Cпецпроекти

Варто дивитися: грузинський фільм «А потім ми танцювали» про гомосексуальне кохання на тлі консерватизму

кіно
Автор: bit.ua

Поки кінофестивалі перенесені, а прем’єри фільмів відкладені – саме час пригадати, що ми не встигли подивитися протягом останніх років. Тривалий час до категорії «шкода, що пропустив/-ла» належали стрічки з програми Одеського міжнародного кінофестивалю: після завершення заходу годі було й шукати легальні та якісні фільми світового рівня з українськими субтитрами. 

Проте на карантині Одеський міжнародний кінофестиваль та онлайн-кінотеатр Takflix запустив проєкт OIFF Flashback, де викладені найкращі стрічки з конкурсу ОМКФ.

Обрати собі артхаусне кіно на вечір – завдання не з простих, тож bit.ua вирішив дізнатися більше про доступні фільми. Сьогодні поговоримо про шведсько-грузинсько-французьку стрічку «А потім ми танцювали». Вона розповідає історію грузинського танцюриста Мераба, який закохується у свого суперника в танцювальному колективі. Чому стрічку варто подивитися та який зміст вкладав у неї сам режисер Леван Акін – розповідаємо в матеріалі.

Леван Акін, режисер фільму

«А потім ми танцювали» – це історія про самовизволення через любов. Тільки коли головний герой Мераб закохується, він може знайти свій голос і своє місце в суспільстві, що не приймає його.

Традиції постійно розвиваються, у них є свій прогрес. Але реальність, на жаль, інша: у випадку Мераба доводиться просто піти зі свого традиційного оточення.

Ідея зняти «А потім ми танцювали» саме в Грузії з’явилася через напад на Прайд у Тбілісі. Це змусило мене поїхати до країни, де я народився – я хотів перевірити ситуацію і побачити на власні очі, чи може все бути настільки погано. Ситуація насправді мене здивувала, а також глибоко обурила як грузина. 

Зйомки в Грузії стали можливими завдяки нашому дивовижному грузинському продюсеру – Кеті Данелія. Ми подавали заявку до державного кінофонду, але її відхилили. Хоча ми все ж отримали знижки на зйомки. Фінансування йшло зі Швеції, але все було не так просто: проект вважався надто нішевим. Тож ми були дуже недофінансовані. 

У Грузії ми змогли показати «А потім ми танцювали» упродовж трьох днів у листопаді минулого року. Тоді відбулися великі акції протесту зі сторони радикальних правих та церкви. Ситуація була напруженою.

Поки що я не буду знімати фільми виключно про Грузію, хоча, ймовірно, у моїх роботах траплятимуться якісь грузинські персонажі.

Я був дуже щасливий отримати гран-прі в Одесі і думаю, що фільм здатен принаймні розпочати розмови на важливі теми. Україна стала однією з перших країн, де ми показували фільм після Канн. 

Богдан Алтиннік, програмний менеджер ГО «КиївПрайд»

«А потім ми танцювали» дуже тонко зачіпає тему мачизму, токсичної маскулінності, яка пронизує цілі суспільства, диктує правила мислення й поведінки, відображається навіть у народних танцях. Вона змушує Мераба, головного героя, поставити під питання свою грузинську ідентичність, коли він намагається дати раду власній гомосексуальності. 

Час нарешті усвідомити: бути грузином або бути українкою, любити свою країну та водночас бути квір-персоною – це поняття, які можуть і мають гармонійно співіснувати в одній людині і не повинні протиставлятися. 

Натомість, на жаль, ЛГБТ+ люди як у Грузії, так і в Україні часто відчувають, що не відповідають суспільній «нормі». Відтак не почуваються вільними та в безпеці, не отримують підтримки з боку держави та громади. Тому багато хто полишає рідні країни. Але ж бути різними добре разом.

Стрічка Левана Акіна, на перший погляд, може здатися черговим стандартним гей-фільмом. Та насправді в ньому закладено дуже багато сенсів, дуже багато контексту, без розуміння якого і може виникнути таке хибне враження. 

Вперше така кіноісторія розгортається на тлі сучасної Грузії, сучасного Тбілісі. 

Напевно, для когось буде новиною, що перший вдалий Прайд у Тбілісі відбувся лише минулого року – на ньому було всього пару десятків людей, вони провели коротку мирну акцію під стінами Міністерства внутрішніх справ. Попередня спроба у 2013 році завершилась криваво: на учасників і учасниць Прайду напав величезний натовп релігійних фанатиків. Вони закидали камінням автобус, на якому учасники та учасниці намагалися виїхати з місця проведення акції. Після того настало шестирічне затишшя.

Нагадаю, що того ж року в Києві таки відбувся перший Марш Рівності, де зібралося близько 80 осіб. Це дало старт потужному правозахисному ЛГБТ+руху в Україні, одному з найбільших і, напевно, найрезонанснішому на теренах країн колишнього соцтабору.

Саме тому цей фільм є дуже важливим і знаковим не лише для Грузії, а й для всіх пострадянських країн. Звісно, за ці роки Україна досягла величезного прогресу, проте не слід забувати, що Марш Рівності у Києві також щороку стикається з багаточисельними протестами. Щороку в Україні відбувається кількасот злочинів на ґрунті гомофобії та трансфобії, а, наприклад, Фестиваль Рівності 2016 року у Львові був зірваний майже так само, як і Прайд у Тбілісі в 2013-му. Тому ще дуже зарано сприймати цей прогрес як даність.

Артемій Лазарєв, екс-учасник гурту KAZAKY. Випускник КОКІМ (профіль – народна хореографія)

Дуже мотиваційний фільм, який показує шлях головного  героя у пошуках себе та досягнення своєї мрії – бути професійним танцівником.

Якщо цей фільм подивляться люди, які професійно навчалися хореографії, то вони побачать дуже знайомі ситуації з життя. Наприклад, коли паралельно з побутовими проблемами є тиск у навчанні, що змушує стрибати вище своєї голови, щоразу вище й вище.

Особисто мені дуже імпонує головний герой. Мераб, долаючи труднощі у повсякденному житті, залишається вірним собі та своєму потягу до танцю.

У народно-сценічному танці є чіткі рамки, які вказують танцівникам, який образ та форму вони мають показувати глядачу. І, як казав керівник ансамблю, де займався Мераб – таке життя не для всіх. 

Але, незважаючи на коментарі щодо своєї маскулінності, Мераб залишається мужнім і сильним. Його випробовують щоденними тренуваннями, він іде на проби з травмою. Чи немужня людина спроможна на таке? 

Кінець фільму для мене відкритий і змушує вибрати один з трьох шляхів:

 ⁃ залишитися і підлаштовуватися під стереотипні стандарти;

 ⁃ емігрувати та починати все спочатку;

 ⁃ залишитися і розвивати себе і свій танець, борючись із стереотипними поглядами.

Переглянути фільм «А потім ми танцювали» онлайн можна до 15 серпня 2020 року.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: