своїм життям і чому живу із чужими для мене людьми».

Колись я гадала, що не спілкуватися з близькими кревними родичами – це ледве не злочин. Так у нас повелося, що ти нібито маєш налагоджувати стосунки з батьками, попри їхні вчинки. Це не мій варіант. У мене немає якоїсь ненависти до батька, я просто не хочу з ним спілкуватися. Його відсутність на моє життя не впливає. Хоча, можливо, впливає – на краще. Я не чую постійних дорікань, погроз, фраз, що з батьком сперечатися не можна. Мені не треба вимучувати теми для розмов, не треба здригатися від однієї думки про зустріч із ним.

Я не мрію про іншого батька. Час неможливо повернути назад, я ніяк не вплину на вибір моєї мами, який вона зробила багато років тому. Тому зосереджуюся на тому, що маю зараз. Подумую звернутися до психотерапевта, щоб краще розібратися в собі та своїх почуттях, зрозуміти, як на мене, зокрема, вплинуло розлучення батьків. І певно, багатьом людям раджу так зробити. Дитинство впливає на нас сильніше, ніж ми можемо собі уявити, і деякі речі – травми, образи, уявлення, страхи, стереотипи – продовжують впливати на нас і в дорослому віці, а ми цього навіть не помічаємо.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: